Без сім'ї - Мало Гектор

Суддя спитав, що мене непокоїть, і мені нічого не лишалося, як сказати: якщо він буде допитувати матінку Барберен, то наш задум — зробити їй приємний сюрприз — полетить шкереберть.

Однак водночас я відчував задоволення.

Мировий суддя знає матінку Барберен і має намір спитати в неї, чи правду я кажу... Отже, матінка Барберен жива і здорова.

Трохи згодом я почув іще одну приємну звістку: суддя принагідно сказав, що Барберена тут немає — він у Парижі.

Зраділий, я наважився сказати судді, що для підтвердження моїх слів цілком досить свідчення ветеринара.

— А де ви взяли грошей на корову?

Саме цього питання найдужче боявся Маттіа.

— Ми заробили їх.

— Де? В який спосіб?

Я розповів, як ми, ідучи з Парижа до Варса, а з Варса до Юсселя, заробляли гроші й складали су до су.

— А що ви робили у Варсі?

Довелося розповісти про те, як я працював відкатником. Коли суддя почув, що я був живцем похований у шахті, він зупинив мене і спитав майже приязно:

— Хто з вас Ремі?

— Я, пане мировий суддя.

— Як це ти доведеш? В тебе немає документів...

— Немає, пане мировий суддя.

— Тоді розкажи докладно про катастрофу у Варсі. Я читав про неї в газетах. Якщо ти не той самий Ремі, ти мене не обдуриш... Ну, я слухаю.

Коли я скінчив свою розповідь, розчулений суддя довго дивився на мене. Я вже був певен, що він скаже: "Я відпускаю вас". Але він цього не сказав, а мовчки вийшов. Він, безперечно, пішов допитувати Маттіа, щоб узнати, чи збігаються наші свідчення.

Я довгенько просидів сам, думаючи про те, чим скінчиться наша лиха пригода. Нарешті суддя повернувся разом з Маттіа.

— Я наведу довідки в Юсселі,— мовив суддя,— і якщо — а я на це сподіваюсь,— ваша розповідь підтвердиться, то завтра ви будете вільні.

— А що буде з коровою? — спитав Маттіа.

— Вам її повернуть.

— Не про те йдеться. Хто її нагодує, хто подоїть?

— Не турбуйся, хлопче. Маттіа заспокоївся.

— Якщо нашу корову видоять,— сказав він усміхаючись,— то чи не можна принести нам молока? Ми добре повечеряли б.

Тільки-но суддя вийшов за двері, я розповів Маттіа дві великі важливі новини: що матінка Барберен жива і що старий Барберен у Парижі.

— Дорогу "корові принца"! — урочисто вигукнув Маттіа. Він заспівав і затанцював від радості. Схопивши його

за руки, я й собі закружляв у танці. А Капі, що досі лежав у кутку, сумний і стривожений, кинувся поміж нас і став на задні лапки, і ми втрьох ушкварили такий танок, що зляканий наглядач прибіг подивитись, чи ми, бува, не збунтувалися.

Він звелів нам угамуватися, але говорив з нами вже не так грубо, як раніше.

Ми збагнули, що наші справи пішли на лад, і незабаром одержали доказ цього: наглядач приніс нам велику миску молока, чималу паляницю й добрячий шматок холодної телятини. Він сказав, що все це прислав пан мировий суддя.

Ніколи з в'язнями не поводилися так добре. Наминаючи телятину і запиваючи її молоком, я думав, що тюрма — не таке вже й страхіття. В ній можна жити... Те саме думав і Маттіа.

— І спи скільки хочеш! — сказав він сміючись.— Нам пощастило.

Мені схотілося налякати його.

— А що як ветеринар нагло помер? Хто тоді посвідчить на нашу користь?

— Таке може спасти на думку тільки тоді, коли ти нещасливий,— весело відповів Маттіа.— А зараз я думаю зовсім про інше.

РОЗДІЛ IX. МАТІНКА БАРБЕРЕН

Ніч на тюремній постелі ми переспали непогано. В усякому разі, це було краще, ніж спати просто неба, як нерідко нам доводилось.

— Мені снилося, що ми входимо в село з коровою,— сказав Маттіа.

— І мені також.

0 восьмій годині ранку двері відчинилися, і в камеру ввійшов суддя в супроводі ветеринара. Наш друг сам захотів приїхати сюди, щоб визволити нас.

Щодо судді, то його турбота про двох невинних в'язнів не обмежилася обідом, який він прислав учора. Він дав мені гарний гербовий папір.

— Ви вчинили дурницю,— сказав він по-дружньому,— вирушивши в світ широкий без паперів. Ось паспорт — я виклопотав його вам у мера. Віднині він буде вашою охоронною грамотою. Щасливої дороги, хлоп'ята.

1 він потиснув нам руки, а ветеринар розцілував нас на прощання.

В село ми ввійшли як жебраки, а виходили з села як переможці, гордо підвівши голови, з коровою на налигачі.

Селяни, стоячи на порогах своїх будинків, проводжали нас поглядами.

— Шкода, що нас зараз не бачить поліцейський, який заарештував нас ні за що, ні про що,— сказав Маттіа.

Незабаром ми прийшли в село, в якому я колись ночував з Віталісом.

Коли ми проминали бакалійну крамничку, де Зербіно тоді вкрав кусень хліба, мені сяйнула думка, якою я поспішив поділитися з Маттіа.

— Пам'ятаєш, я сказав тобі, що в матінки Барберен ми наїмося млинців! Але для млинців потрібне масло, борошно та яйця.

— О, це, мабуть, дуже смачно!

— Ще й як смачно! Скрутиш млинець — і в рот... А що як у матінки Барберен не буде борошна і масла! Адже вона не дуже заможна. То чом би не принести їй усе це!

— Ти молодець, Ремі.

— Тоді бери налигач. Тримай корову, а я тим часом зайду до бакалійника і куплю там масла й борошна. Яєць не братиму. Якщо в матінки Барберен їх немає, вона десь позичить. А то ще потовчемо їх у дорозі.

Я зайшов у крамничку і купив фунт масла та два фунти борошна. Потім ми знову вирушили в путь.

Мені не хотілося втомлювати корову, однак кортіло якнайскоріше прийти в Шаванон, і я мимоволі пришвидшував ходу.

Ще десять кілометрів, ще вісім, шість... Дивна річ — тепер, коли я поспішав до матінки Барберен, дорога здавалася мені довшою, ніж того холодного дощового дня, коди мене забрали від неї... Я хвилювався, нервував, щохвилини дивився на годинник.

— Правда, тут гарно? — питав я в Маттіа.

— Так, тут дерева не затуляють краєвиду...

— Коди ми перетнемо перевал і спускатимемося вниз до Шаванона, ти побачиш здорові дуби, каштани!

— І каштани на них є?

— Авжеж! А у дворі матінки Барберен росте крива груша. На ній можна гратися в коня. А груші отакенні! Сам побачиш...

Хоч би про що я розповідав Маттіа — неодмінно додавав: "Сам побачиш". Я уявляв собі, що веду Маттіа в якусь країну чудес, і сам у це повірив. Та зрештою, хіба вона не була для мене такою, земля мого дитинства? Там відчув я красу життя, там уперше зазнав щастя, там мене любили. Я згадував своє радісне дитинство. Що ближче ми підходили до села, то яскравішими ставали ці спогади, тим паче, що я мимохіть порівнював перші роки мого життя із злигоднями останніх літ. Радість охоплювала мене чимдалі дужче. Повітря рідного краю п'янило мене. Все здавалося мені прекрасним. Ця радість передалася і Маттіа. І він згадав свій рідний край.

— Якщо ти завітаєш до мене в Лукку,— сказав він, —я також покажу тобі чимало гарного. Сам побачиш...

— Так, ми підемо і в Лукку, але після того, як відвідаємо Етьенетту, Лізу і Бенжамена:

— Ти підеш зі мною в Лукку?

Ти ж ідеш зі мною до матінки Барберен! Тож і я піду з тобою, познайомлюся з твоєю матір'ю і сестричкою Крістіною. Якщо вона не надто виросла, носитиму її на руках.

— Ох, Ремі!

Маттіа був такий зворушений, що більше нічого не міг сказати.

Нарешті ми зійшли на вершину горба, звідки починався спуск і покручена дорога до Шаванона.

Ще кілька кроків — і ми дійшли до того місця, де я попросив Віталіса дозволити мені перепочити й востаннє подивитися на будиночок матінки Барберен, якого, гадав я, ніколи більше не побачу.

— Візьми налигач,— попросив я Маттіа і одним махом стрибнув на виступ.

Нічого не змінилося в нашій долині. Між деревами я помітив будиночок матінки Барберен.

— Де її будиночок? — спитав Маттіа.

— Отам, дивись!

Він підійшов до мене, але на виступ не стрибнув — заважав налигач.

— Дивись за моєю рукою. Он будиночок матінки Барберен, он груша, а там он — мій городець.

Маттіа, звичайно, нічого не бачив, але не хотів у цьому признаватися.

З комина піднімався вгору тоненький струмінь жовтуватого диму.

— Матінка Барберен дома! — зрадів я.

Над деревами війнув легенький вітерець. Він заламав димовий струмінь і кинув його нам в обличчя. Запахло паленим дубовим листям.

На очі мені набігли сльози. Я скочив з виступу і обняв Маттіа. Капі кинувся до мене. Схопивши його на руки, я обняв і його.

— Ходімо швидше!

— Якщо матінка Барберен дома, то як ми зробимо їй сюрприз? — спитав Маттіа.

— Ти зайдеш першим і скажеш, що привів їй від принца корову, а коди вона спитав, від якого принца — тут я і вроджуся.

— Шкода, що ми не можемо ввійти з музикою! Ото було б гарно!

— Маттіа, не нароби знов дурниць!

— Не турбуйся, я не буду грати на корнеті. Але якби оця дикунка не боялася музики, то фанфари зараз були б дуже до місця.

Коли ми підійшли до одного з закрутів дороги, звідки добре було видно будиночок матінки Барберен, то побачили на подвір'ї білий чепець матінки. Вона відчинила хвіртку і попрямувала до села.

Ми зупинилися, і я показав Маттіа на матінку.

— Вона пішла! А як же наш сюрприз? — занепокоєно спитав Маттіа.

— Придумаєш інший сюрприз.

— Який саме?

— Хіба я знаю!

— Може, ти гукнеш на неї?

Мені кортіло це зробити, але я стримався.

Протягом довгих місяців мріяв я про сюрприз. То невже отак ні сіло ні впало відмовлюся від нього!

Невдовзі ми підійшли до хвіртки мого рідного будиночка. Я увійшов у двір, як увіходив колись безліч разів.

Добре знаючи звички матінки Барберен, я був певен, що двері зачинені тільки на клямку і що легко ми зайдемо в кімнату. Але перш за все треба було поставити в хлів корову. Я пішов подивитися, чи є там місце. Хлів був такий же, як і колись, тільки тепер у ньому лежав хмиз. Я покликав Маттіа і, перш ніж прив'язати корову до стійла, ми швиденько позносили хмиз у куточок. Ми швидко з цим упоралися, бо хмизу було небагато.

— А тепер,— сказав я Маттіа,— ходімо в дім. Я сяду в запічку; хай матінка Барберен спершу побачить тільки мене. Тільки-но рипне хвіртка, ти з Капі сховаєшся за ліжком. Вона побачить мене одного. Уявляєш, як вона здивується!

Так ми й зробили. Ввійшли в дім, і я сів біля печі — там, де провів стільки зимових вечорів... Своє довге волосся я сховав під комір куртки і зігнувся калачиком* щоб знову стати маленьким, щоб якомога більше бути схожим на колишнього Ремі матінки Барберен.

З місця, на якому я сидів, мені було видно хвіртку. Тепер я міг розглянутись навколо. Мені здавалося, що я тільки вчора пішов звідси.