Погоня за вівцею - Муракамі Харукі
Невиразне передчуття біди розповзалося по тілу, а потім ударяло об щось у голові, щоб сповістити про небезпеку. Таке відчуття з'являється тоді, коли під час переходу річки вбрід нога раптом потрапляє у холодну заглибину.
На півкілометровому відрізку дороги наші кроки звучали кілька разів по-різному. Не один раз її перетинали змієподібні струмочки води, що витікали з кам'яної стіни.
Навіть поминувши поворот, ми все ще не сповільнювали ходи, бо хотіли якомога далі відійти від цього місця. Коли хвилин через тридцять круча праворуч стала пологою і подекуди на ній з'явилися дерева, ми нарешті полегшено зітхнули і розправили плечі.
Добравшись сюди, ми вже не мали особливих труднощів з рештою шляху. Дорога стала рівною, навколишні гори згладили свої гострі хребти — і ми незабаром опинилися на тихому плато. Нарешті з'явилися і птахи.
Ще через півгодини ми залишили за собою дивовижну конусоподібну гору і вийшли на рівне, мов стіл, плоскогір'я, звідусіль оточене крутими горами. Складалося таке враження, ніби запалася вниз вершина велетенського вулкана. Перед нами, куди тільки сягало око, простягалося море побагровілих беріз. Між їхніми білими стовбурами проглядали яскраво забарвлене дрібнолісся і зелена трава, подекуди чорніли повалені вітром дерева.
— Начебто гарненька місцина, чи не так? — сказала подружка.
Що й казати, після того повороту, який ми щойно минули, це місце справді здавалося гарним.
Море беріз прошивала одна-єдина пряма дорога. Настільки широка, що міг проїхати джип, і така пряма, що від самого погляду на неї починала боліти голова. Без жодних поворотів і крутих підйомів. Спереду все збігалося в одну точку, над якою в небі пливла чорна хмара.
Навколо панувала страшна тиша. Навіть шум вітру тонув у безмежжі лісу. Іноді надлітали товсті чорні птахи і, розкриваючи дзьоби з червоними язичками, пронизували повітря своїм вереском, а коли відразу кудись зникали — тиша, густа і хитка, як желе, знову заповнювала простір. Опале листя, що заховало під собою дорогу, наскрізь просякло позавчорашнім дощем. Крім птахів, ніщо не порушувало навколишнього безгоміння. Ні березам, ні прямій дорозі не було видно кінця. Навіть низькі хмари, які ще недавно нас так гнітили своєю похмурістю, у просвітах між деревами здавалися якимись нереальними.
Через хвилин п'ятдесят ми наткнулися на річечку з надзвичайно прозорою водою. Через неї було перекинуто місток з поруччям, збитий зі березових стовбурів, а перед ним простягалася галявинка, придатна для перепочинку. Ми поскидали з плечей рюкзаки і спустилися до річки напитися води. Такої води, як ця, я ще ніколи не пив. Вона виявилася крижаною — від неї долоні відразу почервоніли — і солодкуватою. Пахло м'якою і свіжою землею.
Хмари не переставали рухатись в одному напрямі, але погода чомусь не змінювалася. Подружка взялася перешнуровувати свої альпіністські черевики, а я сів на поруччя і закурив сигарету. Десь унизу за течією шумів водоспад, судячи зі звуку — не дуже великий. Зліва надлетів примхливий вітерець, прокотився хвилями по листю на дорозі — і зник.
Докуривши сигарету, я розтоптав її ногою — і саме тоді помітив на містку ще один недокурок. Я підняв його й уважно розглянув. То був роздушений недокурок "Севен Старз". Не зволожнів — отже, хтось курив після: дощу. Тобто вчора або сьогодні.
Я спробував пригадати, які сигарети курив Пацюк. Та дарма — ніщо в пам'яті не спливало. Я навіть не міг згадати, чи курив він взагалі. Тоді я перестав мучити собі цим голову і викинув знайдений недокурок у річку. Прудка течія вмить понесла його з собою.
— Що там таке? — спитала подружка.
— Свіжий недокурок знайшов, — відповів я. — Схоже, що зовсім недавно хтось тут сидів і курив так само, як оце я сьогодні.
— Твій друг?
— Та хто його знає… Важко сказати.
Подружка сіла поряд зі мною на поруччя і, підібравши обома руками волосся, вперше за багато днів відкрила свої вуха. Шум водоспаду раптом на мить затих, але відразу відновився.
— Тобі ще подобаються мої вуха? — запитала вона.
Всміхнувшись, я простягнув руку і кінцем пальця торкнувся її вуха.
— Подобаються, — відповів я.
Ми пішли далі, але через п'ятнадцять хвилин дорога раптом обірвалася. Скінчилося і море беріз — наче ножем його відрізали. І тоді перед нами відкрилося просторе, мов озеро, пасовище.
Навколо пасовища на відстані п'яти метрів один від одного стирчали дерев'яні стовпи, з'єднані між собою старим іржавим дротом. Здавалось — ми нарешті добралися до цілі нашої мандрівки. Я штовхнув вицвілі двійчасті ворота, і ми опинилися на пасовищі. М'яка трава вкривала змокрілу до чорноти землю.
Над пасовищем пливли чорні хмари. Пливли туди, де видніли обриси високих гір. Їх було видно під іншим ракурсом, але я не сумнівався, що саме вони зображені на фотографії Пацюка. Навіть не треба було її витягувати, щоб у цьому переконатися.
Усе-таки дивне враження виникає, коли власними очима бачиш дійсний краєвид, який сотні разів розглядав на фотографії. Його глибина здавалася страшно штучною. Так ніби не я сюди прибув і роздивляюся краєвид, який існував до цього, а хтось змонтував його нашвидкуруч відповідно до фотографії перед моїм приїздом.
Я сперся на дерев'яні ворота й полегшено зітхнув. Хоч би там що, ми знайшли те, чого шукали. Таки знайшли — незалежно від того, яка суть цього пошуку.
— Прибули, чи не так? — сказала подружка, стиснувши мій лікоть.
— Прибули, — відповів я. Інші слова були зайвими.
На протилежному краю пасовища виднів старий будинок — дерев'яний, двоповерховий, у стилі американської глибинки. Той самий, який сорок років тому побудував Професор Вівця, а потім викупив батько Пацюка. Самотній будинок ні з чим було порівняти, а тому здалека точно оцінити його розміри не вдавалося. В усякому разі, він вражав приземкуватістю і невиразністю. Під похмурим небом біла штукатурка на стінах набрала зловісно-тьмяного відтінку. Посередині чотирисхилого даху майже іржавого кольору стирчав квадратний димар з червоної цегли. Огорожі навколо нього не було, замість цього кілька старих вічнозелених дерев своїми кронами оберігали його від бурі з дощем та снігу. Будинок здавався мені на диво безлюдним. З першого ж погляду — дивним. Не похмурим, не холодним, не по-чудернацькому побудованим і не безнадійно запущеним, а просто — дивним. Він скидався на старезну велетенську істоту, нездатну висловити свої почуття. Істоту, яка не те щоб не вміла висловитися, а не знала що сказати.
У повітрі запахло дощем. Треба було поспішати. Навпростець через пасовище ми попрямували до будинку. Із заходу, загрожуючи дощем, насувалася густа суцільна хмара, а не якесь клоччя, як досі.
Своїми розмірами пасовище навіювало втому. І хоча ми добряче налягали на ноги, вперед наче й не рухалися. Відчуття відстані зовсім пропало.
Як подумати, це й не дивно. Адже такий величезний простір я перетинав уперше в житті. Здавалося, ніби можна торкнутися рукою всього, що десь далеко куйовдить вітер. Навскіс до руху хмар над нашими головами пролетіла на північ пташина зграя.
Коли через довгий час ми нарешті добралися до будинку, дощ уже почав накрапати. Будинок виявився набагато більшим і старішим, ніж здавався здалека. Подекуди біла фарба злущилася, мов струпи, і стіна в оголених місцях за довгий час почорніла від дощу. Мабуть, якби хтось вирішив будинок оновити, йому довелося б зішкребти усі залишки старої фарби. Від самої думки про такі зусилля, нехай і чужі, я здригнувся. Будинок, в якому ніхто не живе, невпинно руйнується. Так і ця вілла, безсумнівно, перейшла межу, за якою вже не буде повернення назад.
На відміну від будинку, який з часом ставав дедалі обшарпанішим, сосни безперестанку розросталися й облягали його так само щільно, як житло на дереві в кінофільмі про швейцарського Робінзона. Роками ніхто не обрізував їхнього гілля, і воно росло, як йому заманеться.
Я подумав про небезпечну гірську дорогу і ніяк не міг зрозуміти, яким чином сорок років тому Професор Вівця доправляв сюди матеріали для будівництва такої вілли. Напевне, угатив сюди всі свої сили і засоби. Я згадав про відлюдкуватого Професора Вівцю в темній кімнаті на другому поверсі готелю в Саппоро — і в мене защеміло серце. Якщо на світі існує щось таке, як "невинагороджене життя", то саме воно випало йому… Стоячи під холодним дощем, я видивився на будинок.
Як раніше здалека, він здавався зовсім безлюдним. На дерев'яних віконницях, підвішених знадвору для захисту вузьких високих двійчастих вікон, густим шаром осів дрібний пісок. На дивовижні візерунки, витворені одного разу дощем з піщаного пилу, лягав інший шар пилу, і новий дощ виліплював щось своє.
У вхідних дверях на рівні очей було вирізано невеличке, з долоню, віконце, зсередини завішене фіранкою. Латунну клямку забив той самий піщаний пил, який відразу посипався з шурхотом униз, як тільки я торкнувся її рукою. Клямка гойдалась, як старий кутній зуб, але двері не відчинялися. Старі двері, збиті з трьох грубих дубових дощок, виявилися набагато міцнішими, ніж могло здаватися. На всякий випадок я гримнув по них кілька разів кулаком — як і треба було сподіватися — відповіді ніякої. Лише рука заболіла. Над головою зашелестіло від вітру велетенське гілля сіінокі[25] — так, ніби піщана гора раптом осунулася.
За порадою вівчаря я заглянув у поштову скриньку. Всередині, на задній стінці, стирчав гачок, а на ньому висів ключ — латунний, старомодний, до білого відполірований пальцями.
— Хіба це надійно залишати ключ у такому місці? — спитала подружка.
— Та хто ж захоче сюди добиратися, обкрадати будинок, а потім тарабанитися назад? — відповів я.
Ключ, на диво, легко ввійшов у замкову щілину. Я повернув його — і язичок замка з приємним тріском відійшов убік.
Мабуть, через те, що віконниці давно не відчинялися, сутінки заповнили весь будинок настільки, що нам довелося досить довго чекати, поки очі до них звикнуть.
Ми опинилися у просторій тихій кімнаті, в якій пахло, наче в старій коморі. Такий запах я пам'ятав з дитинства. Запах старих часів — старих меблів і зужитих татамі[26]. Я зачинив за собою двері, й завивання вітру відразу припинилося.
— Добрий день! — щосили вигукнув я. — Хтось є вдома?
Надривав я голос, звичайно, дарма.
