Були вони смагляві й золотоокі - Бредбері Рей

Певен, сер, ми з ними налагодимо вельми дружні стосунки.

– Смагляві, кажете? – замислено промовив капітан. – А чи багато їх?

– Приблизно шістсот чи вісімсот. Вони мешкають у мармурових звалищах, сер, на пагорбах. Високі на зріст, міцні. Жінки вродливі.

– Чи вони сказали вам, лейтенанте, що сталося з тими людьми, які прилетіли ? Землі й побудували це селище?

– Вони уявлення не мають, що сталося з ним та з його жителями.

– Дивно. Може, марсіани повбивали їх усіх? [216]

– З вигляду вони дуже миролюбні, сер. Певне, якась епідемія спустошила це поселення.

– Може, й так. Мабуть, це одна з тих загадок, яких нам ніколи не розгадати. Про та-, ке іноді пишуть у книжках.

Капітан окинув поглядом кімнату, запорошені шибки, за ними – сині гори вдалині, канали, в яких під яскравим світлом струменіла вода. Раптом почувся шерех вітру. Капітан здригнувся. Потім, оговтавшись, постукав пальцем по карті, яку пришпилив кнопками на голому столі.

– У нас багато роботи, лейтенанте.

Сонце сідало за сині гори, а капітан усе говорив і говорив.

– Треба будувати нові селища. Шукати корисні копалини:, закладати шахти. Взяти бактеріологічні проби. Роботи – хоч відбавляй. А всі попередні звіти втрачені. Треба заново скласти карти, дати назви горам, річкам і таке інше. Треба трохи уяви. Он ті гори назвемо горами Лінкольна. Що ви на це скажете? Цей канал буде каналом Вашінгтона, пагорби ген там... ті пагорби ми можемо назвати на вашу честь, лейтенанте. Дипломатія. А ви з ґречності можете назвати якесь місто моїм ім'ям. Непогано придумано, га? І чому б не назвати оцю улоговину долиною Ейнштейна, а он ту... Та чи ви слухаєте мене, лейтенанте?

Той насилу відірвав погляд від сповитих лагідним серпанком пагорбів, що синіли вдалині, за покинутим містом.

– Прошу? Так-так, звичайно, сер! [217]