Майкл, брат Джеррі - Лондон Джек

Після перших кількох тактів мелодії Майкл розтулив писок і затупцяв передніми лапами. Колінз підійшов до нього й став йому підспівувати.

— Гаррі дель Мар мав рацію, коли назвав цього пса дивом і вирішив спродати свою трупу. Він знав, що робить. Цей пес — собачий Карузо. Не те, що Кінгменів хор із битих дворняг, а справжній співак, соліст. То ж то він і не хотів ніяких штук учитись! Він давно має своє амплуа. І подумати лишень! Я трохи не віддав його отому гицелеві Дейвісу. Та, на щастя, він повернувся. Джонні, відтепер гляди його як ока в лобі, а ввечері приведеш до мене додому, і я його проекзаменую. Моя дочка грає на скрипці. Побачимо, що він співатиме з нею. Це не собака, а золота жила, або я не я.

Так відкрили Майклів хист. Вечірній іспит був досить успішний. Надарма перепробувавши багато не знайомих Майклові мелодій, Колінз виявив, що Майкл уміє співати ще "Боже, бережи короля" й "Люлі-люлі". Багато годин, багато днів тривали спроби. Марно намагалися навчити Майкла нових мелодій. Любов не спонукала його, і він понуро мовчав. Та зачувши котру-небудь із тих пісень, що навчив його стюард, він щоразу озивався. Не міг не озиватись. Чари були сильніші за нього. Кінець кінцем Колінз відкрив п’ять із шістьох пісень, які вмів співати Майкл: "Боже, бережи короля", "Люлі-люлі", "Веди нас, зоре", "Краю рідний, краю" і "Я хочу до Ріо". "Шенандоа" Майкл так більше й не заспівав, бо ні Колінз, ні Колінзова дочка не знали цієї старовинної матроської пісні, тож і не могли заграти її для нього.

— П’яти пісень вистачить, навіть як він більш ніколи нічого не навчиться, — вирішив Колінз. — Він скрізь буде окрасою програми. Це не пес, а золота жила. Щоб я пропав, якби я був молодший та вільніший, то сам би подався з ним на гастролі.

РОЗДІЛ XXXII

Кінець кінцем Майкла продано такому собі Джекобові Ген-дерсону за дві тисячі доларів.

— Це я вам його задурно віддаю, — сказав Колінз. — Не мине й півроку — і ви його не схочете продати навіть за п’ять тисяч, або я нічого не тямлю в цирковій справі. Отой собака-рахівник, що був у вас останнім часом, ніщо проти нього, та ще й завважте, що вам не треба нічого робити під час номера. І дурний ви будете, коли не застрахуєте його на п’ятдесят тисяч, тільки-но він уславиться. Я б сам нічого не хотів, як податися з ним на гастролі, якби був молодший та вільніший.

Гендерсон виявився нітрохи не схожий на жодного з попередніх Майклових хазяїнів. Він був ніякий. Ні добрий, ні лихий. Він не пив, не курив, не лаявся; одначе й не ходив до церкви і не належав до Спілки молодих християн. Він був вегетаріанець, але не фанатичний; любив кіно, надто фільми про подорожі, а весь вільний час читав Сведенборга*. Він зовсім не мав темпераменту. Ніхто ніколи не бачив його сердитим, і всі казали, що він терплячий, як Йов. Він нітився перед полісменами, залізничними кондукторами й багажними комірниками, хоч і не боявся їх. Він не боявся нічого й не любив нічого, опріч Сведенборга. Він мав натуру таку сіру, як його вбрання, таку безбарвну, як чуб у нього на голові, як очі, що ними він дивився на світ. Він не був ні дурний, ні мудрий, ні вчений. Він мало давав людям, мало вимагав від них, і хоч обертався в гамірливому цирковому світі, але жив, як самітник.

Майкл ані любив, ані ненавидів його — просто терпів. Вони вдвох об’їздили всі Сполучені Штати й ні разу не посварилися. Ні разу Гендерсон не гримнув на Майкла, і ні разу Майкл не загарчав на Гендерсона. Вони просто мирились один з одним і жили вкупі, бо життєва бистрина збила їх докупи. Звісно, ніякої щирої приязні між ними не існувало. Гендерсон був хазяїн, а Майкл — його власність. Майкл був для Гендерсона неживою річчю, бо в самому Гендерсонові не було нічого живого.

Та все ж Гендерсон був чесний, справедливий, діловитий і акуратний. Він щодня, якщо тільки вони були не в дорозі, ретельно купав Майкла й старанно витирав. І купав не похапцем, делікатно. Майкл сам не знав, подобається йому купатись чи ні. Він мусив купатись, і квит, така була його доля, як Гендерсоно-ва доля була купати його щодня.

Робота Майклова була не тяжка, цілком стерпна, хоча й одноманітна. Як не рахувати постійних переїздів з міста до міста й з містечка до містечка, він виступав кожного вечора і ще на двох денних виставах щотижня. Підносилась завіса; на сцені, декорованій, як годиться для такого уславленого артиста, Майкл був сам. Гендерсон стояв за лаштунками, невидний для публіки, і пильнував його. Оркестр грав по черзі чотири мелодії з тих, що навчив його Стюард, і Майкл співав їх — бо його мелодійне виття було таки справжнім співом. На біс він виконував тільки одну мелодію — "Краю рідний, краю". А потім, ще як публіка шаленіла, аплодуючи собачому Карузо, Гендерсон виходив на сцену, вклоняючись до зали й усміхаючись завчено радісною і вдячною усмішкою, удавано по-приятельському клав Майклові руку на спину, тоді обидва, Гендерсон і Майкл, уклонялися ще раз, і завіса падала.

І все ж Майкл був в’язень — довічний в’язень. Його добре годували, купали, водили гуляти, але він ні на хвилинку не мав волі. Під час переїздів він день і ніч мусив сидіти в клітці — правда, досить просторій, щоб вільно стояти й обертатись, не дуже вигинаючись. Іноді, по містечкових готельчиках, він жив із Гендерсоном в одній кімнаті. А то, якщо тільки в програмі не було інших дресированих тварин, сидів сам у призначеному для таких тварин приміщенні театру, у якому гастролював три дні чи тиждень.

Та ні хвилини не міг він побігати на волі, поза кліткою, поза чотирма стінами кімнати, без ланцюжка, причепленого до нашийника. По обіді в погожі дні Гендерсон часто виводив Майкла погуляти. Але завжди на ланцюжку. І майже завжди вів його до якого-небудь парку, де прив’язував ланцюжка до лави, а сам сідав і встромляв носа у Сведенборга [23]. Майкл нічого не міг зробити самохіть. Повз нього пробігали інші собаки, вільні, загравали або гарикались одні з одними. Якщо вони підбігали до нього з наміром принюхатись, познайомитись, Гандерсон неодмінно відривався від книжки й проганяв їх.

Отже, Майкл став довічним в’язнем безживного тюремника, і життя здавалося йому сірим і безбарвним. Понурість його змінилась на глибоку апатію. Він уже не цікавився ні життям, ні волею. На життєву метушню довкола він дивився не дражливо, а байдуже, ніби не помічав її. Підтятий від життя, він і не рвався до нього. Він без опору зробився покірною маріонеткою — їв, терпів купання, їздив у клітці з міста до міста, щодня виступав на сцені. І багато спав.

Він мав свою гордість — гордість чистокровної тварини, гордість північноамериканських індіанців, що й у рабстві, на плантаціях Вест-Індії, вмирали незломлені, без скарги. Так і Майкл. Він скорявся клітці й залізному ланцюжкові, бо не міг подужати їх. Він виконував свою рабську роботу на сцені й слухався Джекоба Гендерсона, однак не любив цього хазяїна, хоч і не боявся його. І через усе це Майкл замкнувся в собі. Він багато спав, нудився й покірливо терпів цілковиту самотність. Якби Гендерсон спробував прихилити його до себе, Майкл напевне відгукнувся б на ту спробу, але Гендерсон любив лише маячне Сведенборгове мудрування, а на Майклі тільки заробляв гроші.

Часом бували й труднощі. Майкл покірно терпів їх. Найтяжче було подорожувати залізницею взимку, коли іноді після останньої вечірньої вистави в якомусь містечку він мусив кілька годин сидіти в клітці на пероні, дожидаючи поїзда, що відвезе їх на гастролі до іншого містечка. Одної такої ночі, в Міннесоті, поруч нього замерзли в клітках на смерть два пси із собачої

трупи. І сам він тоді прикро промерз, а надто немилосердно в’їдався холод у плече, поранено леопардовими пазурами. Та зав-. дяки міцнішому здоров’ю і кращому доглядові Майкл витримав.

Супроти інших циркових тварин йому таки жилося незле. Здебільшого він навіть не знав і не здогадувався, яке знущання терплять поряд нього чотириногі колеги. Один номер, який три місяці йшов у тій самій програмі, що й Майклів, набув скандальної слави серед естрадних акторів. Навіть найбездушніші з них обурювалися з того номера й із самого дресирувальника, Дакворта, дарма що в публіки "Даквортові вчені коти й пацюки" весь час мали великий успіх.

— "Вчені коти"! — пирхала невеличка тендітна велосипедистка Перль ла Перль. — Товчені коти, а не вчені. їх так позабивано, що вони самі вже поробились пацюками. Наче я не знаю!

— "Вчені пацюки"! — лаявся в барі готелю "Анандейл" акробат Мануель Фонсека, щойно відмовившись випити з Даквор-том. — Обпоєні пацюки, щоб ви знали! Чого вони не сплигнуть додолу й не втечуть, як повзуть по линві між двома котами? Бо в них нема сили сплигнути. Свіжих він якоюсь трутою підпоює, а потім голодом морить, щоб не втрачатись на труту. Він їх ніколи не годує. Наче я не знаю. Бо чого б він купляв до сорока чи п’ятдесяти пацюків щотижня? Йому їх привозять, як не пощастить купити на місці.

— Господи! — обурювалась міс Мерль Мерівезер, акордеоністка, що на сцені здавалась шістнадцяткою, проте вже мала онуків і не приховувала від знайомих, що їй сорок вісім. — Господи, мене аж злість бере, яка ота публіка дурна! Я сама дивилась учора вранці. З тридцяти пацюків сім були вже дохлі. З голоду. Він їх ніколи не годує, і коли вони повзуть по линві, то вже здихають голодною смертю. Якби вони мали в кишках хоч по крихті хліба й сиру, то посплигували б і повтікали від котів. Вони повзуть, здихаючи просто отам на линві, як чоловік, уже пів-мертвий, силкується відповзти під тигра, що жере його. Господи боже! А та публіки з дубовими головами сидить та плеще — яке, мовляв, повчально видовище!

І справді.

— Дивовижні речі можна робити з тваринами ласкавістю, — казав один глядач — банкір і старшина церковної громади. — їх можна навчити навіть любові до ближнього. Ось кішка й пацюк були ворогами від створення світу. А тепер ми бачимо, що вони вкупі виконують такі хитромудрі штуки, і ні разу жоден кіт не скривдив пацюка й жоден пацюк не виявив страху перед котами. Ось що таке людська добрість, ось яка в ній могутня сила!

— Лев і ягня, — вторував йому другий. — Сказано ж бо, що в тисячолітньому царстві лев і ягня мирно лежатимуть поряд! І це вже провіщення тої щасливої доби.