Світ Софії - Гордер Юстейн

Запропоную цю ідею Генеральному секретареві ООН.

По телефону ти казала, що уже краще пильнуєш свої речі. Це чудово, бо ти найрозсіяніша людина, яку я тільки зустрічав у житті. А ще ти сказала, що єдина річ, яку загубила з часу нашої останньої розмови, була десятка. Зроблю усе, гир можу, аби допомогти тобі її знайти. І хоч я далеко від дому, але у старому краї маю своїх помічників. (Якщо знайду тих десять крон, то докладу до твого подарунка на день народження.)

Цілую. Тато, який відчуває, що уже вирушив у далеку дорогу додому.

Софія саме встигла дочитати листівку, як продзвенів дзвінок з останнього уроку. І знову безліч думок вихором пронеслися у її голові.

На шкільному подвір'ї, як звичайно, її чекала Юрунн. Дорогою додому Софія розщіпнула свою торбину і показала подрузі листівку.

— Яким числом вона датована? — спитала Юрунн.

— Напевно, 15 червня...

— Ой, ні, поглянь... 30/05 1990,

— Учора... наступного дня після нещасного випадку у Лівані.

— Сумніваюся, щоб листівка з Лівану дійшла до Норвегії за один день, — докинула Юрунн.

— Та ще, якщо зважити на особливу адресу: "Гільді Мел-лер Кнаґ через Софію Амундсен, молодіжна школа "Соснове узгір'я"...

— Думаєш, вона надійшла поштою? А вчитель вклав її тобі до зошита?

— Уявлення не маю. Але й питати не насмілюся. Більше про листівку вони не розмовляли.

— Я хочу на святіванський вечір влаштувати велику забаву у саду, — сказала Софія,

— З хлопцями?

Софія стенула плечима.

— Не конче запрошувати тих найдурніших,

— Але Йорґена запросиш?

— Якщо хочеш. Він пасуватиме до забави у саду. Можливо, я запрошу ще й Альберто Кнокса.

— Ти геть здуріла.

— Знаю.

Так вони розмовляли, доки їхні шляхи не розійшлися біля продуктового супермаркету.

Повернувшись додому, Софія одразу ж позаглядала за Гермесом. Сьогодні він справді прийшов і крутився поміж яблунь.

— Гермесе!

Пес на секунду завмер. Софія точно знала, що відбудеться наступної миті: пес почув, що його кличуть, впізнав Софіїн голос і зорієнтувався, звідки він долинає, аж побачивши її, вирішив підбігти. Тепер усі його чотири лапи тупотіли, мов барабанні палички.

Усе це тривало лише кілька секунд.

Пес стрімголов кинувся до дівчинки, шалено вимахуючи хвостом і стрибаючи їй на груди.

— Гермес! Чемний хлопчик! О ні... тільки не це. Чуєш, не лижи мене. На місце! Ось так...

Софія увійшла до будинку. З-за кущів де не взявся і Шер-хан. Він не надто привітно зустрів чужака. Софія поклала їжу у мисочку для кота, насипала зернят папужкам, поклала листок салати черепасі у ванні та нашкрябала записку мамі. Вона написала, що пішла відвести додому Гермеса, і якщо не повернеться до сьомої, то зателефонує. Вони йшли містом. Цього разу Софія не забула взяти зі собою гроші, її долала спокуса поїхати автобусом разом з Гермесом, але вирішила спершу запитати дозволу в Альберто.

Ідучи за Гермесом, вона розмірковувала над тим, що таке тварина. У чому різниця між собакою і людиною? Пригадала собі, що говорив про це Аристотель: люди і тварини є живими істотами з багатьма спільними рисами. Але є між ними і суттєва відмінність: людина ще й наділена розумом.

Чому Аристотель був такий впевнений в існуванні цієї різниці?

І Демокріт вважав, що люди і тварини схожі, бо складаються з атомів. Ні тварини, ані люди не мають безсмертної душі. На думку Демократа, душа також збудована з крихітних атомів, які розбризкуються вусібіч у момент смерті людини. А ще він був переконаний, що душа людини невіддільна від її мозку.

Та яким чином душа може складатися з атомів? Душу не можна помацати чи відчути, як решту тіла. Вона є чимось "духовним".

Софія та Гермес проминули площу Стурторґет і вирушили у напрямку старого міста. Дійшовши до того місця, де Софія знайшла десятку, вона інстинктивно глянула на асфальт. І ось — точнісінько на тому самому місці, де вона декілька днів тому підняла з тротуару десять крон, — лежала листівка з кольоровим зображенням: сад з пальмами та апельсиновими деревами.

Софія нахилилася і підняла листівку. У ту ж мить Гермес загарчав. Йому, здавалось, не подобалося, що дівчинка взяла картку.

На картці було написано:

Люба Гільдо! Життя складається з єдиного довгого лан-цюга випадковостей. Можливо, що загублені тобою десять крон опинилися саме тут. Може, знайшла їх на ринковій площі у Ліллесанні якась старша жінка, чекаючи на автобус до Крістіансанна. А з Крістіансанна вона могла помандрувати поїздом до своїх онуків і через багато-багато годин загубити ту десятку тут, на Нюторґет. А далі цілком можливо, що ці самі десять крон знайшла того ж дня, але трохи пізніше, дівчинка, якій вони були дуже потрібні, щоб доїхати автобусом додому. Ніколи не знаєш напевно, Гічьдо, але якщо події відбувалися саме так, то мимоволі зринає питання, чи не надзирає за усім цим Бог. Цілую. Тато, який душею сидить вдома в Лімесанні, на причали

РЗ. Я уже писав тобі, що допоможу знайти ту десятку.

І адреса: "Гільді Меллер Кнаґ, через випадкового перехожого..." Листівка була датована 15 червня.

Софія пострибала услід за Гермесом по сходах. Як тільки Альберто відчинив двері, вона вигукнула:

— Геть з дороги, старигане! Листоноша йде.

Вона відчула, що саме зараз може дозволити собі трохи неґречну поведінку.

Альберто впустив її досередини, а Гермес, як завжди, вмостився під вішаком.

— Майор залишив нам нову візитівку, дитя моє? Софія глянула на філософа. Аж тепер вона помітила, що

Альберто переодягнений у новий костюм. Перше, що впало у вічі, це довга кучерява перука. Мав на собі просторий обвислий одяг, прикрашений безліччю мережив, на шию пов'язав шовкове жабо, а зверху накинув червону пелерину. На ногах у Альберто були білі панчохи та витончені лаковані мешти з кокардами. Увесь костюм нагадував Софії картину двору Людовхка XIV,

— Але вже й жабої — сказала Софія і помахала перед ним листівкою.

— Гм... Ти й, справді, знайшла десять крон на тому самому місці, що й цю картку?

— На тому самісінькому.

— Його нахабству немає меж. Але, може, то й на краще. —Чому?

— Легше буде викрити його. Однак ця витівка зарозуміла і зухвала. Мені вчувається запах дешевих парфумів.

— Парфумів?

— Вдає із себе саму елегантність, але це обман. Як він тільки наважується порівнювати власний нагляд над нами з наглядом Божим,

Альберто подер листівку на дрібні клаптики, як і попереднього разу Щоб не псувати учителеві настрій ще більше, Софія вирішила змовчати про листівку, знайдену у зошиті для творів.

— Сядемо собі у вітальні, люба ученице. Котра година?

— Четверта.

— Сьогодні поговоримо про XVII сторіччя.

Вони перейшли до кімнати з похилим дахом. Софія зауважила, що Альберто поховав деякі предмети, які були тут раніше, а натомість виставив нові.

На столику стояла старовинна скринька з невеличкою колекцією різноманітних скелець. Поряд лежала розгорнута книжка, дуже стара книжка.

— Що це? — запитала Софія.

— Перше видання відомої книги Рече Декарта "Роздуми про метод", яка вийшла 1637 року. З усього, чим я володію, ця річ для мене найдорожча.

— А скринька,..

— ...унікальна колекція лінз, інакше кажучи, оптичних скелець, їх вишліфував голландський філософ Спіноза десь усередині XVII століття. Вона мені дорого коштувала і належить до моїх найкоштовніших скарбів,

— Я, мабуть, краще би зрозуміла, наскільки цінні книжка і скринька, якби знала, хто оці твої Декарт та Спіноза.

— Звісно, дізнаєшся. Та спершу нам треба спробувати вжитися у цю епоху Сідаймо.

Вони розмістилися, як і минулого разу: Софія — у глибокому фотелі, а Альберто Кнокс — на канапі, їх розділяв столик з книжкою та скринькою. Альберто скинув свою перуку і поклав її на секретер.

— Отже, XVII століття, епоха бароко.

— Бароко? Яка дивна назва.

— Слово "бароко" означає "нерівна перлина". Для епохи бароко були характерні сповнені контрастів форми на противагу простішому і гармонійнішому мистецтву ренесансу. І взагалі, XVII століттю була властива непримиренна суперечність між контрастами. З одного боку, продовжував розвиватися життєстверджуючий світогляд ренесансу, а з іншого, все більше набувала сили інша крайність — відмова від світського життя та релігійна замкненість. Як у мистецтві, так і в житті зустрічаємося з помпезністю та витіюватістю. Водночас масово почали з'являтися монастирі, в яких проповідувався відхід від світу.

— Поряд існували розкішні палаци та неприступні монастирі.

— І справді так було. Гаслом епохи став латинський вислів "carpe diera", що означає "живи днем". Іншим широко вживаним латинським гаслом було "memento morí", тобто "пам'ятай про смерть". У малярстві на одній і тій же картині могла бути зображена весела й життєрадісна сцена, а внизу, у самісінькому кутку, — скелет. Бароко — це епоха духовної порожнечі та манірності Однак були й такі, що захоплювалися другою стороною медалі, проголошували минущість усього сущого, мовляв, уся краса навколо нас коли-небудь занепаде і загине.

— Але ж це правда. Дуже сумно усвідомлювати, що немає нічого вічного.

— Точнісінько так думало більшість людей XVII століття. Навіть в політичному аспекті бароко було епохою непримиренних суперечностей. По-перше, Європу розшарпували війни. Найважчою була Тридцятилітня війна, яка охопила величезну частину континенту і тривала з 1618 по 1648 рік. Насправді тут розігралася ціла серія воєн, від яких найбільше постраждала Німеччина. Тридцятилітня війна немало посприяла зростанню могутності Франції, яка згодом відіграла важливу роль у Європі.

— А за що велася війна?

— Насамперед воювали між собою протестанти і католики, але йшлося також про політичну владу

— Як у Лівані.

— У XVII столітті різко виявилися класові відмінності. Ти, напевно, чула про французьке дворянство та королівський двір у Версалі, але хтозна, чи багато розповідали вам про убоге животіння народу А щоб жити в розкоші, треба здобути владу Політичну ситуацію епохи бароко можна порівняти з мистецтвом та архітектурою цієї доби. Для барокових будівель характерні численні витіюваті вигини та завитки. Подібно виглядало і політичне життя з його таємними вбивствами, інтригами та підступами.

— Здається, якогось шведського короля застрелили в театрі.

— Ти маєш на увазі Ґуапава Ш, це яскравий приклад того, про що я говорю.