Невідомий шедевр - Бальзак Оноре де

Ставши його другом, рятівником, заступником, Френхофер потратив на вдоволення пристрастей Мабузе більшу частину свого багатства; натомість той передав йому секрет зображення на площині опуклостей, своє вміння надавати постатям тієї надзвичайної життєподібності, тієї природності, якої ми так марно прагнемо досягти, але Мабузе володів цією майстерністю досконало, і коли йому трапилося пропити квітчасту шовкову мантію, в яку він мав убратися для присутності на врочистому виході Карла П'ятого4, він супроводжував туди свого покровителя у вбранні з паперу, розмальованого під квітчастий шовк. Незвично яскраві барви костюму Мабузе привабили увагу самого імператора, який захотів висловити благодійникові старого п'яниці свій захват із цього приводу й таким чином сприяв розкриттю обману. Френхофер — людина, палко залюблена в наше мистецтво, він зазирає вище й далі, ніж інші художники. Він віддавався глибоким роздумам про барви, про абсолютну правдивість ліній, але внаслідок своїх досліджень дійшов до того, що став сумніватися в самому предметі своїх зацікавлень. У хвилини розпачу він твердить, що малюнка не існує, що лініями можна передати лише геометричні фігури. Це, звичайно, неправильно, адже зображення створюють і за допомогою одних ліній та чорних плям, які, власне, не мають кольору. Це доводить, що наше мистецтво, як і природа, складається з безлічі елементів: малюнок дає кістяк, колір — життя, але життя без кістяка — це щось менш досконале, аніж кістяк без життя. А найважливіше те, що практика і життя для художника — все, і коли розумове та поетичне сприйняття світу заходить у суперечність із пензлем, людина починає сумніватись, як наш старий — митець напрочуд глибокий, але тією самою мірою й божевільний. Чудовий живописець, він мав нещастя народитися багатим, що дало йому змогу надто часто віддаватися роздумам. Не наслідуйте його! Працюйте! Художник повинен розумувати лише з пензлем у руках.

— Ми проникнемо в його майстерню! — сказав Пуссен, уже не слухаючи Порбуса і готовий на все заради здійснення свого наміру.

Порбус усміхнувся, почувши, з якою палкою наївністю вигукнув ці слова юний незнайомець, і розлучився з ним, запросивши приходити до нього.

Нікола Пуссен повільною ходою повернувся на вулицю Лагарп і, сам того не помітивши, спочатку проминув убогий готель, у якому знайшов для себе притулок. Швидко піднявшись жалюгідними сходами, він пройшов у комірчину, розташовану на самому горищі, під дахом, з якого стриміли крокви,— простою і легкою покрівлею будинків у старому Парижі. Біля єдиного віконця комірчини, крізь яке ледь соталося тьмяне світло, юнак побачив дівчину — на скрип дверей вона підхопилася в любовному пориві, упізнавши художника з того, як він натис на клямку дверей.

— Що з тобою? — спитала дівчина.

— А зі мною те,— вигукнув він, задихаючись від радості,— що сьогодні я відчув себе художником! Ще вчора я сумнівався в собі, але сьогодні вранці повірив у свій талант! Я стану знаменитим! Так, Жілетто, ми будемо багаті, щасливі! Мої пензлі принесуть мені золото!

Та несподівано він замовк. Його серйозне і жваве обличчя втратило радісний вираз, коли він порівняв свої безмежні надії із своїми жалюгідними засобами. Стіни комірчини були обклеєні простими шпалерами, які були змережані безліччю ескізів, зроблених олівцем. У нього не знайшлося б і чотирьох чистих полотен. Фарби в ті часи коштували неймовірно дорого, і палітра в бідолахи була майже порожня. Живучи в такій убогості, він водночас почував себе володарем неймовірного духовного багатства, геніальності, яка тривожно нуртувала в його душі, перехлюпуючи через вінця. У Париж він приїхав, послухавшись поради одного з приятелів-дворян чи, радше, за покликом власного таланту, і тут випадково познайомився із своєю коханою, однією з тих благородних і некорисливих душ, які, поєднуючи свою долю з великими людьми, ділять з ними горе й нестатки, намагаються зрозуміти їхні примхи і залишаються стійкими у випробуваннях злиднями та любов'ю — як ото інші без страху кидаються в гонитву за розкошами і хизуються своєю нечулістю. Усмішка, що грала на устах у Жілетти, позолочувала комірчину і змагалася з сяйвом сонця. Адже сонце світило не завжди, а вона була весь час тут, віддаючись пристрасті без останку, прикипівши серцем до свого щастя і свого страждання, втішаючи генія, який, перш ніж оволодіти мистецтвом, кинувся у вир кохання.

— Ходи до мене, Жілетто, послухай.

Слухняно й радісно дівчина вмостилася художникові на коліна. Вона була сама чарівність, сама врода, прекрасна, як весна, і щедро дарувала коханому всі скарби жіночої знади, осяяні полум'ям її високої душі.

— О Боже! — вигукнув молодий художник.— Та я ніколи не зважуся їй сказати...

— У тебе таємниця? — спитала Жілетта.— Ану говори, я хочу її знати.

Пуссен мовчав, заглиблений у свої роздуми.

— Ну кажи ж бо!

— Жілетто, серденько моє любе!

— О, тобі чогось треба від мене...

— Так.

— Якщо ти хочеш, щоб я знову позувала тобі, як того разу,— сказала вона, надувши губки,— я нізащо не погоджуся, бо в ці хвилини твої очі нічого мені не говорять. Ти зовсім про мене не думаєш, хоч і дивишся на мене.

— Тобі було б приємніше, якби мені позувала інша жінка?

— Можливо,— відповіла Жілетта.— Хай тільки вона буде геть потворна.

— Ну, а якщо задля моєї майбутньої слави,— провадив Пуссен серйозним голосом,— задля того, щоб допомогти мені стати великим художником, я попросив би тебе позувати комусь іншому?

— Ти мене випробовуєш,— сказала вона.— Ти ж добре знаєш, що на це я ніколи не погоджуся.

Пуссен низько похилив голову, як людина, пригнічена тяжким горем або приголомшена несподіваною радістю.

— Я казала тобі, Нікола, і ще раз скажу,— мовила дівчина, смикаючи Пуссена за рукав його зношеної куртки,— я ладна заради тебе віддати життя, але я ніколи не обіцяла тобі, поки я жива, відмовитися від свого кохання.

— Відмовитися від кохання? — скрикнув Пуссен.

— Якщо в такому вигляді я покажуся іншому, ти мене розлюбиш. Та й сама я вважатиму, що негідна тебе. Скорятися твоїм забаганкам — це так просто і так природно! Твою волю, коханий, я виконую з гордістю і радістю — навіть якщо мені не хочеться. Але робити це для іншого! Яка бридота!

— Прости мене, моя Жілетто,— сказав художник, упавши перед нею навколішки.— Атож, краще я збережу твоє кохання, ніж досягну слави. Для мене ти дорожча, аніж багатство й почесті. Викинь же мої пензлі, спали ескізи. Я помилявся. Моє покликання — кохати тебе. Я вже не художник, я просто закоханий. Хай усе воно згине — і мистецтво, і його таємниці!

Жілетта милувалася коханим — щаслива, зачарована. Вона почувала себе царицею, бачачи, як заради неї він зрікається мистецтва і кидає його їй до ніг.

— Але цей художник — зовсім старий дід,— знову заговорив Пуссен.— Він бачитиме в тобі лише прекрасну форму. Твоя краса бездоганна!

— Чого не зробиш заради кохання! — вигукнула Жілетта, уже готова поступитися своєю сором'язливістю, щоб винагородити коханого за всі жертви, які він їй приніс.— Але тоді я загину,— провадила Жілетта.— О, загинути ради тебе! Хіба це не чудово? Але ти покинеш мене. О, яка все-таки погана думка прийшла тобі в голову!

— Справді мені спало таке на думку, а я ж кохаю тебе,— мовив він з деяким каяттям у голосі.— Виходить, я негідник.

— Може, порадитися з дядечком Ардуеном? — сказала Жілетта.

— О ні! Хай це лишиться таємницею між нами.

— Ну, гаразд, я піду, але ти зі мною не заходь,— сказала вона.— Стій за дверима з кинджалом напоготові. Якщо я закричу, вбіжи і вбий художника.

Пуссен пригорнув Жілетту до грудей — він уже думав тільки про мистецтво.

"Він не кохає мене більше",— подумала Жілетта, коли залишилася сама.

Вона вже шкодувала, що погодилася. Але незабаром її опанував жах, болісніший, ніж це каяття. Страшна думка зродилася в серці Жілетти, й вона марно намагалася прогнати її. Їй раптом здалося, що сама вона вже менше любить художника, відтоді як запідозрила, що він менше гідний поваги.

II. Катрін Леско

Через три місяці після першої зустрічі з Пуссеном Порбус прийшов навідати свого вчителя Френхофера. Старий переживав напад того глибокого і несподіваного розпачу, причиною якого, коли вірити математикам від медицини, є погане травлення, вітер, спека або набряк у підребер'ї, а на думку спіритуалістів — недосконалість нашої духовної природи. Насправді Френхофер просто втомився, закінчуючи свою таємничу картину. Він знеможено сидів у просторому кріслі з різьбленого дуба, обтягнутому чорною шкірою, і, не змінюючи своєї меланхолійної пози, глянув на Порбуса так, як дивиться людина, вже призвичаєна до безнадії.

— Ви журитеся, вчителю? — сказав Порбус.— Може, ультрамарин, по який ви їздили в Брюгге, виявився поганим? Чи вам не вдалося розтерти свої нові білила? Чи олія попалася неякісна? Чи пензлі надто жорсткі?

— Ет! — вигукнув старий.— Мені було здалося, що я завершив свою працю. Але тепер очевидно, що в якихось незначних деталях я помилився, і я не заспокоюся, поки не проясню своїх сумнівів. Я вирішив податися в мандри: поїду в Турцію, в Грецію, в Азію, пошукаю там собі модель і порівняю свою картину з різними типами жіночої краси. А може, у мене в майстерні,— сказав він, задоволено всміхнувшись,— сама жива краса. Іноді я навіть боюся, щоб якийсь повів не пробудив цю жінку і вона не втекла від мене.

І він рвучко підвівся, ніби вже готуючись у дорогу.

— Он як! — відповів Порбус.— То я прийшов саме вчасно, щоб вибавити вас від дорожних витрат і втоми.

— Як це? — здивувався Френхофер.

— Юного Пуссена кохає жінка дивовижної вроди, що не має видимих вад. Але, дорогий учителю, якщо він погодиться відпустити її до вас, вам щонайменше доведеться показати нам своє полотно.

Старий аж завмер на місці, приголомшений цією зухвалою вимогою.

— Та ти що! — вигукнув він нарешті з болем у голосі.— Показати моє творіння, мою дружину? Роздерти завісу, за якою я цнотливо ховав своє щастя? Але це було б розпустою, жахливою непристойністю! Ось уже десять років, як я живу з цією жінкою, вона моя і тільки моя, вона любить мене. Хіба не всміхалася вона мені з кожним новим мазком, який я клав на неї? Вона має душу, і душею обдарував її я.