Гра в бісер - Гессе Герман
Під час урочистості у святковій залі Магістр Гри складає присягу, потім приймає від Колегії ознаки своєї посади — кілька ключів і печаток, і уповноважений керівництва Ордену надягає на нього убір: святкову накидку, в якій Магістр має виступати під час найбільших свят, насамперед під час щорічної Гри. Хоч цей акт відбувається без людських юрм і легкого сп'яніння, як громадянські свята, хоч він за природою своєю суворіший і стриманіший, проте, мабуть, уже сама присутність на ньому в повному складі членів двох найвищих Колегій надає йому незвичайної ваги. Маленька республіка гравців у бісер дістає нового володаря, що має очолити й представляти її у Виховній Колегії, а це небуденна, рідкісна подія; може, школярі й молодші студенти ще не усвідомлюють її значення і бачать у ній тільки церемонію і втіху для ока, проте решта учасників розуміють її вагу, бо вони зрослися з своєю громадою, стали духовно близькими їй, а тому сприймають цей акт як подію в своєму власному житті. Цього разу він був не такий радісний, як завжди, на нього кинула тінь не тільки смерть попереднього Магістра й жалоба по ньому, а й моторошний настрій цьогорічної Гри і трагедія заступника Магістра, Бертрама.
Убирали нового Магістра уповноважений Ордену і старший Архіваріус Гри, вони разом підняли святкову накидку й огорнули нею плечі Йозефа. Коротку врочисту промову виголосив Magister grammaticae,[45] що викладав класичну філологію в Койпергаймі, потім призначений елітою представник Вальдцеля передав Кнехтові ключі й печатки, а біля органа всі побачили старого, сивого Магістра музики. Він приїхав на урочистість, щоб побачити, як убиратимуть його улюбленця, і несподіваною своєю появою піднести йому настрій, а може, й дати якусь пораду. Найбільше старому хотілося самому зіграти святкову мелодію, але таке напруження було вже понад його силу, тому він поступився місцем органістові Селища Гри, проте стояв позад нього й перегортав ноти. Радісно всміхаючись, дивився він на Йозефа, бачив, як той прийняв убір і ключі, проказав присягу, а тоді звернувся з промовою до своїх майбутніх колег, службовців та учнів. Ніколи ще старий Магістр не відчував такої любові до цього хлопця Йозефа, ніколи так не тішився ним, як тепер, коли він уже майже перестав бути Йозефом, а зробився чимось іншим —. тільки носієм убору і звання, коштовним каменем у короні, стовпом у будові ієрархії. Але поговорити на самоті зі своїм Йозефом він зміг лише кілька хвилин. Він поквапився суворо, хоч обличчя його осявала ясна усмішка, викласти свою науку новому Магістрові: — Гляди, щоб ти витримав перші тричотири тижні, вони будуть для тебе найтяжчі. Завжди пам'ятай про головне, пропущені деталі тепер не мають великого значення. Ти повинен всього себе присвятити еліті, решти не бери близько до серця. Тобі пришлють двох помічників. Один із них — знавець йоги Александр, я говорив із ним, уважно прислухайся до його слів, він свою справу знає. Тобі тепер найперше потрібна непохитна віра в те, що члени Виховної Колегії зробили правильно, ввівши тебе в своє коло. Покладайся на них, покладайся на людей, яких тобі пришлють на допомогу, сліпо покладайся на свої власні сили. А до еліти стався з веселою, завжди чуйною недовірою, нічого іншого вона від тебе й не чекає. Ти переможеш, Йозефе, я знаю.
З більшістю своїх нових функцій Кнехт був добре обізнаний, бо йому вже доводилося прислуговувати й допомагати попередньому Магістрові; найважливішою з них було керівництво курсами Гри, починаючи від учнівських, початкових, канікулярних та призначених для гостей і кінчаючи вправами, лекціями й семінарами для еліти. До цих обов'язків, за винятком останнього, кожен новий Магістр цілком підготовлений, але є й інші, яких він ніколи не мав нагоди виконувати і які через це завдають йому великого клопоту й коштують великих зусиль. Так було і з Йозефом. Він волів би найперше всю свою силу віддати саме цим новим обов'язкам, які, власне, й були обов'язками Магістра: праці у Виховній Колегії, співробітництву Ради Магістрів з керівництвом Ордену, представництву Гри в бісер і Vicus Lusorum у Виховній Колегії. Він прагнув якнайшвидше ознайомитися з цим аспектом своєї діяльності і таким чином позбавити його грізного відтінку невідомості; найбільше йому хотілося б тепер на кілька тижнів лишитись на самоті й віддатися пильному вивченню статуту, всіх формальностей, протоколів засідань тощо.
Він знав, що для довідок і порад у цій галузі до його послуг був, крім пана Дюбуа, ще й найкращий знавець і вчитель касталійських форм і традицій, герольд керівництва Ордену, який, хоч сам і не був Магістром, отже, стояв на щабель нижче, проте організовував усі засідання Виховної Колегії і стежив за виконанням усіх правил і звичаїв, наче головний церемоніймейстер при дворі в князя. Як би Йозефові хотілося попросити поради в того розумного, досвідченого, незбагненного у своїй вишуканій ввічливості чоловіка, що кілька днів тому врочисто одягав на нього шати! Та аби ж той жив у Вальдцелі, а не в Гірсланді, куди все ж таки треба було півдня добиратися. Як би йому хотілося хоч ненадовго втекти в Монтпорт і попросити старого Магістра музики, щоб той познайомив його з цими речами. Але про це годі було й думати, Магістр не мав права на такі приватні, студентські бажання. Перші тижні йому довелося ревно й самовіддано братися саме до тих обов'язків, про які він раніше гадав, що з ними не важко буде впоратися. Кожна мить його робочого дня, кожна хвилина його роздумів про своє становище підтверджувала те, що він бачив під час святкової Гри на прикладі Бертрама, якого рідна громада, еліта, кинула напризволяще на посаді Магістра і який боровся ніби в безповітряному просторі, аж поки задихнувся, те, про що він тоді здогадувався, про що казав йому старий Магістр музики в день його вступу на посаду: треба найперше всю свою увагу звернути на еліту, на репетиторів, на вищі курси студентів, на семінарські вправи й на особисті стосунки з кандидатами. Архів він міг доручити Архіваріусові, початкові курси — будьякому вчителеві, кореспонденцію — секретарям, і великих недоробок тут не було б. А еліту не можна було ні на мить спускати з ока, він мусив присвятити їй усього себе до останку, накинути їй себе, зробити незамінним, переконати її, що його вміння цінні, а наміри чисті, піддобритися до неї, здобути її прихильність і, врешті, перемогти, помірявшись силою з кожним кандидатом, який захотів би цього, а таких кандидатів не бракувало. При цьому деякі обставини, що їх він раніше вважав не дуже сприятливими, а саме його довга відсутність у Вальдцелі і розлука з елітою, де він знов став майже homo novus1, теж допомогли йому. Навіть його дружба з Тегуляріусом виявилась корисною. Тегуляріус, дотепний, хворобливий аутсайдер, явно був нездатний робити кар'єру й зовсім позбавлений шанолюбства, а тому, якби новий Магістр і вирізнив його зпосеред усіх, це не зачепило б їхніх інтересів. А проте найважливіше Кнехтові треба було робити самому, щоб, вивчивши цей найвищий, найжвавіший, найнеспокійніший і найвразливіший прошарок гравців, проникнути в нього і приборкати його, як їздець породистого коня. Бо в кожній касталійській інституції, не тільки у Грі в бісер, еліта кандидатів, званих також репетиторами, які вже здобули освіту, але ще провадять вільні студії, ще не перебувають на службі у Виховній Колегії чи в Ордені, — властиво, її найкоштовніший набуток, її резерв, її цвіт і майбутнє, і всюди, не лише в Селищі Гри, ці сміливі обранці з молодого покоління ставляться до нових учителів і начальників холодно й критично, виявляють своєму новому керівникові якраз стільки ввічливості й покори, скільки від них вимагають, і авторитет 1 Новою людиною (лат.). серед них треба здобувати особистим прикладом, цілковитою самопосвятою, аж тоді вони визнають Магістра й добровільно скоряться його владі.
Кнехт узявся до цього завдання без остраху, але дивувався, що воно таке важке, і поки він його виконував, поки вигравав цю вкрай напружену, навіть виснажливу гру, решта обов'язків і справ, які його раніше непокоїли, самі відступили на задній план і, здавалося, не вимагали від нього такої уваги. Він признався одному своєму колезі, що на першому пленарному засіданні Виховної Колегії, на яке він прибув експресом і з якого вернувся так само експресом, він сидів наче вві сні і потім уже ні разу в думках не повертався до нього, такий був поглинутий працею з елітою. Навіть під час обговорення доповіді, хоч тема його цікавила й хоч він не без тривоги очікував свого першого виступу у Виховній Колегії, Кнехт кілька разів ловив себе на тому, що його думки були не тут, не серед колег та їхніх дебатів, а у Вальдцелі, в аудиторії Архіву з пофарбованими в блакитний колір стінами, де він що три дні провадив семінар з діалектики всього з п'ятьма слухачами і де кожна година вимагала від нього більшого напруження і більших зусиль, ніж цілий день звичайної праці, хоч такий день теж був не легкий і від різних обов'язків ніде було дітися, бо до Кнехта, як його й попереджав старий Магістр музики, Колегія на перший час поставила "погонича", що контролював його робочий день година за годиною, радив, як краще розподілити обов'язки, і оберігав його від односторонніх захоплень і від цілковитого виснаження. Кнехт був йому вдячний, а ще більше — другому посланцеві керівництва Ордену, славетному вчителеві медитації. Звався він Александром. Він дбав про те, щоб завантажений до краю Кнехт тричі на день знаходив час для "малих" чи "коротких" вправ з медитації і щоб кожна така вправа була витримана до хвилини. З обома ними — і з "погоничем", і з орденським "споглядачем" — він мусив щодня, зразу після закінчення вечірньої медитації, підбити підсумки свого робочого дня, відзначити всі успіхи й невдачі, "послухати свій пульс", як казали учителі медитації, тобто оцінити й перевірити самого себе, своє сьогоднішнє становище, своє самопочуття, розподіл своїх сил, свої надії й турботи, об'єктивно поглянути на свій минулий робочий день, не залишаючи на завтра нічого невирішеного.
Тим часом як репетитори, хто з симпатією, а хто з войовничою настороженістю, приглядалися до величезної праці свого Магістра й не пропускали жодної нагоди влаштувати йому невеличкий іспит на витривалість, терплячість і винахідливість, то підбадьорюючи його в цій праці, то намагаючись загальмувати її, навколо Тегуляріуса утворилася фатальна порожнеча.
