Прощавай, кохана! - Чандлер Реймонд

Задля різноманітності часом не шкодить побачити, як б'ють когось іншого.

Брюнет все ще усміхався мені.

— Сподіваюся, ви були не так уже й несправедливі до нього,— сказав він.— Але ми не з'ясували ще одне: про двері.

— Випадково були відчинені.

— Чи не можете ви вигадати щось краще?

— Тільки не у такому натовпі.

— Що ж, побалакаємо наодинці,— згодився Брюнет, не дивлячись ні на кого.

Один із охоронців підхопив Зім'яту куртку під пахви і потягнув до дверей, другий прочинив їх, і вони всі вийшли. Двері зачинилися.

— Ну добре. Хто ви і що вам треба?

— Я приватний детектив і хочу поговорити з людиною, яку звуть Лось Меллой.

— Доведіть, що ви детектив.

Я показав документи. Він переглянув їх і кинув мого гаманця, на стіл. Обвітрені губи все ще усміхалися, але усмішка стала якоюсь злинялою.

— Я розслідую вбивство. Минулого четверга пізно ввечері недалеко від вашого клубу "Бельведер" було вбито людину, яку звали Ліндсей Маріотт. Це вбивство пов'язане з іншим — цього разу жінки, яку позбавив життя колишній в'язень, гангстер і загалом відчайдух Лось Меллой.

— Я не питаю вас, який зв'язок між усім тим і мною,— сказав Брюнет.— Певно, ви щось з'ясували. Але, може, ви дасте відповідь, як потрапили на корабель?

— Я вже казав.

— То неправда,— м'яко промовив він.— Марлоу, так вас звуть? То брехня, Марлоу. І ви це добре знаєте. Хлопець, що стояв на трапі, не брехав. Я ретельно добираю кадри.

— Вам належить частина Бей-Сіті,— відповів я.— Не знаю, чи вона завелика, але певний, досить велика для ваших потреб. Людина на ім'я Сондерборг має на вашій території схованку. Він торгує наркотиками, утримує зграю грабіжників, переховує тих, хто ховається від поліції. Звісно, він не зміг би того зробити без підтримки й зв'язків. Не думаю, що ви про це не знаєте чи що він існує без вашої допомоги. Меллой ховався у нього, але десь зник. Здорованя заввишки сім футів переховувати нелегко. Гадаю, він зараз десь тут, на ігральному кораблі.

— А ви простак,— усміхнувся Брюнет.— Припустімо, я б схотів сховати його, але навіщо мені ризикувати? — Він сьорбнув з келиха.— Зрештою, я займаюсь зовсім іншим бізнесом. І маю досить прибутків для того, щоб мати водні таксі, які курсують без усяких труднощів. Навколо так багато місць, де можна сховатися, коли є гроші. Чи не можете ви вигадати щось краще?

— Можу, але навіщо?

— Не можу нічим вам допомогти. Отже, як ви потрапили на корабель.

— Не скажу.

— Тоді мені доведеться примусити вас сказати, Марлоу.— Його зуби зблиснули у світлі мідних ламп.— Не так це вже й складно зробити.

— Коли я скажу, передасте кілька слів Меллою?

— Що саме?

Я узяв свого гаманця, що лежав у нього на столі, витяг візитку, на її звороті написав олівцем п'ять слів і передав Брюнету. Той уважно прочитав написане.

— Це мені нічого не говорить,— сказав він.

— Меллою — скаже.

— Я дивуюся з вас,— уважно вивчаючи мене, промовив Брюнет.— Ви дуже ризикували, коли пробралися сюди тільки для того, щоб вручити мені візитку, яку я маю передати якомусь вбивці, про котрого вперше чую. Хіба в цьому є сенс?

— На перший погляд — може, й ні. Але ви його не знаєте.

— Чому ви не лишили револьвер на березі і не потрапили на корабель, як усі інші?

— Спершу я про нього зовсім забув. Згодом зрозумів, що той тип у зім'ятій куртці мене не пропустить. Тоді я знайшов людину, яка знає інший шлях.

Його очі яскраво засвітилися, немов хтось їх запалив. Усмішка торкнулася його губ, але він промовчав.

— Той хлопець не пройда, просто він вештається берегом і вуха в нього нашорошені. На вашому кораблі є вантажний люк, який не замикається зсередини. Є також вентиляційна шахта, де знято грати. Треба усунути лише одну людину, щоб потрапити на шлюпочну палубу. Ви краще перевірте список команди, Брюнет.

Він мовчки пожував губами і знову глянув на мою візитку.

— Ніякого Меллоя на кораблі немає,— сказав Брюнет,— але коли те, що ви мені розповіли правда, я вам вірю.

— Підіть і перевірте.

— Коли є якась змога передати ваші слова Меллою, я неодмінно це зроблю.— Він промовив це, не підводячи очей від картки,— Сам не знаю чому.

— Подивіться на люк.

На мить він застиг, тоді схилився над столом і штовхнув до мене пістолет.

— Чого тільки мені не випадає робити,— промовив Брюнет, наче розмовляючи сам до себе.— Я заправляю містом, обираю мерів, підкупаю поліцію, торгую наркотиками, переховую мерзотників, грабую літніх жінок, обвішаних перлами. Отже, скільки ж в мене вільного часу? — Він коротко розсміявся.— Нема куди діти!

Я засунув пістолет до кобури.

— Нічого не обіцяю.— Брюнет підвівся, пильно дивлячись на мене,— але я вам вірю.

— Дякую й за це.

— Ви подолали такий важкий шлях, щоб почути так мало.

— Що ж зробиш...

— Ну...— почав він, тоді змахнув рукою і простягнув її через стіл.— Потисніть руку професійного гравця.

Ми потисли руки один одному. Долоня в нього була маленька, тверда і гаряча.

— Ну, а скажіть, як ви дізналися про люк?

— Не можу. Але той, хто мені сказав про нього, не злочинець.

— Я міг би примусити вас сказати,— промовив він, але заперечно похитав головою.— Мабуть, ні. Я вже повірив вам один раз. Посидьте трохи. Якщо хочете — випийте.

Брюнет натис на кнопку дзвінка. Двері відчинилися, і двоє гангстерів-охоронців постали на порозі.

— Один залишиться тут. Наллєш випити, коли він схоче. Ніяких грубощів.

Охоронець сів, чемно усміхнувся до мене. Брюнет швидко вийшов з кабінету. Я запалив сигарету, тоді допив те, що лишилося у келиху. Охоронець знову налив. Я скінчив і цю порцію, висмалив ще одну сигарету.

Нарешті повернувся Брюнет, помив руки у кутку кімнати, сів за стіл і кивком голови відпустив охоронця. Той мовчки вийшов.

Жовті очі пильно подивилися на мене.

— Ви виграли, Марлоу. Але у мене в команді сто шістдесят чотири чоловіки,— знизав він плечима. Ви можете повернутися на таксі. Ніхто не перешкодить. Щодо вашої записки, в мене є деякі зв'язки. Я скористуюся ними. До побачення. Може, мені треба подякувати вам за те, що ви показали.

— На добраніч! — відповів я, підвівся і вийшов з кабінету. Біля трапа стояв незнайомий хлопець. До берега я повертався іншим таксі.

Я зайшов до залу для ігри в бінго і сперся об стінку серед натовпу. Невдовзі з'явився Рудий і став поруч у такій самій позі.

— Пронесло, так? — Голос його звучав тихо серед галасу, який чинили гравці у бінго та круп'є, викрикуючи номери.

— Спасибі тобі. Він погодився. Але дуже занепокоївся. Рудий глянув навколо, наблизив губи ближче до мого вуха.

— Побачив, кого хотів?

— Ні. Але сподіваюся, що Брюнет знайде змогу передати йому записку.

Рудий повернув голову і знову подивився на столи. Він позіхнув і відліпився від стіни. Людина з довгим носом знову була тут. Рудий ступив крок назустріч.

— Гей, Олсоне,— привітався він і мало не збив того з ніг, проходячи повз нього.

Олсон кисло подивився йому вслід і трохи підняв капелюха, потім з огидою сплюнув на підлогу.

Я вийшов із залу слідом за Рудим і попрямував до своєї машини, повернувся до бульвару Голлівуд, припаркував машину і подибав додому.

Зняв черевики і походжав кімнатою у шкарпетках, пальцями відчуваючи підлогу. Вони у мене досі час від часу німіють.

Потім сів на край ліжка, намагаючись розрахувати час. Але в мене нічого не вийшло. Щоб розшукати Меллоя, певно, потрібні години, а може, й дні. Цілком ймовірно, що його взагалі не можна буде знайти, поки поліція не схопить його випадково — живого.

Розділ 39

Десь о десятій вечора я зателефонував Грейл у Бей-Сіті, хоча побоювався, що не застану її. Але місіс Грейл була вдома. Я побалакав із секретарем, нарешті почув її голос, в якому відчувалось невдоволення і добряча порція віскі.

— Обіцяв зателефонувати,— сказав я.— Хоч трохи пізно, але мене виправдовує те, що я мав багато роботи.

— Знову не побачимось? — холодно спитала вона.

— Та ні... Ваш водій ще не пішов?

— Він завжди на місці коли треба.

— Може, завітаєте до мене? А я поки що одягну святковий костюм.

— Оце добре,— промовила вона.— А чи мені варто турбуватися?

Амтор добре навчив її вести бесіду, хоч я не певен, чи були в неї колись труднощі щодо цього.

— Я покажу вам гравюру17.

— Тільки одну?

— У мене однокімнатна квартира.

— Чула, що є й такі,— сухо відповіла вона, але потім змінила тон.— Не слід так старатися. У вас чудова статура, містере. І не дозволяйте нікому твердити інше. Ще раз скажіть адресу.

Я назвав адресу і номер квартири.

— Парадні двері замикаються, але я спущуся і відчиню їх.

— Чудово!—відповіла вона. — Тоді мені не потрібна буде відмикачка.

Місіс Грейл поклала трубку, а у мене лишилося відчуття, ніби я розмовляв із кимось неіснуючим.

Я спустився униз, відімкнув замка, прийняв душ і, надівши піжаму, ліг на ліжко. Я міг би проспати тиждень. Але змусив себе підвестися й відімкнув двері, бо раніше забув це зробити. Немов у тумані доповз до кухні, витяг келихи і пляшку шотландського віскі, яку беріг для першокласного зваблення.

— Помолимось,— уголос сказав я, знов лягаючи у ліжко,— Більш робити нічого — тільки молитися.— І заплющив очі.

Чотири стіни кімнати рухалися, мов то був човен. Мені здалося, що стіни повільно розгойдуються, а повітря сповнюється подихом морського вітру і крапельками туману. Я почав відчувати запахи: спершу пального, потім затхлого приміщення. Тоді побачив італійця у червоній сорочці, який у дідових окулярах читав газету, сидячи під електричною лампочкою. А я все дерся і дерся угору по вентиляційній шахті. Видерся на Гімалаї, став на вершині, і мене оточили хлопці з кулеметами. Я розмовляв із невисоким і по-своєму дуже людяним жовтооким чоловіком, який займався рекетом, а може, й чимось гіршим. Я думав про велетня з рудим волоссям та фіалковими очима, напевно, кращого з тих, кого мені колись доводилося зустрічати.

Я кинув думати. З заплющеними очима рухалися спалахи світла, і я мов розтанув у безконечності і відчував себе наївним диваком, який повертається з марних блукань. Потім зробився стодоларовим пакунком із динамітом, який вибухнув із таким самим хеканням, який видає лихвар, дивлячись на годинник, вартістю в долар. А тоді перетворився на жука з рожевою голівкою, що повзе по стіні муніципалітету. Непомітно я заснув.

Прокидався повільно і неохоче.