Лілея долини - Бальзак Оноре де
Коли наш маєток було нарешті відбудовано, коли у мене поменшало мороки, зло вже завершилося, недуга досягла тієї стадії, як пропадає апетит; потім на мене впала нова важка хвороба, яку так зле лікував доктор Оріже; словом, тепер мені жити не більше як півроку...
Я нажахано слухав графа. Переді мною знов постала графиня: жовтий колір її обличчя, сухий блиск її очей з першої хвилини вразили мене; я непомітно тягнув графа до будинку, вдаючи, ніби уважно слухаю його нарікання, пересипані медичними термінами, а сам думав лише про Анрієтту й хотів знову глянути на неї. Графиня сиділа на уроці математики, який абат де Домініс давав Жакові, і навчала водночас Мадлену гаптувати. Раніше в день мого приїзду вона зуміла б відкласти справи, щоб присвятити мені весь свій час, але я так щиро й глибоко кохав її, що приглушив у серці горе, завдане мені цим контрастом між теперішнім і минулим, бо я побачив фатальний жовтий відтінок, який на цьому ангельському личкові скидався на відблиск Божественного вогню, що осяває лики святих на картинах італійських малярів. І я раптово відчув крижаний подих смерті. Потім, коли вогненний зір Анрієтти, позбавлений тієї прозорої вологи, яка раніше, здавалося, зрошувала її очі, обернувся до мене, я здригнувся; тепер я розгледів і інші зміни, сліди муки, що їх не побачив надворі; тоненькі рисочки, ледве помітні в мій минулий приїзд у неї на чолі, позалягали глибокими зморшками; обличчя змарніло, скроні з блакитними жилками ніби позападали й горіли; оточені тінню очі провалилися; вона зблякла, мов плід, який жухне і дочасно втрачає барви, коли його гризе хробак. Чи не я, хто найбільше на світі прагнув влити в її душу цілющий потік щастя, наповнив гіркотою ще свіже джерело, що в ньому вона черпала свою мужність? Я сів біля неї і спитав голосом, в якому дзвеніло каяття:
— Ви не скаржитеся на своє здоров'я?
— Ні,— відповіла вона, зазирнувши мені глибоко в очі.— Моє здоров'я — ось воно! — І вона вказала на Жака й Мадлену.
Подолавши свою хворобу, Мадлена в п'ятнадцять років перетворилася на жінку; вона виросла, і троянди розквітли на її смаглявих щічках. Вона втратила безпосередність дитини, яка дивиться на все широко розплющеними очима, і скромно потуплювала зір; її гнучка фігурка розвинулася і набула ніжної округлості форм; рухи її стали неквапливі й статечні, як у матері; вона з невинним кокетством поділяла проділлю своє прегарне чорне волосся, яке спадало двома хвилями, обрамляючи її личко молодої іспанки. Вона скидалася на гарненькі середньовічні статуетки, такі вишукані й такі тендітні, що, милуючись на них, ви боїтеся, як би вони не розбилися від самого погляду. Здоров'я, придбане нею після стількох зусиль, зміцніло, тіло наливалося, як ніжний плід, щоки вкрилися оксамитом, ніби у персика, а шия — шовковим пушком, який золотів на сонці, як у матері. Тепер вона повинна жити! Так судив Господь, створивши цей пишний пуп'янок найгожішої з квіток людських, у кожній рисочці якої відбилася його воля: і в довгих темних віях, і в зграбному вигині плечей, які обіцяли розповитися і стати такими самими пишними, як у матері. Ця ставна, як тополя, смаглява дівчина становила разючий контраст з Жаком — миршавим сімнадцятилітнім хлопчаком, головатим і надмірно лобатим; його блискучі втомлені очі химерно гармоніювали з глибоким грудним голосом. Цей голос здавався надто гучним, так само як погляд передавав надто велику зрілість розуму. Нібито розум, душа і серце Анрієтти спалювали своїм полум'ям це кволе тіло, що не встигло набратися снаги; молочно-бліде Жакове лице пожвавлювали надто яскраві барви, як буває у деяких молодих англійок, позначених фатальним тавром, бо дні їхні лічені: оманливе здоров'я! На Анрієттин знак я перевів погляд з Мадлени на Жака, який креслив на дошці геометричні фігури і розв'язував алгебричні задачі під наглядом абата де Домініса, і здригнувся, побачивши смерть, що причаїлася за цвітом юності, але не став ловити на брехні бідолашну матір.
— Коли я бачу їх здоровими, радість утишує всі мої болі, так само як вони умовкають і розвіюються, коли діти хворі. Друже мій,— вела далі вона, і очі її сяяли материнською гордістю,— якщо інші симпатії зраджують вас, то тут наші почуття віддячуються; обов'язки виконані й увінчані успіхом винагороджують нас за поразку, якої ми зазнали в іншому місці. Жак стане, як і ви, людиною високо вченою, мудрою і чеснотливою; як і ви, він буде гордістю своєї країни і, може, навчиться правити нею, з вашою підтримкою, адже ви досягнете найвищого становища; одначе я постараюся, щоб ви залишилися вірним своїм першим симпатіям. У моєї любої Мадлени великодушне серце, вона чиста, як сніг на верхів'ях Альп, у ній розвинеться жіноча відданість і тонкий розум, вона горда й гідна носити імення Ленонкурів! Її мати, яка жила недавно в постійній тривозі, тепер щаслива, її щастя безмежне й безхмарне; так, життя моє повне й багате. Ви бачите, Бог дав розквітнути всім моїм дозволенним симпатіям і окропив гіркотою ті, до яких мене надили небезпечні нахили...
— Чудово! — вигукнув задоволений абат.— Пан віконт знає вже не менше, ніж я.
Завершивши писати приклад, Жак легко закашлявся.
— На сьогодні досить, любий абате,— сказала схвильована графиня,— і, будь ласка, відкладіть урок хімії. Тепер покатайся верхи, Жаку,— додала вона, підставляючи синові щоку для поцілунку з лагідною материнською ніжністю, і обернула до мене очі, ніби прагнучи знищити мої спогади.— Іди, коханий, і будь обережний.
— Одначе ви не відповіли мені,— сказав я, поки вона стежила за Жаком довгим поглядом.— Чи не болить у вас де-небудь?
— Так, іноді, в шлунку. Якби я жила в Парижі, то мала б за честь слабувати на гастрит, тепер ця хвороба модна.
— Матуся часто дуже страждає,— сказала мені Мадлена.
— Як,— озвалася графиня,— ви цікавитеся моїм здоров'ям?
Мадлена, вражена дошкульною іронією, що пролунала в цих словах, мовчки поглянула на неї, а потім на мене; потупивши очі, я роздивлявся рожеві квіточки на обитті сіро-зелених меблів, які оздоблювали вітальню.
— Моє становище просто нестерпне,— прошепотів я їй на вухо.
— Але хіба це моя провина? — відповіла вона.— Любий друже,— додала вона з тією підступно вдаваною жвавістю, якою жінки присмачують свою помсту,— хіба ви не знаєте новочасної історії? Адже Франція і Англія — одвічні вороги. Навіть Мадлена це знає, їй відомо, що їх розділяє широке море, холодне й бурхливе.
Вази на каміні в вітальні було замінено свічниками, мабуть, щоб позбавити мене втіхи прикрашувати камін квітами; згодом я побачив вази в спальні графині. Коли приїхав мій служник, я вийшов, щоб розпорядитися; він привіз мої речі, і я хотів, щоб він одніс їх до мене в спальню.
— Ви ж не помиліться, Феліксе,— сказала графиня.— В колишній кімнаті тітки тепер живе Мадлена. Вас розмістили над графовою спальнею.
Незважаючи на всю мою провину, я все ж мав серце, і її слова поранили мене, як удари кинджала, який байдуже бив у найдошкульніші місця, що їх вона, здавалося, навмисне обирала. Не всі однаково переносять моральні тортури, їхня сила залежить від нашої душевної чутливості, і графині важко далося знання всіх відтінків страждання; але з тієї ж причини найкраща з жінок стає тим жорстокіша, чим великодушніша вона була колись; я подивився на графиню, але вона похнюпилася. Я ввійшов до своєї нової спальні, гарної кімнати, опорядженої в білих і зелених тонах. Тут я залився слізьми. Анрієтта почула мої ридання і ввійшла до мене з букетом квітів.
— Анрієтто,— сказав я,— невже ви не в змозі простити найвибачливішу помилку?
— Ніколи не зовіть мене Анрієттою,— відповіла вона,— безталанної Анрієтти більше нема, але ви завжди знайдете пані де Морсоф, вірного друга, ладного любити і слухати вас. Феліксе, ми побалакаємо згодом. Якщо у вас ще є бодай краплина почуття до мене, дайте мені звикнути до того, що ви тут; а потім, коли слова не так сильно катуватимуть моє серце, тоді, як до мене повернеться трохи мужності, тоді, тільки тоді... Ви бачите цю долину? — сказала вона, показуючи мені на Ендр.— Мені боляче дивитися на неї, але я все ще її люблю.
— Ох, будь проклята Англія і всі її жінки! Я виблагаю відставки у короля і помру тут, випрохавши у вас прощення.
— Ні, любіть цю жінку. Анрієтти більше нема, це не жарт, ви скоро довідаєтеся...
Вона пішла собі, але з тону цих слів я збагнув, яка глибока її рана. Я швидко вийшов за нею, утримавши її, і спитав:
— То ви мене більше не любите?
— Ви завдали мені більше зла, ніж усі решта разом! Тепер я страждаю менше, отже, я люблю вас менше; але тільки в Англії не знають слів "назавжди" і "ніколи"; тут ми говоримо: "назавжди!" Будьте розважливі, не ятріть моєї рани, а якщо ви страждаєте, то подумайте про мене — адже я ще живу!
Я тримав її руку, холодну, нерухому і вогку, вона випручала її у мене і кинулася, як стріла, вздовж коридора, де розігралася ця справді трагічна сцена. За обідом граф піддав мене тортурам, яких я ніяк не міг передбачити.
— Хіба маркізи Дадлей зараз нема в Парижі? — спитав він.
Я весь спаленів, відповідаючи:
— Ні.
— Де ж вона, в Турені? — допитувався він.
— Вона не розлучилася з чоловіком і може вернутися в Англію. Її чоловік був би радий, якби вона повернулася до нього,— жваво відповів я.
— Вона має дітей? — спитала пані де Морсоф зміненим голосом.
— Двох синів.
— Де ж вони?
— В Англії, з батьком.
— Ану, Феліксе, скажіть по щирості, чи справді вона така вродлива, як про неї кажуть? — спитав граф.
— Як можна ставити такі питання? — розсердилася графиня.— Кохана жінка завше найгарніша на всім крузі земнім!
— Авжеж, завше,— сказав я з гордістю, кинувши на неї погляд, якого вона не витримала.
— Ви щасливчик,— вів далі граф.— Атож, вам страшенно пощастило! Ах! У молодості я б нетямився від такої перемоги!..
— Годі! — сказала графиня, показуючи графові очима на Мадлену.
— Я ж не дитина,— відповів граф, якому було приємно згадати свою молодість.
Вийшовши з-за столу, графиня повела мене на терасу і, спинившись там, вигукнула:
— Як! Невже є жінки, які жертвують дітьми задля чоловіка? Зректися статків, суспільства, це я розумію: може, навіть вічного раювання! Але дітей! Зректися власних дітей!
— Атож, такі жінки хотіли б віддати ще більше, вони віддають усе...
Для графині весь світ став шкереберть, і думки її сплуталися.
