Пригоди Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур
Проте в Америці на такі речі дивляться інакше.
— Як довго вона розмовляла з цією Алісою?
— Хвилин декілька. Я не пам'ятаю, бо саме був зайнятий.
— Чи чули ви, про що вони говорили?
— Леді Сент-Саймон сказала щось про "загарбану ділянку". Вона частенько закидає ці американські слівця. Я й гадки не маю, що вони означають.
— Американська говірка часом дуже виразна. А що робила ваша дружина після того, як скінчила розмову з покоївкою?
— Вона пішла до їдальні.
— Попід руку з вами?
— Ні, сама. Вона цілком незалежна в таких дрібницях, як ця.
Хвилин за десять після того, як ми сіли обідати, вона поспіхом підвелася, кинула зо два слова вибачення й вийшла з кімнати. Більше вона не повернулася.
— Але ж ця покоївка Аліса, як я зрозумів, посвідчила, що господиня увійшла до своєї кімнати, накинула на весільну сукню довге пальто, взяла капелюшок і пішла.
— Саме так. Потім її бачили в Гайд-парку — вона йшла в товаристві Флори Міллер, жінки, яку нині заарештовано, — то вона вранці того дня влаштувала скандал у домі містера Дорана.
— Так, так. Я хотів би дізнатися дещо про цю молоду леді й про ваші стосунки з нею.
Лорд Сент-Саймон знизав плечима й підняв брови.
— Кілька років ми з нею були в дружніх, — я навіть сказав би, в дуже дружніх стосунках. Колись вона танцювала в "Алеґро". Я обійшовся з нею, як і личить порядній людині, й вона не може мати до мене ніяких претензій, але ж ви знаєте жінок, містере Холмсе. Флора — чарівна крихітка, але страшенно запальна й до безтями закохана в мене. Вона почала писати мені жахливі листи, коли почула, що я маю намір одружитись, і, правду кажучи, я через те й влаштував таке скромне весілля, що боявся скандалу в церкві. Тільки-но ми повернулися, як вона прибігла до будинку містера Дорана й спробувала зайти всередину, вигукуючи щось погрозливе й навіть образливе на адресу моєї дружини; але я заздалегідь передбачив можливість чогось подібного й попередив слуг; вони швидко виштовхали її геть. Флора заспокоїлася тільки тоді, коли побачила, що скандалом тут не зарадиш.
— Чи чула все це ваша дружина?
— Ні, дякувати Богові, ні.
— А потім на вулиці бачили, як вона йшла поряд із цією жінкою?
— Так. Оце містер Лестрейд із Скотленд-Ярду і вважає найтривожнішим. Він думає, що Флора виманила мою дружину з дому й приготувала для неї якусь страшну пастку.
— Що ж, цілком можливо.
— Ви теж так думаєте?
— Ні, цього я не сказав. Але хіба ви самі цього не припускаєте?
— Я гадаю, що Флора й мухи не скривдила б.
— Але все-таки ревнощі якнайхимернішим чином змінюють людську вдачу. Скажіть, будь ласка, а як би пояснили все це ви самі?
— Правду кажучи, я прийшов дістати пояснення від вас, а не пропонувати вам своє власне. Я розповів вам усі подробиці. Хоча, як направду, то можу сказати, що збудження, якого зазнала моя дружина через велику зміну, що сталася в її житті, могло трохи вплинути на її нерви.
— Тобто вона раптово зсунулася з глузду?
— Якщо хочете. Коли я думаю, що вона могла відмовитись... ні, я не кажу — від мене, — від усього того, про що марно мріють багато інших жінок, — я навряд чи можу пояснити це якось інакше.
— Що ж, цілком прийнятне припущення, — мовив з усмішкою Холмс. — Мені здається, лорде Сент-Саймоне, що я маю вже всі необхідні відомості. Скажіть мені тільки одне: чи могли ви, сидячи за обіднім столом, бачити крізь вікно, що діється на вулиці?
— Нам було видно протилежний бік дороги й парк.
— От і добре. Гадаю, мені більше нема потреби вас затримувати. Я напишу вам.
— Аби лиш вам пощастило розв'язати цю загадку, — мовив, підводячись, наш клієнт.
— Я вже розв'язав її.
— Як? Що ви сказали?
— Я сказав, що вже розв'язав її.
— То де ж моя дружина?
— Незабаром я відповім вам на це запитання.
Лорд Сент-Саймон хитнув головою.
— Боюся, що над ним іще помучаться голови, мудріші за наші з вами, — зауважив він і, манірно, по-старовинному, вклонившись, гордовито пішов.
— Дуже мило з боку лорда Сент-Саймона зробити честь моїй голові, поставивши її на один ступінь зі своєю, — мовив, сміючись, Шерлок Холмс. — Здається, я був би не проти випити віскі з содовою й викурити сигару після такого допиту. А до висновку щодо цієї справи я прийшов іще до того, як наш відвідувач ступив до кімнати.
— Любий Холмсе!
— Я маю нотатки про декілька схожих випадків, — хоча, як я вже згадував, жоден з них не був таким миттєвим. Увесь цей допит перетворив мої припущення на впевненість. Побічні обставини часом бувають так само промовистими, як форель у молоці, — як сказав колись Торо[84].
— Але ж я чув те саме, що й ви.
— Проте ви не знаєте тих попередніх випадків, які стали мені зараз у пригоді. Така сама історія відбулася кілька років тому в Абердині й дещо вельми подібне — в Мюнхені, за рік після франко-прусської війни. Цей випадок — саме з таких... А ось і Лестрейд! Добридень, Лестрейде! Отам на буфеті — склянка вина, а тут у скриньці — сигари.
Поліційний детектив був убраний у жовто-зеленкувату куртку й носив на шиї шарф, що робило його схожим на моряка; в руці він тримав чорний парусиновий саквояж. Коротко привітавшися, він усівся на стілець і запалив пропоновану йому сигару.
— То що сталося? — спитав Холмс, підморгнувши. — Ви, здається, невдоволені?
— Таки справді невдоволений. Клята пригода з Сент-Саймоновим весіллям! Нічого не можу добрати в цій справі.
— Невже? Ви дивуєте мене.
— Ніколи не чув про таку заплутану історію! Я не маю в руках жодного ключа до неї. Цілісінький день проморочився.
— І, здається, добряче промокли, — сказав Холмс, торкнувшися рукава його куртки.
— Так, я нишпорив у ставку Серпентайн.
— Боже милий, навіщо?
— Шукав там тіло леді Сент-Саймон.
Шерлок Холмс поринув глибше в крісло й щиро зареготав.
— А в водограї на Трафальґарській площі ви теж нишпорили? — спитав він.
— Навіщо? Про що це ви?
— Бо там ви маєте такі самі шанси знайти цю леді, як і тут.
Лестрейд кинув сердитий погляд на мого друга.
— То ви вже, напевно, все знаєте? — кепкуючи, спитав він.
— Ні, я тільки-но почув про цю пригоду, але вже дійшов певного висновку.
— О, невже? То ви гадаєте, що Серпентайн тут ні до чого?
— Гадаю, що так.
— Тоді поясніть, будь ласка, як ми могли знайти в ставку оце? — Він розкрив саквояж і викинув на підлогу шовкову весільну сукню, пару єдвабних черевичків і віночок з вуаллю, — все вицвіле й промокле. — Ось! — додав він, поклавши на цю купу речей новеньку обручку. — Тверденький горішок для вас, містере Холмсе!
— От воно що, — мовив мій друг, пускаючи сиві кільця диму. — То ви це все повитягали з Серпентайну?
— Ні. Їх знайшов сторож біля самого берега. Родичі леді впізнали її одежу, а мені здається — якщо там була одежа, то десь недалеко має бути й тіло.
— За вашими блискучими міркуваннями, тіло кожної людини повинне лежати біля її гардероба. То чого ви ж сподіваєтеся домогтись таким чином?
— Знайти докази того, що до її зникнення причетна Флора Міллер.
— Боюся, що це вам буде нелегко.
— Справді?! — вигукнув з гіркотою Лестрейд. — А я, Холмсе, боюся, що ви зовсім відірвалися від життя з вашими думками й висновками. За останні хвилини ви зробили аж дві помилки. Ця сукня викриває міс Флору Міллер.
— Як саме?
— У сукні є кишеня. В кишені був футляр для візитних карток. А в футлярі — папірець. Ось. — Він розгорнув папірець перед собою на столі. — Послухайте-но: "Побачимося, коли все буде готове. Виходьте негайно. Ф.Г.М.". Я з самого початку вважав, що Флора Міллер виманила леді Сент-Саймон з дому й тоді, — звичайно ж, не без спільників, — влаштувала її зникнення. Ось перед нами папірець, підписаний її ініціалами, який вона, напевно, сунула леді біля дверей, щоб заманити її в пастку.
— Чудово, Лестрейде! — мовив, сміючись, Холмс. — Ви справді якнайкраще все придумали. Дайте-но подивитися.
Він недбало взяв папірець, але раптом щось у ньому привернуло його увагу, і він задоволено скрикнув.
— Це справді важливо, — сказав він.
— Тепер ви це побачили?
— Надзвичайно важливо. Щиро вітаю вас.
Лестрейд переможно підхопився зі стільця й нахилився над папірцем.
— Як? — здивувався він. — Ви ж дивитеся з іншого боку!
— Навпаки, саме з того боку, що треба.
— З того, що треба? Ви збожеволіли! Записку написано олівцем на зворотному боці!
— А тут — щось схоже на уривок рахунка з готелю. Він дуже зацікавив мене.
— Нічого там немає. Я вже його бачив, — сказав Лестрейд. — "4 жовтня. Кімната — 8 ш., сніданок — 2 ш. 6 п., коктейль — 1 ш., другий сніданок — 2 ш. 6 п., склянка хересу — 8 п.". Нічого цікавого.
— Для вас — цілком можливо. Але саме це має найбільшу вагу. Щодо записки, то вона теж має значення, принаймні ініціали. Тож я ще раз вітаю вас.
— Годі марнувати час, — мовив Лестрейд, — мені треба працювати, а не сидіти біля каміна з усілякими теоріями. До побачення, містере Холмсе; подивимось, хто першим докопається до дна в цій справі. — Він зібрав принесену одежу, запхав її до саквояжа й попрямував до дверей.
— Ще одне слово, Лестрейде, — поволі промовив Холмс, коли його суперник уже виходив. — Я можу відкрити вам справжній розв'язок цієї справи. Леді Сент-Саймон — це міф. Такої особи нема й ніколи не було.
Лестрейд озирнувся і з сумом поглянув на мого друга. Тоді обернувся до мене, тричі постукав пальцем по лобі, промовисто похитав головою й вибіг.
Тільки-но за ним зачинилися двері, як Холмс підхопивсь і вдяг своє пальто.
— В тому, що цей чолов'яга говорив про працю, є дещиця правди, — зауважив він. — Тож, Ватсоне, я мушу ненадовго залишити вас наодинці з вашими газетами.
Було о пів на шосту, коли Шерлок Холмс пішов, але я недовго сидів сам, бо менш ніж за годину надійшов посильний з величезною коробкою. Разом із хлопцем, що прийшов укупі з ним, вони розпакували її, й на мій великий подив на нашому скромному обідньому столі з'явилася розкішна холодна вечеря. Тут були пара вальдшнепів, фазан, паштет з гусячої печінки й кілька вкритих павутинням пляшок старого вина. Розставивши всі ці смаковини, мої відвідувачі зникли, мов джини з казок "Тисячі й однієї ночі"[85], сказавши тільки, що за все заплачено й наказано занести на цю адресу.
Близько дев'ятої години до кімнати бадьоро ступив Шерлок Холмс. Обличчя його було поважне, але в очах мерехтіли вогники, з яких видно було, що він не помилився в своїх здогадах.
— То вечеря вже на столі! — мовив він, потираючи руки.
— Ви чекаєте на гостей? Вони приготували стіл на п'ять осіб.
— Так.