Нові розслідування - Борхес Хорхе Луїс
Мені здається, що Данн припускається помилки, як і ті неуважні поети, котрі розводяться (скажімо) про місяць, що являє свій червоний диск, замінюючи у такий спосіб один розпливчастий зоровий образ суб'єктом, дієсловом і додатком, який є не що інше, як ледь замаскований суб'єкт… Данн – вражаюча жертва викритої Берґсоном згубної інтелектуальної звички сприймати час як четвертий вимір простору. Він заявляє, що майбутнє вже існує і ми маємо переміститися в нього, але цього постулату досить, аби обернути час на простір і запропонувати другий час (який також може сприйматися у формі простору, у формі лінії або ріки), а тоді третій, мільйонний… Усі чотири книги Данна безперервно товкмачать про "нескінченні виміри простору"[305], які насправді є вимірами часу. Справжній час для Данна – це недосяжний кінець нескінченної серії.
Які є докази того, що майбутнє вже існує? Данн наводить два: перший – віщі сни; другий – відносна простота, яку надає ця гіпотеза притаманним йому химерним схемам. Він також намагається уникнути питання про вічне творіння…
Теологи визначають вічність як одночасне осяйне володіння всіма миттєвостями часу і проголошують її одним з атрибутів Бога. Данн висловлює вражаюче припущення, нібито вічність уже наша і підтвердження цьому – наші щонічні сни. У них, вважає він, зливаються найближче минуле і найближче майбутнє. Коли ми не спимо, то з однаковою швидкістю пересуваємось у послідовному часі; уві сні – охоплюємо безмежний простір. Бачити сни – це сполучати між собою фрагменти побаченого і снувати з них історію або ряд історій. Ми бачимо вві сні образ сфінкса й образ крамниці та вигадуємо, що крамниця перетворюється на сфінкса. Людині, з якою познайомимося завтра, ми приробляємо рот, який був на обличчі, побаченому напередодні… (Ще Шопенгауер писав, що життя та сни – сторінки однієї книги: читати їх по порядку – означає жити, перегортати – мріяти.)
Данн запевняє, що в смерті ми навчимося правильно користуватися вічністю. Ми згадаємо всі миттєвості свого життя і скомбінуємо їх на власний розсуд. Бог, наші друзі й Шекспір посприяють нам у цьому.
Поряд з такою блискучою думкою будь-яка нісенітниця автора видається дрібницею.
Сотворіння світу і Ф. Г. Госс{547}
"The man without a Navel yet lives in me" ("Людина у мені живе без пуповини") – цікаве свідчення сера Томаса Брауна ("Religio medici"[306], 1642), яке означає, що він, нащадок Адама, був зачатий у гріху. У першому розділі "Улісса" Джойс також згадує непорочне й туге черево жінки, народженої без матері: "Heva, naked Eve. She had no navel"[307]. Ця тема (я певен) може видатися кумедною та дріб'язковою, а проте зоолог Філіпп Генрі Госс пов'язав її з головним питанням метафізики: питанням часу. Цей зв'язок датовано 1857 роком; можливо, вісімдесят років забуття дорівнюють новині.
Два тексти Святого Письма (Послання св. Апостола Павла до римлян, 5; Перше послання св. Апостола Павла до коринтян, 15) протиставляють першого Адама – людину, в якій гине все людство, – наступному Адамові – Ісусу[308]. Щоб не виглядати банальним блюзнірством, таке протиставлення має передбачати таємний паритет, що втілюється у міфах і симетрії. "Золота легенда"{548} стверджує, нібито Хрест було зроблено із забороненого Дерева, що росло в Раю; теологи вважають, що Адам був створений Отцем і Сином у тому ж віці, коли помер Син: у тридцять три роки. Ця недоречна скрупульозність, напевне, вплинула на космогонію Госса.
Він оприлюднив її у книзі "Омфалос" (Лондон, 1857), що має підзаголовок "Спроба розв'язати геологічний вузол". Я марно робив запити до бібліотек у пошуках цієї книги; щоб написати ці нотатки, я послуговуватимусь рефератами Едмунда Госса ("Father and Son"[309], 1907) та Г. Дж. Велса ("All Aboard for Ararat"[310], 1940). Останній наводить приклади, які я не відтворюю в цих коротких нотатках, хоча вони, на мою думку, збігаються з роздумами Госса.
У розділі "Логіки", де йдеться про закон причинності, Джон Стюарт Міл доводить, що стан Всесвіту в будь-яку мить є наслідком його стану в попередню мить, і що нескінченному розуму достатньо абсолютного знання про одну лише мить, щоб пізнати всю історію Всесвіту, попередню та майбутню. (Він доводить також – о, Луї Оґюст Бланкі! о, Ніцше! о, Піфагор! – що повторення будь-якого стану призводить до повторення всіх інших і перетворює всесвітню історію на циклічний ряд. У цьому поміркованому тлумаченні однієї фантазії Лапласа{549} – той вирішив, нібито теперішній стан Всесвіту теоретично можна звести до формули, з якої Хтось може осягнути все майбутнє і все минуле, – Міл не виключає можливості у майбутньому зовнішнього втручання, що урве ряд. Він стверджує, що стан q неминуче призводить до стану r, стан r – до стану s, стан s – до стану t, однак визнає, що до t вселенська катастрофа – такий собі consummatio mundi[311] – може знищити планету. Майбутнє неминуче, визначене, але може не статися. Бог назирає час від часу.
1857 року людей турбувала одна невідповідність. Книга Буття давала шість днів – рівно шість юдейських днів, від заходу до заходу сонця – на божественне сотворіння світу; однак палеонтологи безбожно вимагали величезних запасів часу. Марно доводив Де Квінсі, що Святе Письмо не мусить навчати людей хоч якої науки, оскільки науки являють собою гігантський механізм, покликаний розвивати і вправляти людський інтелект… Але як примирити Господа з окам'янілостями, а сера Чарлза Лаєла{550} з Мойсеєм? Наснажений молитвою Госс запропонував дивовижну відповідь на це запитання.
Міл уявляє каузальний нескінченний час, який може бути перервано у майбутньому якимось діянням Бога; Госс – беззастережно каузальний, нескінченний час, перерваний у минулому актом Творіння. Стан n неминуче призведе до стану v, однак до v може відбутися Страшний суд; стан n передбачає стан с, але с не сталося, бо світ було створено в f чи h. Початок часу, за святим Августином, збігається з початком Творіння, але найперша мить таїть у собі не лише нескінченне майбутнє, а й нескінченне минуле. Звичайно, минуле гіпотетичне, а проте відоме до дрібниць і неминуче. З'являється Адам; його зубам і кістяку 33 роки; з'являється Адам (пише Едмунд Госс) і являє свій пуп, хоча ніяка пуповина не єднала його з матір'ю. Принцип розуму стверджує, що не буває наслідку без причини; одні причини тягнуть за собою інші, й вони множаться у регресивному порядку[312]; є конкретні свідчення про всі причини, але насправді існують лише ті з них, які мали місце після Творіння. В басейні ріки Лухан збереглися кістяки гліптодонтів, але гліптодонти ніколи не існували. Ось вигадлива (і передусім неймовірна) формула, що її Філіпп Генрі Госс запропонував релігії й науці.
Обидві відкинули її. Журналісти звели її до тези про те, що Господь сховав окам'янілості під землею, щоб випробувати віру геологів; Чарлз Кінґслі{551} спростував думку про те, що нібито Господь накреслив на скелях "безглузду й колосальну брехню". Марно Госс наводив метафізичне обґрунтування своєї формули: неможливість будь-якої миті в часі, без іншої, що їй передує, і ще однієї – наступної, і так до нескінченності. Не знаю, чи була йому відома стародавня сентенція, яку на перших сторінках талмудистської антології наводить Рафаель Кансінос-Ассенс: "Це була перша ніч, але їй уже передував ряд століть".
Я хочу нагадати про два достоїнства забутої формули Госса. Перше: її дещо моторошна витонченість. Друге: те, що вона несамохіть зводить до абсурду тезу creatio ex nihilo[313], є непрямим доказом вічності нашого світу, що збігається з думками Веданти{552} й Геракліта, Спінози та прихильників атомізму{553}… Бертран Расел актуалізував цю формулу. У дев'ятому розділі книги "The Analysis of Mind"[314] він робить припущення, що наша планета була створена кілька хвилин тому, однак людство, яке живе на ній, "пам'ятає" уявне минуле.
Буенос-Айрес, 1941 р.
П о с т с к р и п т у м: 1802 року Шатобріан{554} ("Génie du Christianisme"[315], I, 4, 5), керуючись естетичними міркуваннями, сформулював тезу, подібну до формули Госса. Він відкинув банальність і сміховинність першого дня Творіння, наповненого пташенятами, личинками, цуценятами та насінням. Sans une vieillesse originaire, la nature dans son innocence eút été moins belle qu 'elle ne l'est aujourd'hui dans sa corruptión[316].
Наш бідолашний індивідуалізм
Патріотичні ілюзії не мають меж. У першому столітті нашої ери Плутарх глузував з тих, хто запевняв, буцімто місяць над Афінами кращий, ніж над Коринфом; у XVII столітті Мілтон завважив, що Бог має звичку являтися передусім Своїм англійцям; Фіхте{555} на початку XIX століття стверджував, що мати сильний характер і бути німцем – це, безперечно, одне й те саме. У нас націоналістів дедалі більшає; за їхніми словами, їх спонукає гідне поваги або наївне бажання розвинути кращі риси аргентинського характеру. А проте вони не знають, що таке аргентинці, воліють визначати їх, виходячи з якогось зовнішнього чинника; приміром, іспанських конкістадорів, або уявної католицької традиції, або "англосаксонського імперіалізму".
Аргентинець, на відміну від північноамериканців і майже всіх європейців, не ототожнює себе з Державою. Це можна пояснити тією обставиною, що в цій країні уряди зазвичай кепські, або тим, що Держава, як правило, є неймовірною абстракцією[317]; однак, безперечно, аргентинець – індивід, а не громадянин. Афоризми на кшталт висловлювання Гегеля про те, що "Держава – це втілення моральної ідеї", здаються йому кепським жартом. Голлівудські фільми часто пропонують як взірець для наслідування сюжет, де якийсь чоловік (зазвичай журналіст) прагне затоваришувати зі злочинцем, аби потім здати того поліції; аргентинець, для якого дружба – це пристрасть, а поліція – мафія, сприймає такого "героя" як виняткового негідника. Він, як і Дон Кіхот, вважає, що "кожен сам відповідає за свої гріхи" і що "людям доброчесним не личить бути катами інших людей, коли їм це ніяк не залежить" ("Дон Кіхот", т. І, розд. XXII). Не один раз – наодинці з химерною розмірністю іспанського стилю – я підозрював, що ми безнадійно відмінні від Іспанії; цих двох рядків із "Дон Кіхота" досить, аби упевнитися, що я помилявся; вони наче тихий потаємний символ нашої спільності.
