Котуко - Кіплінг Редьярд

Вони полізли на гору. Крижаний гамір дедалі гучнішав, грізнішав, але гора стояла твердо. Котуко на мигах пояснив дівчині, що вони стоять на острові, куди привела їх восьминога потвора. Тепер лишалася тільки та небезпека, що плавуча крига може насунутись на берег і, рухаючись поверх землі, знести вершечок острова. Проте Котуко й дівчина перестали боятися. Вони хутенько склали собі снігову хижку, залізли до неї й заходилися їсти. Водночас прислухалися до тріскоту криги, що напирала на берег.

Потвора щезла з очей, і Котуко схвильовано сказав дівчині, що він, мовляв, має силу відганяти духів. Слухаючи його похвальбу, дівчина раптом розреготалась, почала хитатися з боку на бік.

За її спиною у відтулину хижки просунулися дві голови: одна — чорна, друга — руда. То були голови двох собак: Котуко-пса і Чорного, вожая. Обидва вони мали добрий вигляд, погладшали і здавалися цілком здоровими. От тільки прив'язані були одне до одного якимсь кумедним способом. Чорний вожай утік-бо зі своїм упряжем. Певно, він десь зустрівся з Котуко-псом, вони гралися чи борюкалися, і ремінна петля його упряжу заплуталась у мідному нашийнику рудого товариша, затягтись до того міцно, що жоден із собак не міг повернути голову, щоб її перегризти. Отак вони й зв'язалися докупи. Це та ще необхідність дбати про харч призвело до того, що вони видужали. Тепер обидва пси були в доброму здоров'ї.

Дівчина штовхнула собак до Котуко і, сміючись, промовила:

— Оце ж і є Квікверн, що показав лам тверду землю. Подивись: у нього вісім ніг і дві голови. _

Котуко перерізав ремінь, що зв'язував псів, і тоді обидва кинулися до нього з радісним пищанням, немов намагаючись розповісти, як вони одужали. Котуко помацав їм ребра — обидва пси зажиріли, обросли густою вовною.

— Вони знайшли собі харч,— сказав Котуко, усміхаючись.— Я так гадаю, що ми ще не скоро підемо до Седни. Моя т о р н а к а прислала їх сюди. Вони одужали.

Поластившись до господаря, собаки, що кілька тижнів бігали разом і полювали, кинулися одне до одного й почали борюкатись.

— Голодні собаки не борюкаються,— зауважив Котуко.— Виходить, що вони натрапили на тюленів. Тепер ми можемо спокійно заснути. Ми добудемо собі їжі.

Коли Підлітки прокинулись і вийшли з хижки, то побачили, що море вільне від криги біля північного берега острова, а крижини, що одірвалися, погнало далі, до землі.

Перші звуки морського прибою тішать серце ескімоса, бо вони провіщають йому близьке літо.

Котуко й дівчина, всміхаючись, узялися за руки: плюскіт моря серед криги нагадував їм про лососів, про північних оленів, про запашні вербові бруньки. На очах у них море почало вкриватися крижаною плівкою (ще було дуже холодно), але вдалині видніла ясно-червона смуга світла — це пробивалось сонце після довгого зимового мороку. От ніби сонце тільки позіхнуло після свого тривалого сну — так швидко згасла та смуга світла. Але це звістувало, що зима мінятиметься на літо; ніщо вже не могло стримати пробудження природи.

Собаки якраз гризлися за мертвого тюленя. Після бурі, що розганяє рибу, тюлені завжди вирушають тукати собі поживу. Це був перший тюлень; за ним того самого дня вийшло їх двадцять чи й тридцять.

Незабаром сотні чорних голів визирали з води й темними плямами маячили поміж плавучих крижин.

Як приємно було попоїсти тюленячої печінки, по вінця налити в каганець свіжого жиру, щоб яскраво запалало полум'я!

Заледве льодова поверхня моря стала досить міцна, як Котуко й дівчина навантажили санчата тюленячим м'ясом, запрягли собак і щосили їх погнали. Як і раніш, мороз був великий, та їхати з повними саньми легше, піж полювати надголодь. На березі в снігу вони закопали двадцять п'ять тюленячих туш на запас і поспішили додому: їх турбувала доля одноплеменців. Собаки теж тямили, що прямують додому, і за два дні вже гавкали, наближаючись до селища Кадлу. їм відгукнулося тільки три собаки, решту поїли, і в житлах було майже темно. Коли Котуко вигукнув: "М'ясо!" — йому відповіло лише кілька людських голосів. Проте коли він перегукав усіх на ім'я, з'ясувалося, що всі живі.

За годину в хижці Кадлу горіли вже каганці, над якими закипав казанок, а зі стелі, де танув сніг, скрапували краплини. Аморака варила обід на все селище. Маленький її хлопчик жував шматок свіжого білого сала. Довкола вогню сиділи кружка мисливці й досхочу наїдалися тюленячого м'яса. Котуко й дівчина розповідали про свої пригоди. Собаки також сиділи в хижці й нашорошували вуха, коли в розмові згадувались їхні імена. Ескімоси кажуть, що собака, який видужав від божевілля, більш пі коли не заслабне на цю хворобу.

— Т о р н а к а таки не відцуралася нас,— розповідав Котуко.— Буря вила, тріщав лід, тюлені ганялися за рибою, що її розлякала буря. Нові тюленячі дірки близько звідсіля — за два дні ходи. Хай кращі мисливці підуть завтра по тих двадцятьох п'ятьох тюленів, яких я закопав у снігу. А як з'їмо це м'ясо, то ще підемо на лови.

— А ви що робитимете? — підлесливо спитав хлопця ворожбит — так само підлесливо, як завжди розмовляв з Кадлу, що був не тільки ватажком племені, а й місцевим багатієм. ч

Котуко глянув на дівчину і спокійно відповів:

— Ми поставимо собі хату.

І показав рукою на північний захід від хати Кадлу — в той бік ескімоси звичайно поселяють жонатого сина чи заміжню дочку.

Дівчина похитала головою і повернула руки долонями догори. Вона була чужинка; її прийняли з жалю, щоб не вмерла з голоду, і вона нічого не мала на посаг.

Тоді Аморака зіскочила з лави, на якій сиділа, й почала кидати дівчин і на коліна різне хатнє начиння: кам'яні каганці, залізні скребла для обробки шкур, бляшані казани, оленячі шкури, оздоблені зубами кабарги, і справжні сталеві голки. Це був дуже багатий посаг, який тільки буває в країні холоду. Дівчина вклонилася до самої землі.

— І їх так само на додачу,— сказав, сміючись, Котуко, показуючи на собак, що намагалися лизнути дівчину в обличчя.

— Так,— промовив ворожбит, багатозначно відкашлюючись, от ніби він весь час був замислений.— Тільки залишив пас Котуко, як я пішов у Дім Пісень і цілими ночами співав закляття, викликаючи духа Олоня. Завдяки моїм пісням знялася буря, що поламала лід, і обидва собаки вивели Котуко з небезпеки. Це моя пісня прислала йому тюленів. Тіло моє лежало тут, але дух літав понад кригою і показував шлях Котуко й собакам. Усе це зробив я!

Після доброго обіду всім хотілося спати, і піхто не став сперечатися з ворожбитом. А він узяв собі ще шматок вареного м'яса і ліг спати поруч з іншими в теплій, ясно освітленій хаті, що просякла запахом жиру.