Щастя Ругонів - Золя Еміль
Мієта сміялася, радіючи з своєї спритності, зводячи подих, розпашіла, патлата. Вона поплескувала по спідниці, щоб пригладити її. Сільвер, сміючись, узивав її пустотливим хлопцем. Але йому подобалася її відвага. Він схвально дивився, як вона перестрибує через мур, ніби старший брат, що позирає на вправи свого меншого братика. Стільки дитячого було в їхній молодій ніжності! Часто вони мріяли про те, щоб податися по пташині кубла на березі Віорни.
— Ти побачиш, як я вмію лазити по деревах! — гордо казала Мієта. — У нас у Шаванозі я видиралась аж на верховіття горіхового дерева отця Андре. Чи ти колись драв сорочі гнізда? Ох, і важка ж то справа!
Й починалася суперечка, як краще злазити на дерево. Мієта висловлювалася рішуче як знавець. Але Сільвер підхоплював її, знімав з плити, й вони починали ходити алеєю, обнявшись за стан. Вони сперечалися, як краще упиратися ногами й руками в розсохи, коли дерешся на дерево, і тісно тулилися одне до одного, почуваючи, як від обіймів по них розливається невідомий вогонь і палить їх чудною радістю. Авжеж, тут було куди любіше, ніж біля колодязя! Все ж вони залишалися дітьми, гомоніли й гралися, ніби хлоп'ята, і, ще не знаючи слів кохання, тішилися взаємною близькістю, як закохані, просто тому, що кінчики їхніх пальців торкалися. Кожен несамохіть шукав теплу руку іншого, не розуміючи, куди його ваблять почуття й серце. О тій порі блаженного невідання обоє навіть боялися признатися одне одному в чудному хвилюванні, що поймало їх при найменшому дотику. Усміхаючись, іноді дивуючись із радості, що проймала їх, скоро вони торкалися одне одного, вони віддавалися знемозі нових почувань, без угаву гомонячи про сорочі гнізда, до яких так важко дістатися.
І закохані ходили туди й сюди доріжкою між купами дощок та муром Жа-Мефрену. Ніколи вони ще не виходили з сліпого завулка і, дійшовши кінця, щоразу повертали назад. Вони були тут ніби вдома. І часто Мієта, щаслива з того, що вони так добре сховалися, зупинялася й починала захоплюватися своєю вдалою думкою.
— Бачиш? У мене легка рука! — казала вона задоволено. — Пройди хоч цілу милю, й не знайдеш такої доброї схованки.
Густа трава заглушала їхні кроки. Вони тонули в пітьмі, як у потоці, заколисані між двох темних берегів, і тільки над головою видніла темно-блакитна смуга неба, всіяна зорями. Грунт під ногами здавався хистким, алея нагадувала казкову річку, що текла під чорним, усипаним золотом небом; їх огортало якесь невиразне хвилювання, й вони притишували голос, хоча й знали, що їх ніхто не почує. Довкола струмувала ніч, і закохані, віддавшись її потоку, відчуваючи незвичайну душевну й тілесну полегшу, ділились найдрібнішими враженнями прожитого дня, охоплені любовним трепетом.
Світлими вечорами, коли мур і купи дощок виразно вимальовувались у місячному сяйві, Мієта й Сільвер ставали дітьми. Алея йшла в пітьму, перетнута білими смугами, така привітна, така знайома. І друзі бігали, доганяючи одне одного, сміялися, мов ті учні під час перерви, пробуючи навіть злазити на дошки. Іноді Сільвер, шуткуючи, щоб налякати Мієту, казав, що Жюстен, мабуть, чигає на неї поза муром. Тоді, ще задихані, вони блукали алеєю, тішачись думкою, що колись побігають навзаводи по луках Сен-Клер.
На зорі кохання їм було хороше і темної і світлої ночі. Серце вже озвалося в них, і тільки сутеніло, як обійми робилися ніжнішими, сміх лунав лагідним покликом. Їхня улюблена алея, така весела в місячному світлі, така хвильна в темні вечори, здавалося, відгукувалася і на дзвінкий сміх, і на трепетну мовчанку. Закохані не розлучалися до півночі; а місто тим часом засинало й вогні передмістя гасли один по одному.
Ніхто не турбував їхньої самотності. О цю пізню годину хлопчаки не гралися більше в хованки за купами дощок. Іноді до молодих людей докочувався якийсь шум, пісня робітників, що проходили дорогою, голоси з сусідніх вулиць. Тоді вони кидали боязкі погляди на пустирище св. Мітра. Перед ними простягалося пустельне поле, завалене колодами, що ними повзали якісь тіні; вогкими вечорами подекуди видніли невиразні постаті закоханих пар та діди, що сиділи по колодах на краю дороги. А коли вечори свіжішали, на похмурому, занедбаному пустирищі видко було тільки циганські ватри, перед вогнем танцювали великі чорні тіні. В спокійному нічному повітрі лунко розносилися окремі слова, випадкові звуки: буржуа, замикаючи двері, зичив сусідові доброї ночі, стукала віконниця, важко били дзигарі на вежі — увесь цей вмираючий шум провінційного містечка, що вкладається спати. А коли Пласан засипав, усе ще чулись спірки циган, тріск вогнища або нагло лунали горлові голоси дівчат, що співали пісень незнайомою мовою.
Але пустирище св. Мітра не вабило закоханих, вони квапились повернутися до своїх улюблених місць і знову починали ходити своєю доріжкою, такою таємною й затишною. Що їм до інших, до всього міста? Купа дощок, що відокремлювала їх од злих людей, здавалась їм уже непереходимим валом. Їм було так затишно, так привільно в цьому закутку, в самому центрі передмістя, за сто кроків од Римської брами; іноді їм здавалося, ніби вони десь далеко, біля вигину Віорни або в чистому полі. З усіх звуків, що доходили до них, вони з непокійним хвилюванням дослухалися тільки до одного: дзвону дзигарів, що повільно відбивали години серед нічної тиші. Інколи закохані вдавали, ніби не чують його; іноді раптом зупинялися як укопані, наче на знак протесту. По кілька разів вони давали собі слово почекати ще хоч десять хвилин, все ж таки доводилося прощатися. Вони ладні були до самісінького ранку гратися, гомоніти, обійматися, відчувати чудний тиск у грудях, такий солодкий і незбагненний. Кінець кінцем Мієта зважувалася знову лізти на мур. Але цим справа не кінчалася: прощаннячко тяглося ще з добру чверть години. Стоячи на мурі, Мієта барилася, спершись ліктями на виступ, тримаючись за гілля шовковиці, що їй була за драбину. А Сільвер, стоячи на могильній плиті, брав її за руку й провадив далі розмову притишеним голосом. Вони десять разів повторювали "до побачення" й завжди знаходили нові слова. Нарешті Сільвер починав бурчати:
— Та ну-бо, пора, уже перша година.
Але Мієта, вперта, як усі дівчатка, вимагала, щоб він неодмінно скочив перший; вона подивиться, як він ітиме. Сільвер правив своєї, тоді Мієта, щоб покарати його, лякала:
— Я сплигну, ось побачиш.
І плигала з шовковиці, наганяючи на Сільвера жах. Він чув глухий шум її падіння, чув, як вона з реготом тікала, не відповідаючи на його останній привіт. Ще декілька хвилин стояв він і дивився, як зникає в темряві її тінь, а потім повільно спускався й сам і прямував до завулка св. Мітра.
Протягом двох років вони приходили сюди щоденно. В перші їхні побачення вечори були зовсім теплі. Закохані гадали, що зараз травень, місяць, коли бродять соки, коли в теплому повітрі пахне листям і молодим зелом. Ця припізнена осінь була для них ніби ласкою неба: вона дозволяла їм довго блукати алеєю й ще тісніше скріпити свою дружбу.
Потім пішли дощі, сніги, вдарили морози. Але навіть злі витівки зими не могли утримати їх удома. Мієта приходила, загорнута в велику брунатну керею, й вони з Сільвером сміялися з негоди. Сухими й ясними ночами, коли легкі подуви вітру підіймали морозний пил і кололи їм обличчя ніби тонісінькими голочками, вони не зважувалися присісти; вони тільки наддавали ходи, туди й назад, снуючи стежкою, мерзлякувато горнучись у керею; щоки синіли, очі сльозилися з холоду, і вони сміялись, жваві від швидкої ходи на морозі. Одного разу, коли падав сніг, вони зліпили величезну снігову кулю й закотили її в завулок, де куля пролежала більше місяця, і вони щоразу дивувалися з неї, приходячи на побачення. Дощ теж не лякав їх. Вони сходилися в найбільші зливи й промокали аж до кісток. Сільвер прибігав, кажучи собі, що Мієта не прийде, що це божевілля, а коли Мієта з'являлась, він не знав, як їй і докоряти. А, правду мовити, він чекав на неї. Кінець кінцем він вирішив пошукати притулку від негоди, знаючи, що вони все одно сходитимуться, хоча й обіцяли одне одному не виходити в дощ. Виявилось, що сховок не так важко знайти. Сільвер розкидав купу дощок і влаштував так, щоб їх можна було легко виймати і вставляти назад. Тепер закохані могли сховатися в маленькій будці. Це була щось нібито квадратова хижка, де вони сиділи, притиснувшись одне до одного, на колоді, яку залишили в своєму притулкові. В дощові вечори той, хто приходив перший, ховався в корі, потім приходив другий, і вони вдвох задоволено слухали, як глухо торохтить злива, вибиваючи по дошках барабанний дріб. Перед ними, круг них у чорній без просвітку ночі річками лилася вода; безугавний шум нагадував гомін натовпу, а проте вони були зовсім самотні, на краю світу, в глибині вод. Їм було так добре, так затишно серед цього потоку під стосом дощок, звідки їх щохвилини могла знести злива. Їхні зігнуті коліна майже торкались краю отвору, й вони намагалися відсунутися якнайдалі; їхні щоки й руки засипав тонкий дощовий пил. Великі краплини стікали з дощок й падали рівно, з голосним плюскотом. Закоханим було тепло в брунатній кереї і так тісно, що Мієта сиділа майже на Сільверових колінах. Вони довго розмовляли, потім замовкали, скуті втомою, приспані теплом обіймів і одноманітним шерехом дощу.
Цілими годинами просиджували вони тут, тішачись зливою, схожі на дітей, котрі поважно ходять у дощ під маленькою парасолькою. Мабуть, вони понад усе любили дощові вечори. Правда, розлучатися тоді було ще важче. Мієті доводилося перелазити через мур під страшенною зливою і в густій пітьмі перестрибувати калюжі Жа-Мефрену. Тільки дівчина випускала руку Сільвера, як одразу губилася в темряві, в шумі води. Оглушений, осліплений дощем, він марно натужував слух. Але й неспокій, який залишала в них обох ця нагла розлука, мав, проте, свою чарівність: до другого дня вони все турбувалися, чи не трапилося чого лихого в таку пору, коли добрий хазяїн і собаки не вижене з хати: легко ж бо посковзнутися, можна й заблудити; ці побоювання змушували їх увесь час думати одне про одного, і при наступній зустрічі вони ставали ще ніжнішими.
Та ось повернулася весна.
