Нестерпна легкість буття - Кундера Мілан

Потім якогось дня він усвідомив, що на кожному кроці його переслідує поліція, що прослухують його телефонні розмови, ба навіть його таємно фотографують на вулиці. Анонімні очі раптом почали повсюди супроводжувати його, і він знову міг дихати! Він був щасливий! Він театрально звертався до мікрофонів у стіні.

В поліції він знайшов утрачену публіку.

Другу категорію складають ті, кому для життя необхідні погляди багатьох знайомих очей. Це невтомні організатори коктейлів та вечір. Вони щасливіші за людей першої категорії, бо в тих, що втрачають публіку, з'являється таке відчуття, ніби в залі їхнього життя погасли лампи. Майже з кожним із них таке трапляється, раніше чи пізніше. Натомість люди другої категорії на сякі-такі погляди завжди розживуться. До них належить Марі-Клод та її дочка.

Потім іде третя категорія, це ті, кому необхідно бути на очах коханої людини. Їхнє становище таке ж небезпечне, як і становище людей першої категорії. Якогось дня очі коханої людини заплющаться, і в залі западе темрява. До таких людей належать Тереза і Томаш.

І є ще четверта, найрідкісніша категорія, це ті, що живуть під уявним поглядом відсутніх людей. Це мрійники. Наприклад, Франц. Він їхав до камбоджійських кордонів лише заради Сабіни. Автобус двигтить по таїландській дорозі, а він відчуває, як у нього втуплюється її довгий погляд.

До цієї ж категорії належить і Томашів син. Назву його Шимон. (Він зрадіє, що в нього, як і в батька[7], біблійне ім'я.) Очі, про які він мріє, це очі Томаша. Після того як він устряв у кампанію зі збору підписів, його вигнали з університету. Дівчина, з якою він зустрічався, була племінницею сільського парафіяльного священика. Він одружився з нею, став трактористом у кооперативі, віруючим католиком і батьком. Потім від когось довідався, що Томаш також живе в селі, і зрадів: доля розташувала їхні життя симетрично! Це надихнуло його написати батькові листа. Відповіді він не чекав. Хотів тільки, щоб Томаш зупинив свій погляд на його житті.

24

Франц і Шимон — мрійники цього роману. На відміну від Франца, Шимон ніколи не любив матері. З дитинства він шукав батька. Він ладен був повірити, що несправедливість, завдана батькові, передує несправедливості, яку батько чинить щодо нього й пояснює її. Він ніколи не гнівався на нього, бо не хотів стати спільником матері, яка весь час обмовляла батька.

Він жив із нею до вісімнадцяти років, а коли одержав атестат зрілості, поїхав учитися в Прагу. На ту пору Томаш уже мив вікна. Багато разів Шимон очікував його на вулиці, аби розіграти випадкову зустріч. Але батько жодного разу не зупинився порозмовляти з ним.

І якщо Шимон прихилився до колишнього редактора з великою бородою, то лише тому, що його доля нагадувала йому батькову долю. Редактор ніколи не чув імені Томаша. Стаття про Едіпа була забута, і редактор довідався про неї від Шимона, який попросив його піти до Томаша і вмовити підписати петицію. Редактор погодився лише тому, що хотів зробити приємність хлопцеві, якого любив.

Щоразу, коли Шимон згадував про ту зустріч, йому ставало соромно за своє хвилювання. Батькові він явно не подобався. Зате батько подобався йому. Він пам'ятав кожне його слово і з часом усе більше переконувався, що батько мав рацію. Особливо закарбувалася йому в пам'яті фраза: "Карати тих, котрі не знали, що роблять, це варварство". Коли дядько його нареченої сунув йому в руки Біблію, його увагу привернули слова Ісуса: "Отче, прости їм, вони ж бо не знають, що чинять". Він знав, що його батько невіруючий, але в подібності обох фраз бачив таємне знамення: батько погоджується з дорогою, яку він обрав.

Він жив у селі вже третій рік, коли одержав листа від Томаша, у якому той запрошував його в гості. Зустріч була приязною, Шимон почувався вільно і зовсім не заїкався. Очевидно, він навіть не усвідомив, що вони не дуже й зрозуміли один одного. А місяців через чотири на його ім'я прийшла телеграма. Томаш і його дружина загинули, розчавлені вантажівкою.

У той час він довідався про жінку, котра була колись батьковою коханкою і жила у Франції. Він знайшов її адресу. Оскільки йому вкрай потрібне було уявне око, яке і далі стежило б за його життям, він час від часу писав їй довгі листи.

25

Аж до кінця життя Сабіна отримуватиме їх від цього смутного сільського дописувача. Чимало з них залишаться непрочитані, бо країна, звідки вони приходили, цікавила її все менше й менше.

Старий помер, і Сабіна переселилася до Каліфорнії. Ще далі на Захід, ще далі від Чехії.

Вона успішно продає свої картини й любить Америку. Але тільки поверхово. Світ глибинніший їй чужий. Там у неї немає ані дідуся, ані дядечка. Вона боїться, що її кинуть у труну й опустять в американську землю.

Тому вона якогось дня склала заповіт, у якому вимагала, щоб її мертве тіло було спалено й попіл розвіяно. Тереза і Томаш загинули під знаком тяжкості. Сабіна хоче померти під знаком легкості. Вона стане легшою за повітря. За Парменідом — це перетворення негативного в позитивне.

26

Автобус зупинився перед готелем у Бангкоку. Вже нікому не хотілося влаштовувати зібрання. Люди групками розійшлися по місту, одні пішли оглядати храми, інші — в бордель. Приятель із Сорбонни пропонував Францові провести з ним вечір, але Франц вирішив за краще побути самому.

Сутеніло, коли він вийшов на вулицю. Він весь час думав про Сабіну і відчував на собі її довгий погляд, який завжди викликав у нього невпевненість у собі, адже він ніколи не знав, про що Сабіна думає насправді. От і цього разу Сабінин погляд почав бентежити його. Чи не глузує вона з нього? Чи не вважає культ, який він створив із неї, справжнім безумством? Чи не хоче вона сказати йому, що пора нарешті стати дорослим і повністю віддатися коханці, яку вона сама ж йому й послала?

Він уявив собі обличчя у великих круглих окулярах. І зрозумів, який він щасливий зі своєю студенткою. Поїздка до Камбоджі раптом вдалася йому смішною і безглуздою. Навіщо він узагалі сюди їхав? Тепер він це знає. Він їхав сюди, аби нарешті збагнути, що зовсім не демонстрації, зовсім не Сабіна, а саме ця дівчина в окулярах є його справжнім життям, єдиним справжнім життям! Він їхав сюди, аби зрозуміти, що дійсність значніша за сон, набагато більша за сон!

Раптом із присмерків виринула постать якогось чоловіка, котрий щось сказав йому незнайомою мовою. Він дивився на незнайомця з подивом і співчуттям, коли той кланявся, посміхався і щось настирливо цокотів. Що він йому каже? Здавалося, кудись кличе його. Незнайомець узяв його за руку і повів. Францеві спало на думку, що комусь потрібна його допомога. Може, він усе-таки не даремно приїхав сюди? Може, він усе-таки покликаний для того, щоб комусь тут допомогти?

І раптом біля цього цокітливого чоловіка з'явилося ще двоє, і один із них англійською мовою вимагав, щоб він дав їм грошей.

У цю хвилину дівчина в окулярах знову випарувалася з його думок, і на нього знову дивилася Сабіна, нереальна Сабіна зі своєю великою долею, Сабіна, перед якою він відчував себе таким маленьким. Її очі дивилися на нього гнівно і невдоволено: знову дозволив пошити себе в дурні? Знову хтось зловживає його ідіотською добротою?

Він різко вирвався від чоловіка, котрий тримав його за рукав. Він знав, що Сабіна завжди захоплювалася його силою. Схопив руку, яку до нього простяг другий чоловік, міцно стис її і чудовим прийомом дзюдо враз перекинув чоловіка через себе.

Тепер Франц був задоволений собою. Сабінині очі весь час були втуплені в нього. Вона вже ніколи не побачить його приниженим! Вона вже ніколи не побачить його поступливим! Він уже ніколи не буде м'яким і сентиментальним!

Його охопила майже весела ненависть до цих чоловіків, які хотіли поглузувати з його наївності. Він стояв, злегка пригнувшись і не спускаючи з них очей. Але зненацька щось важке вдарило його по голові, і він упав. Іще невиразно встиг усвідомити, що його кудись несуть. Потім почав падати, падати. А тоді — різкий поштовх, і він знепритомнів.

Прийшов до пам'яті він у женевській лікарні. Над його ліжком схилялася Марі-Клод. Він хотів сказати, що не хоче її тут бачити, хотів, щоб негайно повідомили про нього студентку у великих окулярах. Він думав тільки про неї, він хотів кричати, що не стерпить нікого поряд, окрім неї. Але раптом з жахом усвідомив, що не може говорити. Він дивився на Марі-Клод з безмірною ненавистю і намагався відвернутися від неї до стіни. Але не міг поворухнути тілом. Хотів хоча б голову відвернути. Та навіть головою не міг ворухнути. І тому заплющив очі, щоб не бачити її.

27

Мертвий Франц нарешті належить своїй законній дружині, як ніколи досі не належав їй. Марі-Клод усім розпоряджається: організовує похорон, розсилає повідомлення про смерть, купує вінки, шиє собі чорну сукню, яка насправді є сукнею весільною. Так, лише чоловіків похорон для дружини — її справжнє весілля; завершення життєвого шляху; нагорода за всі страждання.

Пастор, зрештою, це чудово розуміє і над могилою говорить про вірну подружню любов, яка зазнала численних випробувань, аби до кінця життя залишитися для покійного надійною гаванню, до якої він міг повернутися в останню хвилину. І колега Франца, якого Марі-Клод попросила виголосити слово над труною, передовсім віддає шану мужній дружині покійного.

Десь позаду, підтримувана приятельками, стояла дівчина в окулярах. Стримуване ридання і безліч проковтнутих таблеток викликали в неї корчі ще до закінчення похоронного обряду. Схопившись за живіт, вона зігнулась у три погибелі, і подругам довелося вивести її з кладовища.

28

Діставши від голови кооперативу телеграму, він одразу ж сів на мотоцикл і приїхав. Зайнявся похороном. На надгробку звелів під батьковим іменем помістити епітафію: Він хотів Царства Божого на землі.

Він добре знає, що батько ніколи не сказав би таких слів про своє життя.

Але він певен, що епітафія точно передає те, чого батько прагнув. Царство Боже на землі означає справедливість. Томаш мріяв про світ, де панувала б справедливість. Хіба Шимон не має права визначити життя батька своїм власним словником? Адже це вічне право всіх близьких покійного!

Повернення після довгого блукання — написано на пам'ятнику над могилою Франца.