Німеччина - Гейне Генріх

Обабіч дверей
Дві будки непривітні —
В рудих мундирах стоять вартові,
Обличчя у них страхітні.

Мій чичероне мовив: "Тут
Ернст Август наш проживає,
Хоч він і поважного віку лорд,
Але ще в нім жилка жива є.

Він ідилічно у нас живе,
Бо ліпше, ніж варта ледача,
Його боронить знайомих нам
Людців боягузлива вдача.

Ми бачимось іноді, і завжди
Він нарікає на долю
Свою королівську, каже, що тут
Потрапив наче в неволю.

Він широко звик, по-британськи, жить,
А в цю тісну країну
На трон попавши, боїться він
Повіситись від спліну.

Я позавчора бачив його,
По правді, в великому горі:
Він саме зволив варити клістир —
В нього собаки хворі".

XX

З Гарбурга через годину я
В Гамбург виїхав. Зорі
Мигтіли в небі. Свіжили мене
Подуви вітру бадьорі.

Прибув я до неньки — від щастя вона
Злякалась до нестями,
Гукнула: "Сину любий мій!" —
І аж сплеснула руками.

"Мій сину, ти тринадцять літ
Себе примусив ждати
І, мабуть, дуже зголоднів —
Чим тебе годувати?

Є риба, і гусятина,
І добрі помаранчі".
"Дай риби і гусятини,
Це добре — помаранчі".

І поки я з апетитом їв,
Сміялась від радості мати,
А потім про се, а там і про те
Мене заходилась питати:

"Чи маєш догляду, сину мій,
Ти на чужині хоч трохи?
Чи добре латає дружина твоя
Твої сорочки і панчохи?"

"Чудова рибка, матінко,
Та слід її мовчки з'їдати —
Буває, що в горлі застрягне кість;
Краще давай мовчати".

Я впорав рибу — і на стіл
Гуску поставила мати,
І знову про се, і знову про те
Мене заходилась питати:

"Скажи, у Франції чи у нас
Краще живеться людині?
Кому перевагу ти віддаєш,
Мій синку, якій країні?"

"Німецька гуска, матінко,
У нас непогана бува ще;
Французи ж відкормлюють краще гусей
І соус готують краще".

А тільки з гускою я попрощавсь,
Як на столі з'явились
Презапашні помаранчі: вони
Самі у рота просились.

А матінка знову почала
Цікавитись, питати;
Такі запитання гострі були —
Не знав я, що їй сказати.

"Ти й досі політиці вірний чи вже
Давно розпрощався з нею?
До котрої партії тепер
Належиш ти душею?"

"Чудовий, матінко, помаранч!
Ти бачиш — я радо ковтаю
Солодкий, пахучий сік, але
Лушпиння геть викидаю".

XXI

Напівзгоріле місто знов
Потроху оживає.
Мов півобстрижений пудель сумний,
Гамбург тепер виглядає.

В руїнах вулиці лежать,
Не милий мені цей трунок.
Де дім, в якому я зірвав
Свій перший поцілунок?

А та друкарня, з якої в світ
"Мандрівні картини" з'явив я?
А та аустерія, в якій
Устриці вперше їв я?

А Дрекваль, куди наш Дрекваль зник?
Годі його й шукати!
Де павільйон, в якому я
Їв пиріжки та цукати?

А ратуша, де царював сенат?
Бюргерської твердині
Вогонь безжальний не пощадив —
Найбільшої святині!

Зітхають люди, обличчя в них
Сумні, як їхні квартали,
Вони про грізну пожежу мені
Отак розповідали:

"Схопилось одразу з усіх кінців.
Страхітні були хвилини!
Дзвіниці палали, від них тепер
Лишились тільки руїни.

Згоріла біржа,— сотні літ
Батьки наші в ній збивали
З можливою чесністю, хто як міг,
Свої визначні капітали.

Лиш банку — срібної міста душі —
Та тих книжок, де людину
Оцінено точно, вогонь не здолав,-
І всім ми знаємо ціну.

Богові дяка, збирали для нас
В найдальших країнах гроші.
Мільйонів на вісім зібрали, ну що ж,
Прибутки справді хороші!

А що християни щирі гуртом
Грошима порядкували,
То ліва й не відала рука,
Скільки правицею брали.

З усього світу гроші пливли
І все до тієї правиці,-
Ні провіантом не гребали ми,
Ні лептою удовиці.

Нам слали одежу, і ліжка, й харчі,
І хліб, і м'ясо, й бульйони,
А прусський король — той навіть хотів.
Послати свої батальйони.

Матеріальні збитки нам
Покрили, можна сказати;
Але переляку — наш переляк
Не можна відшкодувати!"

Щоб їх збадьорити, я сказав:
"Годі вам сльози лити!
Троя на що вже гарна була,
А мусила теж згоріти.

Будуйтесь знову, добре сушіть
Свої калюжі безмежні,
Заводьте кращі закони собі
І кращі помпи пожежні.

Кайєнського перцю менше кладіть
В супи свої для спокою,
І коропи для здоров'я важкі,
Бо варите ви їх з лускою.

Гиндички шкодять вам не так,-
Лиш не давайтеся в руки
Тій птиці, що знесла яйце
Бургомістрові до перуки.

Оту фатальну птицю, либонь,
З вас кожен чудово знає.
Згадаю про неї — все, що я їв,
Мій шлунок вивертає".

XXII

Змінилось місто, та більш значні
В народі знайшов я зміни.
Блукають розбиті й похмурі усі,
Немов живі руїни.

Кощавий ще більше схуд, товстий
Давно нагадує льо?ху.
Постаршали діти, а хто старий —
Здитинюється потроху.

Кого телям я покинув колись —
Биком реве тепера,
Гусята вийшли в гусаки,
Убрались в пишні пера.

І Гудель стару я також зустрів —
Ну, що ті сирени колишні!
Придбала чорні буклі собі
І зуби білосніжні.

Зберігсь паперу продавець,
Колишній мій друг, до речі,-
Здалеку не відрізнити його
Від Іоанна Предтечі.

Я Галле бачив тільки здаля,
Він геть од мене подався.
Казали, що дух його згорів,
Хоч в Бібера він страхувався.

Старого цензора свого
Побачив я знову. В тумані
На гусячім торзі стрілися ми.
В дуже лихому він стані.

Ми привітались. В старого з очей
Скотилась холодна сльозина.
Він вельми радий, що бачить мене!
Дуже химерна картина.

Не всіх я бачив. Лютий час
Веде нас в домовину,
Уже я Гумпеліно мого
Тут більше не зустріну.

З його шляхетної душі
Упали земні закови,
Тепер він плаває, як серафим,
Перед престолом Єгови.

Кульгавий Адоніс з товаром своїм
До мене тепер не загляне.
Колись на вулицях він продавав
Урильники з порцеляни.

Чи Майєр малий ще живий, чи ні,
Не можу напевно сказати.
На жаль, про нього я забув
У Ко?рнета розпитати.

Помер чудовий пудель Саррас.
Це втрата! Парі — хто хоче,-
Що милий Кампе за нього б віддав
Десять поетів охоче.

У Гамбурзі зроду-віку живуть
Хрещені та нехрещені.
Однаково пильно дбають вони
Про справи своєї кишені.

Хрещені порядні всі, як один,
Обіди у них чудові,
Не дай їм відстрочки по векселях —
Вони платити готові.

Серед євреїв знову розкол,
Дві протилежні програми —
Старі не кидають синагог,
Нові відвідують храми.

Нові свинятини шматок
Спроможні проковтнути,
Вони — демокради, а старі
Здебільш аристокрути.

Люблю і старих я, люблю і нових,
Клянуся господом цноти,
Та значно більше я рибку люблю,
Що зветься — копчені шпроти.

XXIII

Як республіку, Гамбург я б не міг
З Флоренцією зрівняти.
Та в Гамбурзі устриці кращі — їх тут
У Лоренца можна дістати.

Був гарний вечір. З Кампе я
У льох той мусив пірнути,
Щоб устрицями поласувать
І трішки винця хильнути.

А там товариство добре було —
Зустрів я радо знову
І друзів старих, як, наприклад, Шофп'є,
І молодь нову чудову.

Тут був і Віллє, чиє лице —
Альбом, у якому видко
Факсиміле ворожих рапір —
Академічно і чітко.

Сидів тут сліпий язичник Фукс,
Особистий ворог Єгови,
Що вірить в Гегеля тільки, та ще
Трохи в Венеру Канови.

Амфітріоном Кампе був,
Сам, з власної персони,
Лилося блаженство з його очей
Замріяної мадонни.

Я добрі устриці з смаком їв
І думав, п'ючи наші вина:
"Кампе — велика людина, це факт,
І між видавців — перлина!

Боюсь, що з іншим видавцем
З голоду я загину,
А цей і пити дає мені.
Ніколи його не кину.

Я славлю найвищого творця
За сік лози і найпаче
За те, що видавцем мені
Він Юлія Кампе призначив.

Я славлю Всевишнього творця,
Підводячи очі д'го?рі,
Бо він створив рейнвейн на землі,
А також устриці в морі!

Отче, що сотворив лимон,
Щоб устриці кропити,
Мою вечерю дай мені
Добре перетравити!"

Рейнвейн завжди підносить в мені
Чуття високі й чудові!
В моєму серці він до людей
Пробуджує по?рив любові.

В цей час на вулицю поблукать
Виносить мене з світлиці,
Живої душі шукає душа,
Бажано — в білій спідниці.

В подібні хвилини всю душу мою
Сповняє чуття блаженне,-
Всі ки?цьки для мене сірі в цей час,
А всі жінки — Єлени.

На Дрейбані побачив я
Величну жінку,— не всюди
Побачить можна і не завжди
?Такі величні груди.

Було в неї повне і свіже лице,
В очах розцвітали блавати,
Трояндові щоки, як вишні — уста,
От тільки ніс — сизуватий.

Її ясне чоло вкривав
Очіпок з білого льону,
На вежу скидався він, а також
Нагадував трохи корону.

Туніка біла на литки
Звисала в тієї матрони.
Литки! У неї ноги були
Мов дві дорійські колони.

Натури людської вона,
Здавалось мені, достоту,
І тільки її надприродний зад
Виказував вищу істоту.

Вона до мене підійшла,
З приїздом привітала:
"Тринадцять літ ти на Ельбі не був,
А бачу — змінився мало.

Ти, мабуть, шукаєш створіння ті,
Що в цих місцях з тобою
Колись блукали ночами без сну
Мрійливою юрбою.

Давно вже поглинуло їх життя,
Страхітна гідра стоглава,-
Ні подруг давніх, ні давніх днів
Не знайдеш ти, от в чім справа.

Не знайдеш тих гордих квітів, яким
Душа твоя гімн співала.
Вони тут цвіли, та давно одцвіли,
Давно їх буря зламала.

Обірвано, збито, розтоптано їх
Судьби важкою стопою,-
Мій друже, такий кінець на землі
Всього, що зветься красою!"

"Та хто ж ти? — гукнув я.— Чи не тебе
Я бачив у сні старому?
Де ти живеш? Чи можна мені
Тебе провести додому?"

"Ти помилився, друже мій,-
Вона засміялася дзвінко.-
Я зовсім не те, що думаєш ти,
Я дуже порядна жінка.

Ні, справді, я не маленька мамзель
Що звуть лоретками нині.
Чи ти Гаммонії не впізнав,
Гамбурзької богині?

Але, я бачу, тремтить душа
Твоя, співець, благородна.
Ти проведеш мене й тепер?
Ну що ж, ходім — я згодна!"

І сміючись я відповів:
"Не битиму одбою —
Іди вперед, а я піду
Хоч в пекло за тобою!"

XXIV

Не знаю, як опинився я
У неї перед дверима.
По сходах, мабуть, мене підняла
Могутня сила незрима.

В кімнатці Гаммонії для нас
Чудова мить настала.
Богиня призналась, що давно
До мене симпатію мала.

"Колись,— сказала вона,— найбільш
Любила я твори щирі
Співця, що месію оспівав
На благочесній лірі.

Дивись, на комоді і досі я
Погруддя Клопштока маю,
Але на нього вже давно
Очіпки одягаю.

Ти мій улюбленець тепер,
Портрет твій над ліжком у мене.
Вінчає свіжий лавровий вінок
Обличчя твоє натхненне.

Даремно тільки моїх синів,-
Кажу тобі щиро, як мати,-
Своїм бичем шмагаєш ти...
Треба вже з цим кінчати.

Я сподіваюсь, що життя
Чогось таки навчило
І толерантнішим тебе
Навіть до дурнів зробило.

Але як зважився ти рушать
В холодну зимову пору
До нас на північ? На півночі ми
Маємо зиму сувору".

"Моя богине,— я їй відповів,-
Одне лиш для мене ясно:
Найглибші чуття у людській душі
Пробуджуються невчасно.