Мандри Гуллівера - Свіфт Джонатан

Коли я скінчив і зміст моїх слів було перекладено присутнім, лаггнежці завели жваву балачку своєю мовою, подеколи кидаючи на мене глузливі погляди й сміючись. Нарешті той чоловік, котрий весь час був мені за тлумача, сказав, що всі просять його з'ясувати мені помилки, яких я допустився через властиве людям недоумство, що до певної міри виправдує мене. Виявилося, що ті стрелдбреги — особливість лише їхньої країни, бо таких людей нема ні в Белнібарбі, ні в Японії, де він мав честь бути послом його величності. Населепня обох тих держав з великою недовірою ставилось до його розповідей про стрелдбрегів; та й з мого здивування, коли я вперше почув про них, видно було, що це для мене цілковита новина, в яку нелегко повірити. Під час свого перебування в обох згаданих королівствах він багато разів розмовляв з місцевими жителями і спостеріг, що всі вони мріють про довге життя та вважають його за найбільше щастя людини, і той, хто однією ногою стоїть уже в домовині, щосили чіпляється другою за землю. Найстаріші людя прагнуть пожити ще хоч один день і мають смерть за найбільше лихо, від якого природа завжди спонукає тікати. І, мовляв, тільки тут, на острові Лаггнегг, жадоба довгого життя не така гостра, бо приклад стрелдбрегів завжди у всіх перед очима.

Все те, про що я навидумував про життя безсмертної людини, хибне й нерозумне, бо воно припускає вічну молодість, здоров'я та силу, а сподіватись на це не може жодна людина, хоч би які непомірні були її бажання. Отже, тут ідеться зовсім не про те, щоб завжди тішитись вічною юністю, здоров'ям та квітучим виглядом, а про те, як провести нескінченне життя, сповнене тих страждань, які приносить старість. І хоч, певне, мало хто хотів би бути безсмертним на таких жахливих умовах, а проте мій співрозмовник помічав, що в обох згаданих королівствах — і в Белнібарбі, і в Японії — кожен намагається якомога відстрочити смерть, хоч як пізно вона приходить; там рідко можна почути, щоб люди помирали з охотою, хіба що вже несила терпіти пекучу журбу або тяжкі тілесні муки. І він запитав мене, чи не спостерігається таке саме по тих краях, де я мандрував, та на моїй батьківщині.

Після цієї передмови він докладно розповів мені про їхніх стрелдбрегів. Він сказав, що до тридцяти років вони живуть так само, як і всі смертні, але потім їх поволі охоплюють дедалі глибший сум і похмурість, аж доки їм мине вісімдесят років. Про це йому казали самі стрелдбреги; оскільки за сторіччя їх народжується не більше двох чи трьох, вони надто нечисленні, щоб люди могли вивести якісь певні висновки з загальних спостережень над ними. Досягши вісімдесятирічного віку, який тут вважають за межу людського життя, вони не тільки стають здобиччю всіх душевних і тілесних недуг, властивих старим людям, а ще й проймаються жахом перед страшною перспективою безсмертя. Вони не тільки перекірливі, сварливі, зажерливі, похмурі, марнолюбні, балакучі, а й нездатні до приятелювання, позбавлені будь-якої природної прихильності до своїх нащадків, дальших за онуків. Головні їхні пристрасті — заздрість і нездійсненні бажання, і заздрять вони найбільше розпусті молодих та смерті старих. Згадуючи про перше, вони розуміють, що самі назавжди позбавлені можливості зазнати будь-якої утіхи, а коли бачать похорон, то починають скиглити й ремствувати, що інші йдуть до спокійного притулку, до якого їм ніколи не дістатись. Вони пам'ятають тільки те, що вчили й бачили замолоду або в середньому віці, та й то дуже погано, і, щоб дізнатися правду про якусь подію чи її подробиці, надійніше звернутись до народних переказів, ніж до їхніх найчіткіших спогадів. Найменш нещасні серед них ті, що здитиніли і остаточно втратили пам'ять. Їх більше жаліють і охочіше їм допомагають, бо вони не мають багатьох вад, властивих іншим безсмертним.

Якщо трапляється, що стрелдбрег одружиться з жінкою, приреченою, як і він, на безсмертя, то держава зі своєї ласки розлучає їх, як тільки молодшому з подружжя мине вісімдесят років. Закон вважає, що було б надміру жорстоко подвоювати тягарем вічного шлюбу страждання тих, кого й так безневинно засуджено на нескінченне життя.

Коли стрелдбреги доходять вісімдесяти років, для них настає громадянська смерть, і спадкоємці негайно одержують їхнє майно; із спадщини відводиться лише невелика сума їм на прожиток; що ж до бідних, то їх утримують коштом громади. Відтоді стрелдбреги вважаються нездатними до посад, пов'язаних із довірою чи з прибутками; вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у позвах про межі земельних ділянок.

В дев'яносто років у них випадають зуби й вилазить волосся. В цьому віці вони втрачають почуття смаку, але їдять та п'ють все, що потрапляє до рук, без будь-якого задоволення й апетиту. Недуги, на які вони хворіли, не покидають їх, і не загострюючись, і не вщухаючи. Під час розмови вони забувають назви найзвичайніших речей і навіть імена своїх найближчих приятелів та родичів. Через це вони неспроможні й розважатись читанням, бо, дійшовши кінця речення, не пам'ятають уже його початку, а отже, позбавлені єдиної приступної для них утіхи.

Мова в цій країні весь час змінюється, і тому ті стрелдбреги, які народилися в одному сторіччі, не розуміють тих, хто народився в іншому. З тієї ж причини, проживши двісті чи більше років, вони нездатні спілкуватися зі своїми смертними співвітчизниками (хіба що кількома загальними словами); отож вони живуть на своїй батьківщині як чужинці.

Оце, скільки я пам'ятаю, і все, що розказали мені про стрелдбрегів. Потім я бачив п'ять чи шість стрелдбрегів різного віку; їх приводили до мене мої друзі. Наймолодший з них мав уже понад двісті років. Хоч їм і сказали, що я великий мандрівник і бачив увесь світ, це не справило на них ніякого враження; вони ні про що не спитали мене, а тільки канючили сламскудаск, тобто подарунок на спомин. Це такий пристойний спосіб жебрати в обхід закону, який суворо забороняє жебрацтво, бо стрелдбрегів утримує громада, хоч, правду сказати, вельми скупо.

Цих людей усі ненавидять і зневажають. Народження дитини з цяткою на чолі вважають за лиху призвістку і реєструють особливо ретельно; завдяки цьому ви можете дізнатися в архівах про вік кожного з них, якщо йому не більше тисячі років, бо давніші документи знищено чи то часом, чи то народними заколотами. Найкращий спосіб установити вік стрелдбрега — це запитати його, яких королів і видатних осіб він може згадати, а тоді зазирнути в історію, бо останній владар, який зберігся в його пам'яті, напевне, почав правити тоді, коли цьому стрелдбрегові ще не сповнилось вісімдесяти років.

Я ніколи не бачив нужденніших істот, ніж ці люди, причому жінки були ще огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої дуже похилим літам, вони з часом дедалі більше стають схожими на примар, яких годі описати; і я швидко вирізнив найстарішу з-поміж п'яти або шести жінок, хоч різниця у віці між ними становила не більше якоїсь сотні чи двох років.

Читач легко повірить, що після всього почутого й побаченого моя жадоба безсмертя помітно вгамувалась. Мені дуже соромно було за принадні витвори моєї уяви, і я подумав, що радо прийняв би найжахливішу смерть, вигадану будь-яким тираном, аби тільки позбутися такого життя. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, вельми ласкаво покепкував з мене й порадив узяти з собою двох стрелдбрегів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю. На жаль, основні закони королівства забороняють стрелдбрегам залишати батьківщину, а то я не пошкодував би клопоту та грошей і привіз би їх до Англії.

Не можу не визнати закони щодо стрелдбрегів за цілком доцільні; мабуть, такі самі закони за подібних обставин установила б у себе й будь-яка інша країна. Інакше ці безсмертні через зажерливість, неминучий наслідок старості, стали б власниками всієї країни і захопили б до своїх рук усю владу, а це, в зв'язку з їхнім невмінням керувати, призвело б до загибелі держави.

Розділ XI

Автор покидає Лаггнегг і відпливає кораблем до Японії. Звідти він повертається на голландському судні до Амстердама, а з Амстердама до Англії.

Гадаю, що оповідання про стрелдбрегів трохи розважило читача, бо воно, здається, досить-таки незвичайне. Я принаймні не пригадую, щоб зустрічав щось подібне в книжках про подорожі, які мені потрапляли до рук. А якщо я помиляюся в цьому, то виправдати мене може те, що мандрівники, описуючи ту саму країну, часто мимоволі зупиняються на все тих самих подробицях; це зовсім не дає підстави докоряти їм, ніби вони запозичують чи списують у своїх попередників.

Між королівством Лаггнегг та великою Японською імперією є постійний торговельний зв'язок, тож дуже можливо, що японські автори згадують про стрелдбрегів; але моє перебування в Японії було таке короткочасне, а японська мова настільки мені не зрозуміла, що я не мав змоги розпитати про це. Проте, сподіваюся, голландці зацікавляться моїми нотатками і виправлять мої похибки.

Бачивши, що я навідріз відмовляюся від його настійних пропозицій зайняти якусь посаду при дворі й твердо вирішив повернутися додому, його величність ласкаво погодився на мій від'їзд і навіть дав мені власноручно писаний лист до імператора Японії. Він подарував мені також чотириста сорок чотири великі золоті монети (тут люблять парні числа) і червоний діамант, який я продав у Англії за тисячу сто фунтів.

6 травня 1709 року я урочисто попрощався з його величністю і з усіма моїми приятелями. Король був такий ласкавий, що звелів загонові своєї гвардії супроводити мене до Глангвенстальда, королівського порту на південно-західному узбережжі острова. Через шість днів я знайшов корабель, що відпливав до Японії, і пробув у дорозі п'ятнадцять днів. Пристали ми до невеликого портового міста Ксамоші у південно-східній частині Японії. Місто лежить на довгій косі, за нею вузька протока веде на північ у довгий морський рукав, на північно-західному кінці якого стоїть Ієдо,185 столиця імперії. Висівши на берег, я показав митним урядовцям лист від короля Лаггнеггу до його імператорської величності. Вони добре знали королівську печатку з мою долоню завбільшки, на тій печатці вирізьблено короля, що допомагає кривому жебракові підвестися з землі.