Українська література » Зарубіжна література » Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Читаємо онлайн Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Нарешті він не витримав, зістрибнув у відсік, вимкнув двигун, виволік Гая назовні і поклав на траву обіч шосе.

Гай спав, мурмотів щось уві сні, рвучко здригався. Потім ним почало тіпати, він карлючився, стискався, ніби намагався зігрітися, ховав долоні під пахвами. Максим поклав його голову до себе на коліна, притиснув йому пальцями скроні і постарався зосередитися. Йому давно не доводилося робити психомасаж, проте він знав, що головне — забути про все, зосередитися, увімкнути хворого в свою, здорову, систему. Так він сидів хвилин десять або п'ятнадцять, а коли отямився, то побачив, що Гаю покращало, обличчя порожевіло, дихання зробилося рівним, він уже не мерз. Максим улаштував йому подушку з трави, посидів якийсь час, відганяючи комарів, а потім згадав, що їм іще їхати та й їхати, а реактор протікає — для Гая це небезпечно, треба щось придумати. Він підвівся і повернувся до танка.

Йому довелося добряче повозитися, перше ніж він зняв з проіржавілих заклепок кілька листів бортової броні, а потім він набивав ці листи на керамічну переділку, що відділяла реактор і двигун од відсіку управління. Йому залишалося прикріпити останній лист, коли він раптом відчув, що поблизу з'явилися сторонні. Він обережно висунувся з люка, і всередині у нього похололо і скулилося.

На шосе, кроків за десять перед машиною, стояло троє людей, але він не одразу збагнув, що це люди. Щоправда, вони були вдягнуті, і двоє тримали на плечах ворину, з якої звисала закривавленою головою вниз невеличка копитна тварина, схожа на оленя, а на шиї у третього, впоперек курячих грудей, висіла громіздка гвинтівка незвичного вигляду. "Мутанти, — подумав Максим. — Ось вони, мутанти..." Усі розповіді і легенди, що їх він чув, зненацька зринули у пам'яті й зробилися дуже правдоподібними. Луплять з живих шкіру... Людожери... дикуни... звірі. Він зціпив зуби, вискочив на броню і став на повен зріст. Тоді той, що був з гвинтівкою, кумедно затупцяв коротенькими ніжками, вигнутими дугою, одначе не зрушив з місця. Він лише підняв руку з двома довгими багатосуглобовими пальцями, голосно засичав, а потім проказав скрипливим голосом:

— Їсти хочеш?

Максим розтулив губи і сказав:

— Так.

— Не стрілятимеш? — поцікавився власник гвинтівки.

— Ні, — сказав Максим, усміхаючись. — У жодному разі.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Гай сидів за грубим саморобним столом і чистив автомат. Було близько чверті на одинадцяту ранку, світ був сірий, безбарвний, сухий, у ньому не було місця радості, не було місця рухові життя, усе було тьмяне й хворе. Не хотілося думати, не хотілося нічого бачити і чути, навіть спати не хотілося — хотілося просто покласти голову на стіл, опустити руки і померти. Просто померти — і все.

Кімнатка була маленька, з єдиним вікном без шибки, що виходило на величезний, захаращений руїнами, порослий дикими чагарями сіро-рудий пустир. Шпалери у кімнаті полиняли і поскручувалися — чи то від спеки, чи то від старості; паркет розсохся, в одному кутку обгорів до вугілля. Від колишніх мешканців у кімнаті нічого не залишилося, окрім великої фотокартки під розбитим склом, на якій, коли уважно придивитися, можна було розгледіти якогось літнього пана з безглуздими бакенбардами і в кумедному капелюсі, схожому на бляшану тарілку.

Очі б усього цього не бачили, здохнути б зараз або заскімлити найпослідущою бездомною собакою, проте Максим наказав: "Чисть". "Щоразу, — наказав Максим, постукуючи кам'яним пальцем по столу, — щоразу, коли тебе скрутить, сідай і чисть автомат..." Отже, треба чистити. Максим усе-таки. Якби не Максим, давно б ліг і помер. Просив же його: "Не залишай мене в цей час, посидь, полікуй". Ні. Сказав, що тепер сам мушу. Сказав, що це не смертельно, що повинно минутися і обов'язково минеться, однак потрібно перемогтися, потрібно оволодіти собою...

"Гаразд, — мляво подумав Гай, — оволодію. Максим усе-таки. Не людина, не Творець, не бог — Максим... І ще він сказав: "Злостись! Коли тебе скрутить, згадуй, звідкіля це в тебе, хто тебе до цього привчив, навіщо, і злостись, призбируй ненависть. Невдовзі вона придасться: ти не один такий, вас таких сорок мільйонів, оступачених, отруєних..." Важко повірити, масаракш, адже все життя у шику, завжди знали, що до чого, все було просто, усі були разом, і гарно було бути таким, як усі. Ні, з'явився, закохав у себе, кар'єру зіпсував, а потім буквально за шкірку висмикнув із шику і поволік в інше життя, де і мета незрозуміла, і засоби незрозумілі, де потрібно — масаракш і масаракш! — про все думати самому, вирішувати самому, все самому... Авжеж... витягнув за шкірку, повернув пикою назад, до рідного,, до гнізда, до найдорожчого і показав: смітник, паскудство, мерзота, брехня... І от дивишся — справді, мало красивого, себе згадати гидко, хлопців згадати гидко, а вже пан ротмістр Чачу!.." Гай спересердя загнав на місце затвор і клацнув защіпкою. І знову навалилася кволість, апатія, і волі на те, щоб уставити магазин, вже не лишалося. Погано, ой як погано...

Перехняблені скрипливі двері розчинилися, устромилася маленька діловита пичка — загалом, навіть симпатична, якби не голомозий череп та не запалені повіки без вій, — Тайга, сусідське дівчатко.

— Дядько Мак наказали вам іти на площу! Там уже всі зібралися, лише вас ждуть!

Гай понуро покосився на неї, на хирляве тільце у платтячку з грубої мішковини, на ненормально тонкі рученята-соломинки, вкриті коричневими плямами, на криві ніжки, що порозпухали в колінах, і його занудило, і самому стало соромно за свою відразу — дитя, а хто винен? Він відвів очі і сказав:

— Не піду. Скажи, що зле почуваюсь. Захворів.

Двері рипнули, і коли він знову звів очі, дівчиська вже не було. Він з досадою кинув автомат на ліжко, підійшов до вікна, висунувся. Дівча щодуху курило по видолинку між залишками стій, по колишній вулиці; за нею учепився якийсь пузанчик, прошкандибав кілька кроків, перечепився, беркицьнувся, підвів голову, полежав трохи, відтак заревів жахливим басом. З-за руїн вихопилася мати. Гай квапливо відсахнувся, потрусив головою і повернувся до столу. "Ні, не можу звикнути. Бридкий я, схоже, чоловік... Ну, вже попався б мені той, хто за все це відповідає, тут уже не схибив би. Але все-таки чому я не можу звикнути? Боже, за цей місяць я такого надивився — на сто примарних снів вистачить..."

Мутанти жили невеликими громадами. Одні кочували, полювали, шукали кращі місця, шукали дорогу на Північ в обхід легіонерських кулеметів, в обхід страшних областей, де вони божеволіли і вмирали на місці від нападів жахливого головного болю; інші жили осіло на фермах та сільцях, що вціліли після боїв і вибухів трьох ядерних бомб, з яких одна вибухнула над цим містом, а дві на околиці — там зараз кілометрові лисини блискучого, мов люстро, шлаку. Осілі сіяли дрібну, звироднілу пшеницю, обробляли дивні свої ділянки, де помідори були як ягоди, а ягоди — як помідори, розводили моторошну скотину, на яку дивитися було страшно, не те що їсти. Це був жалюгідний народ — мутанти, дикі південні виродки, про яких вигадували всілякі нісенітниці і сам він вигадував про себе казна-що, — тихі, хворобливі, спотворені карикатури на людей. Нормальними тут були тільки старі, однак їх залишалося дуже мало, усі вони були хворі й приречені на скору смерть. Діти їхні та онуки також здавалися не житцями на цьому світі. Дітей у них народжувалося багато, але майже всі вони помирали або при народженні, або малими. Ті, що виживали, були слабкі, постійно страждали від невідомих хвороб, потворні були страшенно, проте всі на вигляд були слухняні, тихі, розумненькі. Та що там говорити, непогані виявилися люди мутанти, добрі, гостинні, миролюбні... От тільки дивитися на них було неможливо. Навіть Максима спершу судомило з незвички, та він згодом звик, йому що — він своєму єству господар...

Гай вставив у автомат магазин, підпер щоку долонею, замислився. Авжеж, Максим...

Щоправда, затіяв Максим цього разу вочевидь безглузду справу. Затіяв він зібрати мутантів, озброїти їх і вибити Легіон для початку хоча б за Блакитну Змію. Смішно, їй-богу! Вони ж ледве ходять, чимало вмирає на ходу — мішок із зерном підніме і помре, а він хоче з ними на Легіон вирушати. Ненавчені, слабкі, куди їм... Нехай навіть збере він цих... розвідників їхніх. На всю цю армію, якщо без Максима, одного ротмістра вистачить, а якщо з Максимом, то ротмістра з ротою. Максим це, здається, і сам розуміє. Але ось уже цілий місяць бігає лісом від селища до селища, від громади до громади, умовляє старих і шанованих людей, тих, кого громади слухаються. Сам бігав і мене з собою повсюди тягав, немає на нього впину. Не хочуть старі йти і розвідників не відпускають... І от зараз на цю нараду треба... Не піду.

Довкіл посвітлішало. Було вже не так тоскно дивитися навсібіч, кров швидше заструменіла по жилах, заворушилися невиразно якісь надії, що сьогоднішня нарада провалиться, що Максим прийде і скаже: годі, нічого тут більше робити, і вони вирушать далі на південь, у пустелю, де, розповідають, також живуть мутанти-виродки, але не такі моторошні, більше схожі на людей і не такі хворі. Кажуть, у них там щось на зразок держави, і навіть армія є. Можливо, з ними вдасться кашу зварити... Щоправда, там усе радіоактивне, туди, кажуть, клали бомбу на бомбу, зумисне для зараження... Були, кажуть, такі спеціальні бомби.

Згадавши про радіоактивність, Гай поліз до свого речового мішка і витягнув коробочку з жовтими пігулками, вкинув дві штуки у рот, скривився від пронизливої гіркоти. Це ж треба, яка гидота, але без неї тут не можна, тут також усе заражене. А в пустелі доведеться, мабуть, пригорщами їх смоктати... Спасибі принцу-герцогу, без цих пігулок мені б тут гаплик... А принц-герцог молодець, не втрачає голови, не впадає у відчай в цьому пеклі, лікує, допомагає, обходи робить, цілу фабрику ліків організував.

Двері розчинилися; до кімнати зайшов сердитий Максим, голий, у самих шортах, худорлявий, швидкий, і помітно, що злоститься. Завваживши його, Гай наприндився і втупився у вікно.

— Ну, не вигадуй, — сказав Максим. — Ходімо.

— Не хочу, — сказав Гай. — Ну їх усіх! З душі верне, незмога.

— Дурниці, — заперечив Максим.

Відгуки про книгу Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис) (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: