Самовільна відлучка - Белль Генріх

Votre ami allemand '".

Я надміру ускладнив би свою оповідь, якби почав перелічувати ще й інші або й усі свої пільги, як-от: у Яссах одна дуже гарна собою румунська єврейка у крамниці тканин поцілувала мене в обидві щоки й у лоб, ще й пояснила, промурмотівши по-єврейському: "Бо ви з такого жалюгідного племені". З чого почалась і чим скінчилась ця пригода, пояснювати надто складно. Я вже й не кажу про одного угорського полковника, що допоміг мені підробити один документ.

1 Ваш друг німець (фр.).

Зараз ми ще двічі трохи ухилимось від теми, спочатку назад до трамвая № 7, який щойно минув Мальцмюле і, теленькаючи, повзе по Мюленбаху на гору до Вайдмаркту, а потім до асенізаційних полів того табору, де я раптово побачив перед собою Ангела, що, сидячи на виступі стіни між кухнею, лазаретом та вбиральнею, споживав свій сніданок: шматок сухого хліба, кухоль ерзац-кави і цигарку-са-мокрутку. Побачивши його, я згадав вуличних підмітальників у нашому Кельні — я завжди заздрісно захоплювався тією гідністю, з якою вони снідали, сидячи на цоколі пам'ятника з постатями атлетів, що тягнуть линву. Ангел, як усі ангели на картинах Лохнера, білявий, майже золотоволосий, невисокий на зріст, досить кремезний, і хоч його обличчя — широкий ніс, надто маленький рот, підозріло високий лоб — мало зовсім не класичні риси, вигляд у нього був просто-таки осяйний. У темних очах — ні крихти меланхолії. Коли я спинився перед ним він промовив: "Привіт", кивнув, так ніби ми чотириста років тому домовилися зустрітися там і я тільки трошечки спізнився, і сказав, не опускаючи кухля з кавою:

— Тобі б треба було женитися на моїй сестрі,— тоді, поставивши кухоль на виступ стіни, додав: — Вона гарна, хоч і схожа на мене, а звуть її Гільдегард.

Я мовчав, як може мовчати тільки той, хто вислухує голос ангела та його веління. А Ангел струснув об стіну попіл із цигарки, сховав недокурок у кишеню, підняв двоє порожніх відер і почав інструктувати мене щодо моєї майбутньої діяльності — головним чином, наводити дані фізичного характеру: скільки кілограмів набирає черпак і яке навантаження може витримати його держак. Він додав іще кілька подробиць хімічного характеру, але утримався від гігієнічних, бо над убиральнею висів великий плакат: "Як звідси вийшов і зібрався їсти — не забувай помити руки чисто". Отже, хто посилає свого сина на військову службу, той може не боятися, що там щось занедбають. А як згадати, що в їдальні висить плакат із написом "Праця дає волю" !, кожен збагне, що тут подбали і про лірику, і про світогляд.

1 Такий напис був на воротах таборів Імперської трудової повинності, а також на воротах фашистських концтаборів.

Всього два тижні я виконував разом з Ангелом роботу, яка й досі дає мені змогу будь-коли заробити на шматок хліба як асенізатору чи сортувальнику картоплі. Я більше ніколи не бачив стільки картоплі разом, як тоді, в підвалі під кухнею; крізь вузенькі віконця на гору бурого кольору лилося тьмяне денне світло, і та гора неначе ворушилась, як трясовина, і підвал наповнював солодкаво-хмільний дух, коли ми, відібравши цілу купу гнилої картоплі, збиралися виносити її. Позитивна частина нашої діяльності полягала в тому, що ми складали дорогоцінну городину в відра (хай усі матері не турбуються — відра були інші), несли її нагору до кухні й там висипали в наготовлені баки: увечері їх чистила вся казарма. Коли ми вносили в кухню перші відра, нам насамперед наказували зробити те, що старший кухар (один з небагатьох членів казарменого товариства, що досі не були під судом) називав "слимачим маршем": ми мусили падати долілиць на брудну підлогу й повзти кругом величезної кухонної плити, підводячи голову від підлоги тільки так, аби не обдерти обличчя. Єдиною рушійною силою мало бути відштовхування пальцями ніг, а коли ми допомагали собі руками чи коліньми або знесилено зупинялись, нас карали — примушували співати: "Пісню! Та веселішу!" — і я й досі не знаю, чи то було чисте натхнення, чи якесь внутрішнє порозуміння між Ангелом і мною, але я першого ж разу заспівав те, що належало до репертуару Ангела: "О Німеччино єдина!" Видно, що й патріотичні сторони нашої душі не занедбувано тоді, коли а нас "робили людей", і хто боїться, ніби його сини можуть колись забути, що вони німці, той нехай іще негайніше, ніж це було пропоновано на стор. 760, посилає їх на військову службу й бажає їм по змозі найсуворішої муштри. Сумлінний, як завжди, я, співаючи, думав: а чи справді та пісня, що ми співаємо, може бути названа веселою? Описаний тут метод — повідомляю це авансом для майбутніх тлумачень —є найкращим і найефективнішим для того, щоб навіки утовкти юнакові в голову, до якої національності чи народу він належить. Я рекомендую його й швейцарцям, 4>ранцузам та іншим народам. Адже не кожному випадає таке щастя, щоб його цілувала гарна єврейська дівчина в румунській крамничці.

Ніхто не здивується, почувши, що ми були надто втомлені й не могли співати як належить, так, як вимагають у хорових спілках. Лежачи на липких кахлях, ми тільки бубоніли слова незабутнього й назабутого німецького гімну. Згодом мені — якраз мені! — заборонили співати цей гімн, коли найстарший з начальників, комендант табору, розшукав мене в підвалі з картоплею, нагорлав на мене за те, що я не мав свідоцтва про хрещення, і несподівано — чи безпідставно, чи ні, я й досі не знаю, тут є щось непевне,— обізвав мене "пархатим жидом". Я завжди сприймав цю лайку як своєрідний обряд чи то хрещення, чи то обрізання. Відтоді я не смів більше співати німецький гімн, а співав натомість "Л орел ею".

Ніхто не здивується також, що я потім майже не розмовляв з Ангелом, надто про Гільдегард. Здебільшого ми були о пів на десяту вже такі натомлені, що насилу-силу виконували свої численні обов'язки, і нас аж нудило від знемоги й огиди. І ми могли порозумітися, тільки киваючи або хитаючи головою один до одного. Нудота, головний біль, знесилення були для нас ознаками того, що наші прикрощі не дуже-то обертаються в пільги. Коли Ангел на свій характерний лад трохи винувато, а трохи вперто знизував плечима, я знав, що він зараз сяде на купу мішків з картоплею, щоб помолитися ("Так я обіцяв мамі").

Звичайно, і в казарменому товаристві існувала с чуйність у неслужбовий час", і навіть її варіант су службовий час"; цей варіант репрезентував і здійснював один молодий начальник, колишній студент-богослов, лютеранин, юнак із шляхетною зовнішністю: він часом підходив до нас с побалакати".

Для нього я завжди мав напохваті спеціальну суміш із гнилої картоплі та нечистот, яку розливав кругом себе, тоді як Ангел у своєму християнському смиренні справді "балакав" із ним: двічі за ті два тижні по три хвилини вислухував такі слова, як "необхідність", "всесвітній дух", "доля", ніби скромний жебрак, що бере скибку черствого хліба.

Тим часом "сімка" вже під'їздила до Вайдмаркту, а я думав уже тільки про Гільдегард Бехтольд. За останні два тижні я не раз збирався написати їй і, не довго думавши, "попросити її руки" (я й тоді не знав, та й досі не знаю кращого вислову), але саме в ті дні мені найдужче докучали мої вечірні клієнти, невдоволені, що стиль листів, які я для них писав, був занадто витончений. Ті грубуваті ніжності, що ними мої клієнти хотіли обсилати своїх приятельок (усілякі сполучення первинних і вторинних статевих ознак із назвами всіх частин тіла), я переміщав у іншу, менш вульгарну площину, та ще й виробив собі такий вишуканий стиль, що й досі можу написати листа від будь-якого відправника чоловічої статі до будь-якого адресата жіночої статі, так, що його пропустить будь-яка цензура, і в тому листі нічого не буде замовчано й нічого не висловлено. Отож я міг би, коли треба, й прогодуватися писанням листів. А що я люблю писати якнайчорнішим чорнилом або найм'якшим олівцем на щонай-білішому папері, то вважаю це своє вміння перевагою, якої не треба соромитись.

На Вайдмаркті мій неспокій зріс майже до нервозності: ще якась хвилина, і я зійду на Перленграбені. Вирішено. (Мати померла, і я це знав). А оскільки я й тут, у вагоні трамвая № 7, був відгороджений запахом нечистот, ніби стінами вежі з слонової кістки, то сприймав так званий довколишній світ так нереально й нечітко (а може, й різко), як він сприймається крізь тюремні грати. Якийсь штурмовик (і як може людина надіти таку форму!), ще якийсь чоловік у шовковій краватці, явно освічений, молода дівчина, що своїми невинними пальчиками діставала з паперового кулька виноград, і кондукторка, чиє молоде, грубувате обличчя скрашував вираз відвертої чуттєвості, характерний колись для всіх кельнських кондукторок,— всі сахалися від мене, як від прокаженого. Я протиснувся до виходу, сплигнув на брук і побіг по Перленграбену, а через три хвилини вже піднімався сходами на четвертий поверх багатоквартирного будинку. Тлумачеві, що прагне істини, я пропоную за три хвилини пробігти півколо на захід від Северинштрасе з центром па зупинці Перленграбен і вибрати якусь вулицю в межах цього півкола;

задля більшої точності повідомлю й свою швидкість — щось середнє між швидкістю Джессі Оуена й непоганого бігуна-аматора. Я не здивувався, побачивши над дверима Бехтоль-дів напис: "Гляньте, це він! Хто він? Наречений! Гляньте! Який він? Як агнець священний!" Коли я вже хотів був натиснути на кнопку дзвоника — казати про це, мабуть, зайве, але все ж краще сказати,— Гільдегард відчинила двері, впала мені в обійми, і весь сморід навколо мене де й дівся...

III

Я не маю ні наміру, ні спроможності зобразити тут хоч би натяками силу нашого кохання чи пояснити його. Одне можна сказати напевне: то було кохання з першого погляду. Аж за годину, коли я пройшов ритуал посвячення клану Бехтоль-дів і випив каву на знак заручин, я спромігся роздивитися Гільдегард. Вона здалась мені куди вродливішою, ніж дозволяла схожість із Ангелом, і в мене полегшало на серці. Хоч я кохав її вже два тижні, мені все ж було приємно, що вона здалася мені вродливою. Коли я тепер повідомляю, що ми, Гільдегард і я, відтоді не дуже часто, але при кожній нагоді обнімались, і ще раз скажу, що я приписую цей факт напученням тієї небесної мудрості, яка навіяла мені думку при команді "Лопату до ноги!" раптом забути все, чого я навчився, то боюся, що стурбованим за своїх синів батькам тепер спаде на думку посилати їх на військову службу не тільки з виховною метою, а й для того, щоб вони, хай кружним шляхом, хибно виконавши команду "Гвинтівку до ноги!" (адже лопат у них тепер нема), здобули собі кожен таку милу, розумну й вродливу жінку, як я.