Процес - Кафка Франц

На це можна відповісти, що його могли поставити сторожем, просто гукнувши з брами, і що принаймні дуже далеко всередину сторожеві заходити не можна, бо вже на третього охоронця йому несила дивитись. До того ж не сказано, що за багато років він, крім про охоронців, іще щось розповідав про внутрішній устрій. Це могло бути й заборонене, але й заборони він теж не згадував. Отже, тут можна виснувати, що про форму та значення внутрішнього устрою сторож нічогісінько не знає і тому він одурений. Але він одурений ще й щодо селянина: сторож йому підпорядкований і навіть не здогадується про це. Те, що він трактує того чоловіка як підлеглого, видно з багатьох обставин, про які ти ще, певне, не забув. Але те, що насправді сторож підпорядкований йому, проступає, на мою думку, з не меншою виразністю. Насамперед слід згадати, що людина вільна завжди вища від людини залежної. Так-от, цей чоловік фактично вільний, він може піти куди завгодно, йому заборонено тільки доступ до правосуддя, до того ж забороняє лиш одна людина – сторож. Якщо ж він сідає на стільчик біля брами і сидить на ньому все життя, то робить це з власної волі, в розповіді нічого не сказано про примус. Натомість сторож прив'язаний службою до свого посту, йому не можна нікуди відходити, за всіма ознаками йому не можна заходити й усередину, навіть якби він захотів. Крім того, хоч він нібито служить правосуддю, він служить лише цій брамі, і то тільки задля чоловіка, котрому вона призначена. Навіть із цієї причини сторож підпорядкований йому. Отже, можна припустити, що протягом багатьох років, усі свої зрілі літа, сторож прослужив певною мірою марно, бо ж сказано, що прийшов чоловік, тобто людина зрілого віку, тобто й сторож має чекати до зрілих літ, перше ніж виконає свій обов'язок, і то чекати так довго, скільки заманеться чоловікові, що приходить із власної волі. Навіть кінець служби визначений смертю чоловіка, сторож, отже, підпорядкований йому аж до його смерті. І знову слід наголосити, що сторож про це все, здається, нічогісінько не знає. І не слід добачати в тому чогось незвичайного, бо згідно з однією думкою сторожа одурено ще раз, і то набагато страшніше, тут уже йдеться про його службу. Адже наостанок він каже перед брамою: "Тепер я її зачиняю", але на початку сказано, що брама правосуддя стоїть, як завжди, відчинена; як завжди, отже, незалежно від тривалості життя чоловіка, котрому вона призначена, тобто сторож не міг би зачинити її. А далі думки вже розходяться: може, сторож своїм повідомленням, що зачинить браму, просто наголосив на своєму службовому обов'язку, а може, хотів завдати чоловікові перед смертю ще більшого каяття та смутку. Але чимало людей погоджуються на тому, що він не міг зачинити браму. Ще дехто гадає, ніби сторож, принаймні наприкінці, навіть знав набагато менше за чоловіка, бо той бачив сяєво, яке линуло з брами правосуддя, тим часом сторож, що, звичайно, стояв плечима до брами, жодним словом не виказав, що помітив якісь зміни.

– Добре обґрунтовано, – похвалив К., півголосом повторюючи для себе окремі місця зі священикових пояснень. – Добре обґрунтовано, і я теж тепер вірю, що сторожа одурено. Проте від своєї попередньої думки я не відступаю, почасти моя і ваша думки не суперечать одна одній. Я сказав, що чоловік був одурений. Якщо сторож усе бачив ясно, тоді в цьому можна засумніватись, та якщо сторож одурений, його одуреність неминуче передається й чоловікові. В такому разі сторож нікого не дурить, але такий простодушний, що його негайно треба прогнати зі служби. І все-таки слід зазначити, що одуреність, у якій перебуває сторож, йому нітрохи не вадить, натомість чоловікові завдає в тисячу разів більше зла.

– Але тут є й протилежна думка, – обізвався священик. – Дехто стверджує, ніби ця розповідь нікому не дає права судити про сторожа. Як здається і нам самим, він усе-таки слуга правосуддя, отже, належить до правосуддя і через те неприступний людському судові. Крім того, аж ніяк не можна вважати, ніби сторож підпорядкований чоловікові. Бути завдяки своїй службі прив'язаним тільки до брами правосуддя означає незмірно більше, ніж тішитися волею на світі. Коли чоловік уперше підступив до брами, сторож уже стояв там. Отже, саме правосуддя поставило його на службу, і сумніватись у сторожовій гідності означає сумніватись у правосудді.

– З цією думкою я не погоджуюсь, – похитав головою K., – бо як пристати на неї, доведеться вважати за істину те все, що казав сторож. Але ж ти сам докладно обґрунтував, що це неможлива річ.

– Ні, – заперечив священик, – не конче вважати за істину геть усе, слід лише визнати, що воно необхідне.

– Невесела думка, – зітхнув K. – Брехня стає основою світового ладу.

К. сформулював прикінцевий висновок, але ще не дійшов остаточної думки. К. надто знесилився і не спромігся добачити всіх наслідків, пов'язаних із цією розповіддю, крім того, незвичні міркування, до яких вона спонукала його, розважання про речі, що не мають реального буття, годилося б обговорювати десь у гурті судовиків, а не йому самому зі священиком. Простенька розповідь збентежила його, він прагнув відкараскатись від неї, а священик, що тепер виявляв велику чулість, стерпів і мовчки вислухав зауваження К., хоч вони, звичайно, не узгоджувались із його власною думкою.

Якийсь час обидва йшли мовчки, і К. мало не горнувся до священика, навіть не усвідомлюючи, де він. Лампа в його руці давно погасла. Одного разу просто перед ним блиснула срібна статуя святого, вкритого, правда, лише якоюсь подобою срібла, і одразу знову пощезла в пітьмі. Щоб не залежати цілковито від священика, К. запитав його:

– Ми тепер уже десь біля головного входу?

– Ні, – відповів священик, – ми вже далеко відійшли від нього. Ти йдеш далі чи ні?

Хоча К. саме цієї миті про те не думав, він зразу відповів:

– Авжеж, я мушу йти далі. Я прокурист банку, на мене чекають люди, я прийшов сюди тільки на те, щоб показати собор одному нашому іноземному партнерові.

– Що ж, – мовив священик, простягаючи руку К., – тоді йди.

– Але я не можу сам зорієнтуватись у пітьмі, – поскаржився К.

– Іди ліворуч до стіни, – підказав священик, – потім уздовж стіни, не відступаючи від неї, і ти знайдеш вихід. – Священик відійшов лише на кілька кроків, але К. щосили гукнув його:

– Благаю, зачекай!

– Я чекаю, – відказав священик.

– Ти більш нічого не хочеш від мене? – запитав К.

– Ні.

– Раніше ти був такий приязний зі мною, – мовив К., – усе мені пояснював, а тепер покидаєш мене, ніби вже збайдужів до мене.

– Ти мусиш іти далі, – наполягав священик.

– Що ж, дивися тоді сам, – зітхнув К.

– Це ти подивися спершу, хто я, – сказав священик.

– Ти тюремний капелан, – мовив К. і підступив до священика, йому, зрештою, не так уже й треба відразу повертатися до банку, як він уявляв собі, можна й тут залишитися.

– Я належу до правосуддя, – признався священик. – З якої речі мені чогось хотіти від тебе? Правосуддя не хоче від тебе нічого. Воно прийме тебе, коли ти прийдеш, і відпустить, коли ти підеш.

Розділ 10

Кінець Кінець

Увечері напередодні тридцять першого дня народження K. – було близько дев'ятої години, пора, коли на вулицях уже запановує тиша, – до його помешкання зайшли два добродії. Бліді й гладкі, вони були в сюртуках та циліндрах, що їх, здається, і з голови ніколи не знімали. Після невеличких формальностей біля дверей квартири, пов'язаних із тим, що прибульці приходили вперше, вони повторили ті самі формальності, щоправда, в значно більшому обсязі, перед дверима К. А той, хоч йому й не повідомили про їхній прихід, сидів, теж вбраний у чорне, на стільці поблизу дверей і повільно натягав нові, дуже вузькі в пальцях рукавички, увесь його вигляд свідчив, що він чекає гостей. К. одразу підвівся і з цікавістю приглядався до них.

– Отже, вас послали по мене? – запитав К. Чоловіки кивнули головами, кожен немов показав циліндром на свого напарника. К. подумав, що він чекав зовсім іншого візиту. Він підійшов до вікна і ще раз подивився на темну вулицю. Майже всі вікна на протилежному боці вулиці теж були темні, чимало вікон закривали штори. В одному освітленому вікні кількаповерхового будинку гралися за сіткою немовлятка й намагалися, ще невправні, зіпершись на рученята, перелізти зі свого місця. "По мене прислали старих другорядних акторів, – подумав К. і озирнувся, щоб іще раз пересвідчитись у тому. – Намагаються вколошкати мене якнайдешевшим способом". К. раптом обернувся й запитав:

– У якому театрі ви граєте?

– У театрі? – здивувався чоловік, у якого аж сіпнулись вуста, і повернувся до другого за порадою. Той другий поводився мов німий, що бореться зі своїм упертим організмом. "Вони не готові до запитань", – сказав собі К. і пішов надягати капелюха. Уже на порозі добродії хотіли взяти К. попід руки, але він сказав їм:

– Спершу ходімо на вулицю, я не хворий. – Одразу за дверима вони вчепились у нього так, як К. іще ніколи не ходив із жодною людиною. Вони підперли його ззаду плечима, проте рук назад не закрутили, а обплели їх своїми руками, затиснувши внизу долоні К. завченим, дуже вправним і невідпорним рухом. К. ішов поміж ними мов розіпнутий, і вони втрьох утворили таку єдність, що, якби кому заманулось когось убити, попадали б усі троє. То була єдність, яку можуть утворити тільки мертві.

Під ліхтарями К. часто намагався, хоч як важко йому доводилось, краще роздивитися проводирів, бо в сутінках власної кімнати він їх бачив не дуже виразно. Можливо, це тенори, думав він, дивлячись на їхні важкі подвійні підборіддя. Їхні бездоганно чисті обличчя виповнювали йому душу огидою. Ще він бачив їхні руки, які то протирали кутик ока, то чухали верхню губу, то розгладжували складки на підборідді.

Помітивши ті руки, що ненастанно немов вичищали обличчя, К. зупинився, стали і його проводирі; вони дійшли до краю пустого, безлюдного майдану, навколо тиснулись будинки установ.

– Чому це прислали саме вас! – не так запитав, як просто крикнув К. Чоловіки вочевидь не знали відповіді і стояли, опустивши додолу вільні руки, немов санітари, що чекають, коли хворий рушить з місця. – Я далі не піду, – мовив К., намагаючись з'ясувати, яка буде реакція.