Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

Він зірвав одну і з’їв.

— Я голодний, — сказав Рене-Жан.

І Жоржетта прискакала на всіх чотирьох.

Утрьох вони обібрали всю гілочку і з’їли всі ягоди.

Весело смакуючи ягоди, вони так вимазалися їхнім червоним соком, що з маленьких янголят перетворилися в маленьких фавнів. Вони голосно сміялися.

Часом вони кололи собі пальці. Та це пусте.

Жоржетта простягла Рене-Жанові свій пальчик, де виступила краплинка крові, і сказала, показуючи на колючу рослину:

— Колюцка.

Гро-Ален, що теж наколовся, з недовірою поглянув на гілочку і сказав:

— Це звірятко.

— Ні, — відповів Рене-Жан, — це палиця.

— Це злюка-палиця, — відказав Гро-Ален.

Жоржетті і цього разу хотілося плакати, але вона засміялася.

V

Тимчасом Рене-Жан, можливо, заздрячи відкриттям свого молодшого брата, задумав великий проект. Ще тоді, коли він обривав ягоди і колов пальці, його очі раз у раз поверталися до підставки-пюпітра, що стояла окремо, немов пам’ятник, посередині бібліотеки. Це була підставка, на якій лежав славнозвісний том "Святого Варфоломія".

Це був справді розкішний, визначний фоліант. Видана була ця книга 1628 року в Кельні знаменитим видавцем біблії Блевом, по-латинському Цезіусом. Друкували її особливим способом, і не на голландському, а на чудовому арабському папері, що ніколи не жовкнув, бо вироблявся з шовку. Оправа була з золоченої шкіри, а застібки були срібні. Чисті аркуші на початку і при кінці книги були з найкращого пергаменту. Була в томі безліч гравюр на дереві й міді і географічні карти багатьох країн. До книги був доданий на початку протест видавців, папероторговців і книгарів проти едикту 1635 року, що встановляв мито на "шкіру, пиво, ратиці, морську рибу і папір". Загалом ця книга була знаменитою і майже такою ж рідкістю, як московський "Апостол".

Книга була гарна, і тому Рене-Жан поглядав на неї, можливо, аж із надмірною цікавістю. Вона була розкрита якраз на великій гравюрі, що зображувала святого Варфоломія, який ніс у руці свою власну зідрану шкіру.

Цю гравюру видно було з підлоги. Коли поїли всі ягоди, Рене-Жан подивився на неї жадібним поглядом. Жоржетта, простеживши, куди дивляться братові очі, теж помітила гравюру і сказала:

— Кальтинка.

Це слово, здавалося, змусило Рене-Жана зважитися. І він, на превелике здивування Гро-Алена, вчинив щось надзвичайне. В кутку бібліотеки стояв великий і важкий дубовий стілець. Рене-Жан попростував до цього стільця, схопив і сам-один притяг до підставки. Потім, присунувши його до пюпітра, він виліз на нього і поклав обидві руки на книгу.

Вибравшись на цю вершину, він відчув потребу бути величним. Він узяв "кальтинку" за ріжок угорі і став ретельно виривати. Та хоч як старався, проте відірвав навкіс. Увесь лівий бік гравюри з одним оком і частиною сяйва старого апокрифічного євангеліста лишився в книзі, а Жоржетті він дав другу половину святого і всю його шкіру. Жоржетта прийняла святого і сказала:

— Люма!

— І мені! — закричав Гро-Ален.

Перша видрана сторінка — немовби перша пролита кров: потім починається погром.

Рене-Жан перегорнув сторінку. Після святого був його коментатор, Пантеус. Рене-Жан видрав Пантеуса для Гро-Алена.

Тимчасом Жоржетта розідрала свій великий клапоть на два менші, потім два на чотири, отже історик міг би сказати, що святий Варфоломій після того, як з нього зідрали шкіру в Вірменії, був четвертований у Бретані.

VІ

Скінчивши четвертування, Жоржетта простягла руку до Рене-Жана і сказала:

— Дай!

За святим Варфоломієм та його коментатором ішли відворотні портрети тлумачів. Перший був Гавантус. Рене-Жан видрав Гавантуса і поклав його в руку Жоржетті.

Така ж доля спіткала і інших тлумачів.

Дарувати — значить виявляти вищість. Рене-Жан не залишав про запас нічого. Гро-Ален і Жоржетта захоплено дивилися на нього, і це його тішило. Він мав задоволення від захвату своєї публіки.

Рене-Жан, щедрий і великодушний, дав Гро-Аленові Фабріціо Піньятеллі, а Жоржетті — отця Стільтінга. Він подарував Гро-Аленові Альфонса Тозта, а Жоржетті — Корнеліуса Лапіда. Гро-Ален одержав Анрі Гаммона, а Жоржетта — отця Роберті з додачею краєвиду міста Дуе, де він народився 1619 року. Гро-Ален дістав протест папероторговців, а Жоржетта титульну сторінку. Лишалися ще географічні карти. Рене-Жан поділив і їх. Ефіопію віддав Рене-Жанові, а Лікаонію — Жоржетті. Покінчивши з цим, він скинув книгу на підлогу.

Це був страшний момент. Гро-Ален і Жоржетта побачили з захватом і жахом, як Рене-Жан, насупивши брови, напруживши м’язи, штовхнув з пюпітра важкий фоліант. Велична книга, що втратила поважність, має трагічний вигляд. Зсунутий з місця масивний фоліант з’їхав на край пюпітра, одною половиною звис униз, захитався нерішуче і нарешті, увесь пом’ятий, пошарпаний, розтерзаний, наполовину вибитий з оправи, гримнув на підлогу. На щастя, він не впав на дітей.

Вони були засліплені, приголомшені, але вціліли. Не всі пригоди завойовників так добре кінчаються.

Як усі перемоги, і ця наробила багато шуму і зняла хмару пилюки.

Подолавши книгу, Рене-Жан зліз з стільця.

На мить запанували тиша й жах. Перемога часом лякає й переможців. Діти взялися за руки і, стоячи осторонь, дивилися на розтерзаний фоліант.

Але після недовгої задумливості Гро-Ален енергійно наблизився до нього і штовхнув ногою.

Це був кінець. Хіть до руйнування є в кожному. Рене-Жан теж штовхнув книгу ногою, Жоржетта теж, від чого сама сіла на підлогу. Вона скористувалася з цього, щоб кинутися на святого Варфоломія. Страху наче й не було. За нею слідом на книгу накинувся Рене-Жан та Гро-Ален. І ці троє хижих ангелів, рожеві, веселі й люті, напали на безборонного євангеліста і заходилися нещадно рвати гравюри, шматувати сторінки, висмикувати закладки, дерти оправу, витягати позолочені цвяхи з срібних її наріжників, ламати пергамент, нівечити священний текст, працюючи руками, нігтями й зубами.

Вони знищили Вірменію, Іудею, Беневент, де покояться мощі святого Нафанаїла, про якого гадають, що він і є святий Варфоломій, папу Геласія, що оголосив євангеліє Нафанаїла-Варфоломія апокрифічним, всі портрети, всі карти, геть усе. Знищення старої книги так їх захопило, що вони навіть не помітили мишки, яка пробігла по підлозі.

Пошматувати історію, легенду, науку, чудеса, правдиві чи вигадані, церковну латинь, марновірства, фанатизм, таємниці, порвати зверху донизу всю релігію, — це робота для трьох велетнів, а також для трьох дітей. Багато часу пішло на це, але вони довели справу до кінця. Нічого не лишилося від святого Варфоломія.

Коли все закінчилося, коли була видерта остання сторінка, коли від книги лишилися тільки уривки тексту та гравюр у кістяку оправи, Рене-Жан устав, поглянув на всіяну розкиданими клаптиками підлогу і заляскав у долоні.

Гро-Ален теж заляскав у долоні.

Жоржетта взяла з підлоги один з аркушиків, підлізла до вікна, підвелася на ноги, сперлася на підвіконня, що доходило їй до підборіддя і заходилася роздирати аркушик на дрібні клаптики, пускаючи їх у вікно.

Побачивши це, Рене-Жан та Гро-Ален стали робити те ж. Вони підіймали й рвали аркуші доти, доки мало не вся старовинна книга, пошматована маленькими немилосердними пальчиками, розлетілась по вітру. Жоржетта, дивлячись задумливо на рій маленьких біленьких клаптиків, що тріпотіли в повітрі, сказала:

— Метеики.

І страта закінчилася розвіянням праху в блакиті.

VII

Так був удруге скараний смертю святий Варфоломій, що вперше нібито був замучений у 49-му році після "народження Христового".

Тимчасом надходив вечір. Спека ще збільшилась, все вабило до відпочинку, і очі в Жоржетти затуманились. Рене-Жан підійшов до свого ліжечка, витяг з нього мішок соломи, що правив йому за матрац, приволік його до вікна, вмостився на ньому і сказав:

— Давайте спати.

Гро-Ален поклав свою голову на Рене-Жана, Жоржетта — на Гро-Алена, і троє злочинців заснули.

Крізь розчинене вікно проходили теплі вечірні подуви. Вони приносили пахощі диких квітів, що долинали із ярів і горбів. Навколо було тихо й лагідно. Все променіло, все умиротворялося, все оповите було любов’ю. Сонце посилало всьому свою ласку — світло. Щось материнське було в безконечності.

По всьому невимовно заколисуючому пейзажу перебігали ті невловимі чудесні хвилі, які постають з переміщення світла й тіней на луках і ріках. Димок здіймався до хмар, як мрії до видінь. Над Тургом кружляли пташки, ластівки зазирали у вікна, наче хотіли подивитись, чи добре спиться дітям. А діти спали граціозною групою, нерухомі, напівголі, в таких позах, які бувають тільки у дітей. Вони, що не мали втрьох і дев’яти років, були чарівні й чисті, бачили райські сни, які відбивалися легенькою усмішкою на їх устах. Люди всіма мовами називають дітей благословенними і шанують їх невинність. Все навколо мовчало, немов дихання їх грудей було справою цілого світу, немов усе в світі до нього прислухалося. Не шуміло листя, не шелестіла трава. Увесь зоряний світ, здавалося, затих, щоб не тривожити дитячого сну, і нічого величнішого не могло бути за цю неосяжну пошану, яку виявляла природа до маленьких істот.

Сонце заходило і майже торкалося горизонту. Раптом серед цього глибокого тихомир’я з лісу сяйнула блискавка, потім почувся страшний гуркіт. Це був постріл з гармати. Луна від вибуху прокотилася від горба до горба потворним гримотінням. Вона збудила Жоржетту.

Дівчинка трохи підвела голову, простягла пальчик, прислухалася і сказала:

— Бум!

Гуркіт стих, і знову зайшла тиша. Жоржетта поклала знову голову на Гро-Алена і заснула.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

МАТИ

I. СМЕРТЬ ІДЕ

Цього вечора мати, як і цілий день, як і всі дні перед тим, була в дорозі. Майже навмання йшла вона все вперед і вперед, безупинно, не спочиваючи. Бо не можна назвати спочинком ті години, коли вона падала в знемозі і засинала де прийдеться, як не були годуванням ті крихти, які вона, немов пташка, перехоплювала то там, то там. Вона їла й спала якраз стільки, щоб не померти.

Попередню ніч вона перебула в закинутому сараї. Громадянські війни утворюють такі притулки. Серед пустого поля вона побачила чотири стіни з рештками даху, розчинені двері і трохи соломи в кутку. Вона лягла на цю солому; чула шарудіння пацюків у соломі, а крізь дах бачила зорі.