Розповідь моряка - Маркес Габріель Гарсіа
Мене здивувало, що жоден з них не вхопився за пліт. В одну мить перший пліт зник з очей. Я вагався: ризикнути й поплисти до другого чи надійно триматися за коробку. Та не встиг прийняти рішення, як уже плив до плота, що віддалявся. Плив хвилини зо три. На якусь мить упустив пліт з очей, але не збився з курсу. Раптом сильна хвиля жбурнула його в мій бік — білий великий порожній пліт. Я міцно вхопився за ґратчастий настил і спробував залізти на середину. Це мені вдалося лише з третьої спроби. Вже на плоту, важко дихаючи, насилу підвівся під безжальними ударами вітру. І побачив неподалік трьох моїх товаришів, що прагнули дістатися плота.
Я одразу їх упізнав. Едуардо Кастільйо, комірник, міцно тримався за шию Хуліо Амадора Карабальйо. Коли знялася веремія, той був на бойовому посту і тому мав на собі рятувальний пояс. Він горлав: "Тримайся міцніше, Кастільйо". Вони пливли серед розкиданих коробок, метрів за десять од мене.
З другого боку борсався в воді Луїс Ренхіфо. Я за кілька хвилин перед тим бачив, як він намагається виплисти, піднявши у правій руці навушники. Так само незворушно й розважливо, як тоді, коли казав, що його захитає не раніше, ніж захитається море, цей бувалий моряк скинув сорочку, щоб легше було плисти, але при цьому загубив рятувальний пояс. Я хоч і не бачив його, проте упізнав по голосу:
— Череваню, веслуй сюди.
Я швидко вхопив весла й спробував наблизитися до них. Хуліо Амадор із Едуардо Кастільйо, котрий учепився за за його шию, наближалися до плота. Вдалині я уздрів маленького й зневіреного Рамона Ерреру, четвертого з моїх товаришів: він махав мені рукою, вчепившись другою за якусь коробку.
Лише три метри!
Якби я мусив зробити вибір, то не знав би, з котрого з моїх товаришів починати. Та угледівши Рамона Ерреру, з яким брав участь у бійці в Мобілі, — веселого хлопця, котрий за кілька хвилин перед тим був зі мною на кормі, я став відчайдушно гребти. Але пліт був близько двох метрів завдовжки. В здибленому морі він виявився надто важким, а мені доводилося гребти проти вітру. Гадаю, я не просунувся й на метр. З відчаєм озирнувся довкола: Рамона Еррери на поверхні не було. Тільки Луїс Ренхіфо впевнено плив до плота. Я був певен, що він допливе. Чув, як він сопе, наче тромбон, і не сумнівався, що його впевненість сильніша за примхи моря.
Хуліо Амадор тим часом боровся з Едуардо Кастільйо, який не випускав його шиї. Між нами було принаймні три метри. Якби товариші наблизилися ще трохи, я міг би простягнути їм весло, щоб вони вчепилися за нього. Та в цю мить велетенська хвиля підкинула пліт догори, і з її височезного гребеня я побачив щоглу есмінця, що віддалявся. Хвиля знову жбурнула пліт униз. Хуліо Амадор встиг зникнути з поверхні разом з Едуардо Кастільйо, котрий чіплявся за нього. Лише Луїс Ренхіфо так само спокійно плив до плота — відстань між нами скоротилася до двох метрів. Не знаю, що спонукало мене на цю безглузду витівку: розуміючи, що не можу рухатися вперед, я опустив весло у воду, наче збирався застопорити пліт, тримати його на місці. Знесилений Луїс Ренхіфо на якусь мить спинився, здійняв руки, як тоді, коли тримав навушники, і знову гукнув до мене:
— Веслуй сюди, черевань!
Вітер дув з того ж боку, звідки долинав голос. Я крикнув, що не можу гребти проти вітру, нехай зробить останнє зусилля, але він, мабуть, не розчув мене. Коробки з крамом десь зникли, а пліт, об який билися хвилі, витанцьовував, підстрибуючи туди-сюди. Раптом я опинився метрів за п'ять від Луїса Ренхіфо й загубив його з очей. Та він з'явився з іншого боку: не втративши самовладання, плив назустріч хвилям, занурюючись, щоб вони не жбурнули його геть. Я став з веслом у руці, сподіваючись, що Луїс Ренхіфо підпливе і зможе ухопитися за нього. Проте помітив, що той втомився і впав у відчай. Захлинаючись, він знову заволав:
— Черевань!.. Черевань!..
Я спробував гребти, але знову марно. Зробив останнє зусилля, щоб Луїс Ренхіфо зміг ухопитися за весло, однак здійнята рука, яка щойно не давала втонути навушникам, в цю ж мить назавжди зникла під водою менше ніж за два метри од весла…
Не знаю, скільки часу простояв я так на плоту з простягнутим веслом, силкуючись втримати рівновагу. Я вдивлявся у воду. Сподівався, що з хвилини на хвилину хтось з'явиться на поверхні. Але в морі не було нікого, і вітер, дедалі дужчий, бився об мою сорочку, виючи, мов собака. Крам зник з очей. Щогла есмінця поступово віддалялася, отже, корабель не затонув, як мені здалося спершу. Це надало мені впевненості: я вирішив, що зараз вони повернуться і знайдуть мене. Гадав, що котрийсь із моїх товаришів доплив до іншого плота. Чому б і ні? Правду кажучи, жоден пліт на есмінці не мав належного оснащення. Але ж їх було шість, а крім того, шлюпки, вельботи. Мені здавалося цілком ймовірним, що комусь із моїх товаришів вдалося доплисти до інших плотів, як це зробив я, і, певно, есмінець нас розшукуватиме.
Зненацька звернув увагу на сонце. Розжарене полуденне металеве сонце. Все ще не оговтавшись остаточно, я спантеличено поглянув на годинника. Він показував рівно дванадцяту.
Самотність
Коли Луїс Ренхіфо востаннє запитав у мене на есмінці, котра година, — було пів на дванадцяту. Я знову подивився на годинника за десять до дванадцятої — і тоді біда ще не скоїлася. Коли ж я поглянув на годинника на плоту, була рівно дванадцята. Мені здавалося, що все це тривало дуже довго, а насправді минуло лише десять хвилин відтоді, як я, стоячи на кормі, востаннє подивився на годинника, — за цей час я доплив до плота, намагався врятувати товаришів і завмер на плоту, вдивляючись у порожнє море, слухаючи різке виття вітру і розмірковуючи про те, що врятують мене не раніше ніж через дві-три години.
"Дві-три години", — підраховував я. Мені здавалося, що це надто довго — залишатися в морі самому дві-три години. Та я спробував упокоритися. В мене не було їжі, ані питва, я знав, що до третьої години дня спрага стане нестерпною. Сонце пряжило голову: після цього сів на краю плота чекати допомоги.
Лише тепер відчув біль у правому коліні. Штани з грубезного синього сукна вимокли, і я насилу спромігся підкотити холошу вище коліна. Коли мені це вдалося, я злякався, побачивши під коліном глибоку рану, схожу формою на півмісяць. Не знаю, чи то я вдарився об борт корабля, чи, може, поранився об щось, впавши у воду. Знаю одне: я відчув рану, лише сидячи на плоту, і хоча вона трохи пекла, проте перестала кровоточити, зробилася цілком сухою, мабуть, завдяки солі. Не знаючи, що робити, почав перебирати свої речі. Хотів знати, чим володію один посеред моря. Передусім я мав годинник, який продовжував точно йти: я не міг втриматися й поглядав на нього через кожні дві-три хвилини. Крім того, золотий перстень, куплений минулого року в Картахені, ланцюжок, а на ньому медальйон з образком святої Кармен, також куплений у Картахені за тридцять п'ять песо в одного моряка. У кишенях тільки ключі від моєї шафки на кораблі і три поштові листівки, їх мені дали січневого дня у якійсь крамничці в Мобілі, коли я ходив з Мері Едресс за покупками. Знічев'я став читати листівки, щоб трохи розважитися, поки мене врятують. Листівки чомусь нагадали мені зашифровані послання, які моряки, що зазнали корабельної аварії, в пляшці кидають у море. Якби в цю мить у мене була пляшка, я, мабуть, засунув би всередину якусь із своїх листівок, удаючи потерпілого, щоб увечері розважити своїх приятелів у Картахені.
Розділ 4
Перша ніч на самоті в Карібському морі
О четвертій годині дня вітер ущух. Я не бачив нічого, крім води та неба, не мав ніяких орієнтирів, тому минуло більше двох годин, перш ніж збагнув, що пліт рухається. Він рухався просто вперед з тієї хвилини, коли я виліз на нього, — вітер гнав його швидше, ніж це міг би зробити я, якби кермував веслами. А проте мені було невідомо, де перебуваю і в якому напрямку пливу. Я не знав, куди рухається пліт, — до берега чи вглиб Карібського моря. Останнє припущення здавалося більш ймовірним, я не вірив, що море може викинути на берег якусь річ, віддалену на двісті миль, а надто таку важку, як пліт з людиною на борту.
Протягом перших двох годин я подумки — хвилина за хвилиною — стежив за есмінцем. Гадав, що з нього, мабуть, телеграфували до Картахени, вказали точне місце катастрофи, і звідти вже послали літаки й вертольоти, щоб нас порятувати. Я підрахував: літаки мали з'явитися менш ніж за годину.
О першій годині пополудні я вмостився на плоту, вдивляючись в обрій. Відв'язав три весла й поклав перед собою, готовий гребти туди, звідки з'являться літаки. Хвилини тяглися довго й напружено. Сонце обпалило мені лице й спину, роз'їдені сіллю губи горіли. Та я не відчував ні спраги, ні голоду. Жадав одного — щоб з'явилися літаки. В мене був план: помітивши літаки, спробую гребти в їхній бік, потім, коли вони будуть наді мною, схоплюсь на ноги і, стоячи на плоту, махатиму сорочкою. Щоб бути напоготові і не гаяти ні хвилини, розстебнув сорочку і, сидячи на борту, продовжував вдивлятися в обрій, причому крутив головою на всі боки, бо не мав уявлення, звідки можуть завидніти літаки.
Була вже друга година. Вітер завивав, і крізь це виття мені вчувався голос Луїса Ренхіфо: "Черевань, веслуй сюди". Я чув його дуже виразно, наче він був тут, за два метри від мене, силкуючись дотягнутися до весла. Але ж я не знав, що коли в морі виє вітер, коли хвилі б'ються об рифи, людині вчуваються голоси, які вона пам'ятає. Вони не змовкають, доводячи людину до нестями: "Черевань, веслуй сюди".
О третій я став втрачати надію. Розумів, що о цій порі есмінець уже пришвартувався в порту Картахени. Мої товариші, радіючи поверненню, через кілька хвилин розбредуться містом. Мені здавалося, що всі вони думають про мене, і це підбадьорило мене й надало сили чекати до четвертої години. Хоч вони й не зателеграфували, хоч не усвідомили, що ми впали у воду, але ж помітять це; коли кинуть якір, бо в таку хвилину вся команда повинна бути на палубі. Це мало статися не пізніше третьої години, і тоді вони негайно повідомлять. Хоч як запізнилися б літаки з вильотом, через півгодини вони неодмінно вилетять на місце події. Отже, о четвертій, найпізніше о пів на п'яту кружлятимуть наді мною.
