Круглянський міст - Биков Василь

Вчора прийшов Гальонкін з розвідки. На мосту пусто.

Насунувши чобіт, Маслаков м'яко притупнув ним по моховитій землі.

Стьопка відразу ж здогадався про сенс їхнього завдання, і йому стало зрозуміло, що спалити міст, мабуть, буде нелегко. Якщо навіть нема охорони. Там за логчиною — містечко з поліцією, звідки цей міст видний, мов на долоні. Але тепер своїм переченням хлопець не хотів підтримувати Бритвіна і мовчав.

— Удень, може, й нема. А вночі? — сказав Бритвін.

— А навіщо вночі? Ми вдень і підпалимо.

— Під носом у бобиків?

— А що? Дерево сухе — пихне, як порох! Бензину б тільки більше, — бадьоро підтвердив Маслаков і подивився на Степана.

— Товкачу, давай драгунку.

Хлопець подав гвинтівку, командир дістав фінку і колодочкою став обережно клепати під мушкою.

— Вся річ у тім, як обмізковано. А обмізкував ти так-сяк. Хитрості нема, — незадоволено зазначив Бритвін.

— Якої хитрості?

— Такої, щоб сказав — і відразу повірили, що вдасться.

— Хитрість, хитрість! Тут наважитися треба. Що раптовніше, то ліпше.

Та й справді. Що розводити якісь там хитрощі, думав Степан. Слухаючи торопку гомінку суперечку, він позбувся першого мимовільного сумніву щодо маслаковського задуму і підняв на Бритвіна ображений, майже злий погляд.

— Не такі нищили. Аж тріски летіли. І не полохалися.

Він умисне сказав так грубо й задирливо, щоб зачепити Бритвіна, над котрим тим самим стверджував якусь свою якщо й не перевагу, то принаймні невизнану ним гідність. Правда, це виглядало трохи самовпевнено, може, навіть, легковажно, але він уже відчув у собі приємний холодок мстивої рішучості і знав, що не поступиться. Бритвін насупився.

— Хто це — нищили?

— А ми.

— Дивлюсь: розумні дуже, — з'їдливо сказав колишній ротний. Було помітно, одначе, що він поводиться дуже обережно, а може, хитрить, приборкуючи в собі звичну командирську самовпевненість, яка недавно ще тримала Стьопку на відстані. Відчувши це, хлопець уже рвонув напролом, беручи на себе ще більше, аби лише допекти Бритві ну за недавню його погорду.

— Та вже ж боятися не будемо. За шкуру тремтіти.

З рову, шорхаючи кожухом у гіллі, зморено виліз Данило і став ззаду, прислухаючись до розмови.

— Що ж, побачимо! — раптом рішуче оголосив Бритвін.

— Побачите.

— Досить, годі! — цикнув Маслаков. — Прийдемо, огледимося, вирішимо на місці. Тримай рушницю.

Не встаючи, він шпурнув у Степанові руки гвинтівку, яку цього разу той зі спритним ляском ухопив за ложу.

— Тільки б дощу не було. — Маслаков подивився на небо.

Решта, крім Бритвіна, також підвели голови. Білява пелена там, здається, густіла, небосхил за рівчаком підозріло засинів. Схоже — справді збиралося на дощ.

— Ніби хмариться, — непевно сказав Данило.

— Таки хмариться. — Маслаков енергійно встав на ноги.

— Нумо, потупали! Даниле, бери каністру. Товкач своє відніс.

5

Вони виходили з Гриневицького лісу, ялинник рідів — мабуть, кінчався, ширше розступилося небо над головою, побіч уже проглядалося узлісся. Раптом Маслаков коротко кинув: "Чекайте!" — і, круто збочивши зі стежки, сховався в суцільній зеленій хащі соснового підліску. Інші троє спинилися з легким подивом на обличчях. Данило, одсапуючись, одразу поставив каністру і сів, Бритвін з осторогою глядів у гущаву. Стьопка зачекав трохи, потім поклав на траву гвинтівку і, ставши на коліно, почав підкручувати зав'язку на чоботі, який вишкірився так, що вилізла онуча. Але не встиг хлопець розв'язати дротяний вузол, як з гущави донеслося:

— Давай сюди!

Невтямки, для чого, вони незадоволено піднялися і також полізли в ялинник, який густо пах молодою живицею і колько чіплявся суччям за одежу. Розсуваючи туге колюче гілля і вгинаючи голову, Стьопка, одначе, незабаром виліз на вільніше місце. Тут був край лісу. Над молодим ялинником на острівці здіймалися дві мохасті товщенні ялини з розлапистим гіллям, яке понуро звисало. Під ближньою з цих ялин чогось топтався, вглядаючись під ноги, Маслаков.

— Давайте поправимо хутенько.

Серед рідкої трави неглибокою провалиною окреслилася несвіжа, видно, торішня, могилка. Недбало накидана земля осіла, береги обсипалися. Маслаков почав чоботами горнути з боків до неї пісок. Данило поставив каністру.

— Що, знайомий? — запитав Бритвін.

— Двоє наших: Кудрашов та Богуш. Восени в Старосіллі на засідку наскочили.

Стьопка притулив до ялини гвинтівку і без зайвих розпитів подався до командира. Щоб не зостатися розутим, совати пісок чоботами йому не випадало, і хлопець услід за Маслаковим долонями почав рівняти землю по формі могилки. Данило з Бритвіним непевно спостерігали звіддаля.

— Ну що? — підвів голову командир. — Давай, Шпаку, дерену пошукай. Обкласти ж треба.

Данило мовчки витягнув з піхов на ремені німецький штик-тесак і стомленим кроком неохоче поплентався до узлісся. Бритвін сів навпроти під ялиною.

"Падло! — ляпаючи долонями по вологій землі, думав Стьопка.

— Боїться руки забруднити. Начальник!".

Поки вони вдвох клопоталися над могилкою, Данило в полі кожуха приніс три скиби дерену, вивалив їх побіч. Маслаков поклав деренини на край могилки — їх було таки замало. Тоді з-під ялини нетерпляче піднявся Бритвін.

— Дай-но штик! А то прововтузимося тут...

Данило віддав штик, і Бритвін рішучим кроком рушив з острівця до узлісся. Трохи загаявшись, Данило пішов слідом. Стьопка подумав, що і йому треба долучитися, але перш ніж рушити, сказав Маслакову:

— Знав би, не пішов. Теж мені командир знайшовся.

— А що?

— Та цей... Бритвін!

— Нічого, — сказав Маслаков, помовчавши. Не звертай уваги. В'їдливий... Зате головатий.

Усі по разу вони принесли десяток дернин, і Маслаков обклав могилку. Вийшло цілком непогано — не гірше, ніж на кладовищі.

— Ось і поправили. Хороші ж хлопці були, — зморено зітхнув Маслаков.

Бритвін поморщився:

— Не напоправляєшся. На всіх часу не вистачить.

— Скільки того часу: півгодини.

— Буває, що й півхвилини дорогі. Особливо на війні, — розсудливо сказав Бритвін, витираючи об шинелю долоні. Стьопка випадково зирнув на його руки — ні, вони були доволі спрацьовані: широкі, з учепистими вузлуватими пальцями і товстими нігтями. Вже без недавньої погорди хлопець подумав, що, мабуть, він переборщив, надто визвіряючись на цього чоловіка. Але все одно прикрість до нього ще залишалася.

Бритвін тим часом поправив на плечі свою СГТ з облізлою ложею і, зробивши крок, озирнувся.

— На диверсіях час — золото. Що-що, а це я знаю. Дванадцять ешелонів рота шугонула. Он від Клєпіків до Замошшя під насипом суціль моя робота.

— Під насипом — вчорашній день, — сказав Маслаков. — Що під насип пускати! У виїмках треба.

— Нічого. І так згодиться.

Маслаков з ним не сперечався, він угрівся і, знявши з ватника ремінь, підперезав ним гімнастерку. Стьопка спідлоба позирав на Бритвіна і думав: "Знайшов чим вихвалятись: його робота! В тім загоні ще взимку було наказано диверсії на залізниці влаштовувати тільки у виїмках, бо спущені під укіс потяги затримували рух не більше ніж на півдня".

— А щодо могили, — сказав Бритвін до Маслакова, — можна було б дядькам наказати. Привели б у порядок якнайкраще. Ще б і доповіли.

Вони підійшли до каністри, яку тепер Данило помітно не квапився брати знов, і Бритвін, мабуть, зрозумів, що настала його черга.

— Незручно ж. Як ви її несли? — здивувався він, підіймаючи посудину. Він опустив її, озирнувся навкруг і, відійшовши, приніс кривуватий ялиновий сук, просунув крізь ручки каністри. — Ось так буде краще. Ану берися, хлопче!

Він глянув на Степана, але той навіть не ворухнувся: нема дурних, він своє відніс. Хай береться Данило.

— Ваша черга. Ну й несіть.

— От дивак! — необразливо посміхнувся Бритвін. — Ти спробуй!

Але Стьопка навіть і пробувати не хотів, і тоді за кінець палки взявся Маслаков. Правда, незабаром стало помітно, що командирові нести дуже незручно: сповзав автомат з плеча; лівою рукою Маслаков діяв обережно — певно, ще боліла. Тут підійшов Данило.

— Дайте!

— Що, в другу зміну? Будь ласка — усміхнувся Маслаков і поступився місцем. Данило й Бритвін хутко пішли по схилу пагорба вниз, із ними поруч стрибав командир. Але тільки-но висунулися з лісу, ледве не наштовхнулися на село: неподалік, за городами, сіріли дахи з коминами, хлівці, на вигоні паслися гуси, і кілька хлопченят копалися під тином. Трохи повглядавшися в рідкий ще хмизняк, Маслаков круто повернув у бік, у вільшняк. Вільшняком вони йшли довго, допоки не наткнулися на якусь перекопану кротами стежину, яка вивела їх до струмка на лужку. Струмок перейшли по двох хлипких жердинах-кладках. Незабаром знову потрапили на польову доріжку, що вела до густої стіни похмурого ялинника. Думали відразу в нього зашитися, але дорога з версту тягнулася понад узліссям, окрай поля, яке завзято зеленіло густими острівцями весняної руні. Війна війною, а селянська душа без землі не могла: і сіяли, і орали, і жали. Що ж, треба було жити, кому хотілося пропадати, та ще з голоду. Маслаков усе пильнував по боках, часом озирався — Бритвін далеко не відставав од нього, жилавий, рукастий Данило терпляче тупав у своїх розтоптаних, та легких, утім, на ході постолах. Один лише Степан повільно волікся останнім: він притомився, на нозі муляла онуча, в намочених на бологі чоботах надокучливо чв'якало.

Врешті дорога знову повернула в ліс, під обвислі ялинові шати, і в усіх повільнішало на душі: ліс був союзником, охоронцем. Ліс був оборонцем.

— Ну, сіл більше не буде, — зітхнув Маслаков. — Загорани спалені. Ковші хуторські лісом обійдемо.

— Ще Прохвищі, — глухим і низьким, мов з діжки, голосом озвався ззаду Данило.

— Прохвищі зостануться збоку. За річкою.

— За річкою, еге. Племінниця там замужем.

Це був певний натяк, що таїв у собі чималу спокусу. Якщо в кого в селі траплялися знайомі, та ще й рідня, це означало багато чого, і не для одного лише лісового родича. Маслаков, звичайно, розумів це не гірше від інших і, мабуть, тому хвилину мовчав, щось прикидаючи.

— Потім, як назад підемо. Не зараз...

— Зараз ні. Де вже зараз, — легко погодився Данило.

Стьопка несподівано навіть для самого себе розчарувався: зайти в село він завжди був не проти, хоч і ризик, боязнь наткнутися на бобиків або німців — усе одно після набридлого лісового житла владно тягнуло до людей, до звичайного хатнього притулку, якого довгі роки не мав.