І завтра, і позавтра - Фолкнер Вільям

~

"Такий закон, Джексоне,— кажу я. — її чоловік ще живий".

"Знаю,— відказує він. Мова його була лиш трохи голосніша за шепіт.— Я чекав цього. Тим-то, мабуть, це мене так і ошелешило. Тепер уже все гаразд".

"Прикро, що так сталося,— каже той брат.— Ми довідалися тільки минулого тижня. Але він — наш кревний. І ми хочемо забрати його додому. Ви повелися з ним добре. Дякуємо вам; І його мати дякує вам. Ось вам",— каже він. Дістав з кишені гаманець і тиць його Фентрі в руку. Тоді обернувся й пішов. А за хвилю я почув, як бричка розвертається і з'їжджає схилом. І ось уже її не стало чути зовсім. А Фентрі — я не знаю, чи він взагалі що з того розчув.

"Такий закон, Джексоне,— кажу я.— Але в закону два кінці. Поїдемо до міста побалакаємо з капітаном Стівенсом. Я поїду з тобою".

Тоді він сів на дровітню, спроквола й негнучко. Він уже не дихав так тяжко і виглядав тепер краще, тільки очі були в нього сторопілі якісь. Потім звів руку з гаманцем у кула-ці і почав ним витирати собі обличчя, наче гаманець то носова хустинка; здається, він перед тим навіть і гадки не мав, що тримає щось у руці, бо зненацька опустив її, може, з п'ять секунд видивлявся на гаманець, а тоді струснув його — не кинув, а просто струснув поза дровітню, мовби жменю багнюки, на яку оце роздивлявся, що воно таке, і встав, і пішов через подвір'я в бік лісу, ступаючи рівно й поволі, і виглядав оддалеки вже не багато більшим за те мале хлоп'я — і так зайшов аж у ліс.

"Джексоне!" — гукнув я навздогін. Та він навіть не озирнувся.

А я залишився на ту ніч у Руфуса Пруйта і позичив у нього мула; сказав, що приїхав сюди просто так на розглядини, бо не дуже мені хотілося з кимось розмовляти, а на ранок припнув мула до тієї хвіртки, пішов стежиною і спершу й не помітив на веранді старого Фентрі.

А коли таки помітив, він уже так жваво мотнувся, що я навіть не добрав, що то він тримає в руках, аж воно як не бабахне — і я почув, як шріт заторохтів по листу мені над головою, а Пруїйтів мул так відчайдушно зашарпався, наче хотів зірватися з припони чи повіситися на Хвіртці.

І ось одного дня, може, за півроку по тому, як осів у цьому краї, щоб підбити підсумок своїм пиятикам, бійкам і дурисвітству, той Бак-Рикало сидів на цій веранді, п'яний як чіп, і сипав прокляття за прокляттям на в-йху півдесят-кові дружків, що їх він не раз був духопелив до безпам'яття нечесними, а то часом і чесними прийомами,— тепер же вони реготалися за кожним разом, коли він умовкав, щоб перевести подих. А я ненароком зиркнув у бік дороги і побачив там Фентрі верхи на мулі.

Він просто сидів собі,— курява тридцяти отих миль за-коржавіла на спітнілій спині мула,— і дивився на Торпа. Чи довго вже він тут пробував, сидячи отак ні пари з уст і лиш дивлячись На Торпа,— не знаю; але потім він завернув мула й поїхав Дорогою назад до узгір'їв, яких йому не слід було ніколи залишати. Тільки що, може, правду воно мовиться^ од грому та кохання сховатися годі. Тоді я не знав, чого-тб він так дивився. Я Нб 'пов'язував тих 'двох імен. Я відчував, що ім'я Торпа мені знайоме, але діялося то двадцять років тому, і я забувся, аж тут раптом чую про невдалий ваш суд. Звісно, що він би й не подумав голосувати за Бук-райтове звільнення... Темно. Ходімо вечеряти.

Але до міста залишалося тільки двадцять дві милі, і ось ми вже на шляху, всипаному жорствою; ми б могли бути вдома за півтори години, бо часами спромагалися витискати тридцять — тридцять п'ять миль на грдину, і дядько Гевін сказав, що колись усі дороги в Міссісіпі вимостять бруківкою, на взірець мемфіських вулиць, і кожна родина і Америці матиме авто. Тепер ми їхали швидко.

— Звісно, що він би й не подумав,— сказав дядько Гевін.— Отакі вони — скромні та необорні трудівники землі, і доля їхня — витривати, витривати і ще раз витривати і завтра, і позавтра, і післяпозавтра... Звісно, що він би й не подумав голосувати за Букрайтове звільнення.

— А я голосував би,—заперечив я.-г— Я б його виправдав. Бо ж Бак Торп був лихий чоловік. Він...

— Ні, ти б не голосував,— сказав дядько Гевін. Однією рукою він стискав мені коліно, дарма що ми й так їхали швидко; жовтий сніп світла рівно клався на жовту дорогу, жуки залітали, кружляючи, в той світляний сніп, і випливали геть з нього.— Тут ішлося не про Бака Торпа, дорослого чоловіка. Цього на Букрайтовому місці він застрелив би не вагаючись, як і Букрайт. А річ .у тім, що у спідленому й озвірілому тілі Букрайтової жертви ще лишалося щось,— не дух, може, але бодай згадка,— від маленького того хлоп'яти, того Джексона і Лонгстріта Фентрі, хоч людина, в яку виросло хлоп'я, зовсім про це й не знала, і тільки Фентрі це знав. То й ти б не виправдав Букрайта. Ніколи цього не забувай. Ніколи.