Мовчання доктора Мурке - Белль Генріх

У цьому будинку я завжди боюся, що згину від спраги.

Йому подали чарку горілки, що стояла на столі, та пляшку з рештками мінеральної води. Вандербурн випив, поставив чарку, обвів усіх трьох очима й мовив:

— Застерігаю вас, бійтеся радіо, бійтеся цього нужника, цього пригладженого, вичепуреного, слизького нужника. Нам тут усім буде хана.

Слова його були щирі, й позаштатні працівники взяли їх близько до серця, проте вони не знали, що Вандербурн з'явився оце просто з каси, де одержав чималі гроші за незначну обробку Книги Йова.

— Нас крають, — сказав Вандербурн, — висотують із нас душу, клеять нас, як заманеться, і ніхто з нас не вийде з цієї машини цілий.

Він допив мінеральну воду, поставив склянку на стіл і пішов з буфету, меланхолійно розмаявши поли плаща.

Рівно о дванадцятій розклеювання дійшло краю. Тільки-но вклеїли останній давальний, Мурке підвівся. Він уже взявся був за ручку дверей, коли технік сказав:

— Хотів би й я мати таке вразливе й дороге сумління, як у Бур-Малотке. А оце куди? — Він показав на коробку з-під сигарет, що стояла на полиці поміж картонних коробок з новими стрічками.

— Нехай стоїть, — сказав Мурке.

— Навіщо?

— Може, здасться ще.

— Гадаєте, його знов можуть посісти докори сумління?

— А чом би й ні? — сказав Мурке. — Краще зачекаймо. До побачення.

Він подався до ліфта, спустився на другий поверх і вперше за день увійшов до своєї редакції. Секретарка пішла на обід. Завідувач редакції Гумкоке сидів біля телефону й читав книжку. Він усміхнувся до Мурке, підвівся й сказав:

— О, то ви ще живі? Це ваша книжка? Ви її покинули тут на столі?

Він показав книжку Мурке, і той кивнув головою:

— Так, моя.

Книжка була в зелено-сіро-цеглястій суперобкладинці й називалася "Джерела лірики Бетлі"; в ній мовилося про молодого англійського поета, який сто років тому уклав словник лондонського сленгу.

— Це прекрасна книжка, — сказав Мурке.

— Так, — погодився Гумкоке, — прекрасна, але ви ніяк не навчитеся...

Мурке запитливо глянув на нього.

— ...Ви ніяк не навчитеся, що прекрасних книжок не слід кидати на столі, коли сюди можна сподіватись Вандербурна, а сподіватись Вандербурна можна щохвилини. Він, звісно, зразу її нагледів, узяв до рук, хвилин із п'ять погортав, а що, по-вашому, з того вийде?

Мурке мовчав.

— Вийде, — вів далі Гумкоке, — дві Вандербурнові передачі по годині кожна на тему "Джерела лірики Бетлі". Цей чоловічок колись зготує передачу зі своєї ж таки бабуні, і найгірше те, що одна його бабуня доводилася бабунею мені. Будь ласка, Мурке, затямте собі: не кидайте прекрасних книжок на столі, коли сподіваєтеся Вандербурна, а я вам кажу, сподіватись його можна щохвилини. Ну, а тепер ідіть, до вечора ви вільні, гадаю, ви заробили спочинок. А це добро вже готове? Ви переслухали його вдруге?

— Усе готове, — сказав Мурке. — А переслухувати я більше не можу, просто не можу.

— "Просто не можу" — аргумент чисто дитячий, — зауважив Гумкоке.

— Якщо я сьогодні ще раз почую слово "мистецтво", я матиму напад істерії, — озвався Мурке.

— Ви вже його маєте, — сказав Гумкоке. — Зрештою, я ладен визнати, що й небезпідставно. Три години безугавного Бур-Малотке доконали б і найдужчого, а ви чоловік не з дужих. — Він кинув книжку на стіл, підійшов до Мурке й повів далі: — Коли я був у вашому віці, мені одного разу загадали скоротити на три хвилини чотиригодинний виступ Гітлера. І я мусив переслухати його тричі, поки сподобився честі запропонувати, які саме три хвилини можна вирізати. Коли слухання почалось, я був нацистом. Після третього разу я вже нацистом не був. То були жорстокі, огидні, а проте вельми помічні ліки.

— Ви забуваєте, — тихо сказав Мурке, — що від Бур-Малотке я вилікувався до того, як почав переслухувати записи його виступів.

— Та й зух же ви! — засміявся Гумкоке. — Гаразд, ідіть. Шеф слухатиме записи ще раз о другій. Треба, щоб ми могли з вами зв'язатись, коли що.

— З другої до третьої я буду вдома, — сказав Мурке.

— Ще одне, — мовив Гумкоке, взявши зі стелажа, що стояв біля столу Мурке, невеличку жовту бляшанку з-під печива. — Що оце тут за клаптики?

Мурке почервонів.

— Це... — сказав він. — Я збираю деякі обрізки.

— Які саме?

— Мовчання, — відповів Мурке, — збираю мовчання.

Гумкоке запитливо подивився на нього, і Мурке пояснив:

— Коли мені доводиться вирізувати ті місця, де промовці чогось уривали — зітхали, зводили подих чи так чого замовкали, — я не викидаю цих обрізків, а беру собі. У Бур-Малотке, правда, не назбираєш мовчання й секунди.

Гумкоке засміявся:

— Авжеж, цей вам не помовчить. А що ви робите з обрізками?

— Склеюю докупи і ввечері прокручую собі дома. Поки що я маю небагато, всього три хвилини, але й мовчать у нас не дуже багато.

— Дозвольте вам нагадати, що брати додому плівку заборонено.

— Навіть мовчання?

Гумкоке знов засміявся й сказав:

— Ну гаразд, ідіть!

I Мурке пішов.

Коли шеф десь за кілька хвилин по другій увійшов до студії, там саме пустили стрічку з виступом Бур-Малотке.

"...і хоч би де, хоч би за яких обставин, хоч би з яких причин і хоч би за яких часів ми почали мову про суть мистецтва, ми передусім повинні звести погляд до тій вищої істоти, яку ми шануємо, схилитися перед тією вищою істотою, яку ми шануємо, і прийняти мистецтво як благословенний дар тієї вищої істоти, яку ми шануємо. Мистецтво..."

Ні, подумав шеф, у мене не стане духу змусити когось сто двадцять годин слухати Бур-Малотке. Ні, думав він, є речі, що їх просто не можна робити. Такого я не доручу навіть Мурке.

Він вернувся до свого кабінету, ввімкнув гучномовця й почув, як Бур-Малотке виголошує:

— "О ти, вища істото, яку ми шануємо!" "Ні, — подумав шеф, — нізащо в світі".

Мурке лежав удома на канапі й курив. Перед ним на стільці стояла склянка чаю. Мурке дивився вгору, на білу стелю кімнати. Коло його письмового столу сиділа білява дівчина чудової вроди і непорушним поглядом дивилася у вікно на вулицю. На маленькому столику між Мурке й дівчиною стояв увімкнений магнітофон. У кімнаті не говорилося й слова, не чулося й звука. Могло здатися, що дівчина позує перед фотооб'єктивом, — така вона була гарна й така мовчазна.

— Я більше не можу, — раптом обізвалася дівчина, — не можу більше. Просто бездушно — силувати мене до такого. Буває, чоловіки змушують дівчат робити всіляку гидоту, та, їй-богу, по-моєму, те, до чого ти силуєш мене, ще гірше.

Мурке зітхнув.

— Господи, — сказав він, — Ріно, голубонько, тепер мені доведеться все оце вирізувати. Будь розумничкою, намовчи мені ще хоч п'ять хвилин.

— Намовчи! — підхопила дівчина. Вона вимовила це слово таким тоном, який тридцять років тому було б названо "неґречним". — Намовчи! Ще одна твоя вигадка... Наговорити стрічку — це б я залюбки, але намовчати...

Мурке підвівся й вимкнув магнітофон.

— Ох, Ріно, — сказав він, — аби ти знала, яке дороге мені твоє мовчання! Вечорами, коли я, втомлений, сиджу вдома, я вмикаю запис твого мовчання. Прошу тебе, зроби ласку, намовчи мені ще хоч три хвилини, щоб не довелося різати. Ти ж знаєш, що для мене означає різати.

— Ну, про мене, — згодилася дівчина, — але дай мені хоч сигарету.

Мурке всміхнувся, дав їй сигарету й сказав:

— Отак. Тепер твоє мовчання буде в мене і в оригіналі й на стрічці. Це ж просто краса!

Він знов увімкнув магнітофон, і так вони мовчки сиділи одне проти одного, поки зненацька подзвонив телефон. Мурке підвівся, безпорадно знизав плечима і взяв трубку.

— Алло, — почув він голос Гумкоке, — виступи пройшли гладенько, шеф не зробив ніяких зауважень. Можете йти в кіно. Та подумайте лиш про сніг.

— Про який сніг? — перепитав Мурке, поглянувши на вулицю, залиту сліпучим літнім сонцем.

— Господи, — сказав Гумкоке, — ви ж знаєте, що нам уже час подумати про зимову програму. Мені треба пісень про сніг, оповідань про сніг. Не можна ж цілий вік сидіти на Шуберті зі Штіфтером. I нікому й не в голові, що нам бракує пісень і оповідань про сніг. Уявіть, що буде, як випаде сувора й довга зима. Ми не настачимо снігових передач. Прикиньте чогось із сніжком.

— Гаразд, — відповів Мурке, — прикину.

Гумкоке повісив трубку.

— Гайда, — обернувся Мурке до дівчини, — підемо в кіно.

— І вже можна говорити?-спитала дівчина.

— Атож, — сказав Мурке, — говори!

А в цей час помічник режисера музично-драматичних передач узявся переслухувати вечірній радіомонтаж. Монтаж йому сподобався, не задовольняв лише кінець. Сидячи поряд із техніком у скляній кабіні студії номер тринадцять, помічник жував сірника й перечитував текст:

(Акустика великої порожньої церкви).

Атеїст (промовляє голосно й виразно). Хто згадає мене, як я стану харчем хробаків?

Мовчання.

Атеїст (ледь голосніше). Хто буде мене дожидати, коли я обернуся на порох?

Мовчання.

Атеїст (ще голосніше). I хто ще пам'ятатиме про мене, коли я знову зелом встану з-під землі?

Мовчання.

У передачі було дванадцять таких запитань, що їх атеїст вигукував під склепінням порожньої церкви, і після кожного запитання в тексті стояло: "Мовчання". Помічник режисера вийняв з рота покусаного сірника, взяв замість нього другого й запитливо подивився на техніка.

— Еге ж, — сказав технік, — як на мене, тут забагато мовчання.

— Я теж так гадаю, — мовив помічник режисера. — Та й сам автор цього не заперечує й дозволив мені внести зміни. Замість мовчання треба дати голос, що промовлятиме слово "Бог", тільки акустика тут має бути зовсім інша — голос повинен лунати не в порожній церкві, а, так би мовити, в цілком іншому акустичному середовищі. Але скажіть на милість, де мені зараз узяти голос?

Технік усміхнувся й простяг руку до бляшаної коробочки з-під сигарет, що й досі стояла вгорі на полиці.

— Ось, — сказав він, — ось вам голос, що промовляє "Бог" у середовищі без резонансу.

Помічник режисера з несподіванки похлинувся сірником і закашлявся.

— Усе дуже просто, — всміхнувся технік. — Ми його вирізали з однієї промови двадцять сім разів.

— Двадцять сім мені не треба, буде й дванадцяти, — сказав помічник режисера.

— Тоді нема проблем: виріжмо дванадцять разів мовчання й повклеюймо слово "Бог", якщо ви берете на себе відповідальність.

— Ви ангел, — сказав помічник режисера, — і я беру на себе відповідальність. Ну, до діла!

Він радісно поглянув на дрібненькі темні клаптики стрічки в сигаретній коробочці Мурке.

— Ні, ви таки ангел, — сказав він удруге.