Процес - Кафка Франц
Певне, така можливість ще є, останнім часом К. не раз думав про неї. Та якщо священик знає про цю можливість, він, напевне, коли його попросити, розповість про неї, дарма що сам належить до правосуддя і дарма що він, коли К. напався на правосуддя, був змушений згнітити свою лагідну натуру й навіть нагримати на К.
– Ти не зійдеш донизу? – запитав К. – Таж проповіді не буде, йди до мене.
– Тепер я вже можу зійти, – мовив священик, що, певне, вже покаявся за свій крик. Знімаючи лампу з гачка, він додав: – Спершу я мусив розмовляти з тобою здалеку. Я такий, що на мене легко вплинути, і тоді я забуваю про свою службу.
К. чекав священика внизу коло сходів. Іще спускаючись, священик уже простяг йому руку.
– Ти маєш для мене трохи часу? – запитав К.
– Скільки завгодно, – відповів священик і дав К. лампу, щоб той ніс її. – Навіть зблизька постать священика не втрачала певної величі.
– Ти дуже приязний до мене, – мовив К., тепер вони обидва походжали туди-сюди по темному бічному нефу. – Ти виняток з-поміж усіх, хто належить до правосуддя. Я тобі довіряю більше, ніж будь-кому з них, хоч знаю я їх уже багатенько. З тобою я можу розмовляти відверто.
– Не помилися, – застеріг священик.
– Чого б я мав помилятися? – здивувався К.
– Ти помиляєшся в правосудді, – сказав священик, – а у вступному слові до закону якраз ідеться про таку помилку. Перед брамою правосуддя стоїть сторож. До нього підійшов селянин і попросив, щоб йому дали доступитись до правосуддя. Проте сторож сказав, що тепер його пустити не можна. Чоловік замисливсь, а потім запитав, чи можна йому зайти згодом. "Можливо, – відповів сторож, – але тепер – ні". Оскільки брама правосуддя була, як завжди, відчинена, а сторож відступив убік, чоловік пригнувся, щоб через браму зазирнути всередину. Сторож, помітивши, засміявся: "Якщо тобі так кортить туди, спробуй зайти попри мою заборону. Але пам'ятай: хоч я дуже могутній, я тільки найнижчий сторож біля брами. Там, перед кожною брамою, теж стоять охоронці, і кожен наступний могутніший за свого попередника. Вже на третього навіть я дивитися не можу". Селянин не сподівався таких труднощів, правосуддя має бути доступне для всіх, і то завжди, гадалося йому, але, придивившись до охоронця, що стояв у кожусі, виставивши великого загостреного носа і довгу рідку чорну татарську бороду, він подумав, що краще зачекати, аж поки йому дозволять зайти. Сторож подав йому стільчика й посадив його біля брами. Чоловік сидів там день у день довгі роки і не раз намагався дістати дозвіл зайти, він уже вимучив сторожа своїми благаннями. Сторож часто влаштовував йому невеличкі допити, розпитував про його рідний край і про всіляку всячину, але то були байдужі запитання, як-от ті, що їх ставлять великі пани, врешті решт завжди казав, що ще не може його пустити. Чоловік, що, готуючись до подорожі, взяв із собою багато речей, віддав геть усе бодай трохи вартісне, намагаючись підкупити сторожа. Той, щоправда, брав усе, але завжди приказував: "Я беру, але тільки на те, щоб ти не думав, ніби не вжив усіх способів". Протягом багатьох років чоловік майже невідступно спостерігав сторожа. Він уже забув про решту сторожів, і цей перший видавався йому єдиною перешкодою, що не давала доступитись до правосуддя. Бідолаха проклинав уголос той нещасливий випадок першого року, коли він відмовився зайти, а згодом, як став старий, тільки бурчав собі під ніс. Він здитинів, а оскільки за довгі роки приглядання до сторожа впізнавав навіть бліх у його кожусі, то просив навіть їх допомогти йому і власкавити сторожа. Зрештою він став недобачати і вже не знав, чи то насправді так темно, чи то очі його підводять. Аж тепер, серед пітьми, він помітив незгасне сяєво, що неперервним потоком лилося з брами правосуддя. Після цього він довго й не прожив. Перед смертю чоловік згромадив у своїй голові ввесь досвід змарнованого чеканням часу, зосередивши його в єдиному запитанні, якого доти ще не ставив охоронцеві. Він махнув йому рукою, бо його заціпеніле тіло вже не випростувалось. Сторож мусив низько нахилитись до нього, чоловічок за довгі роки змалів і висох.
– Про що ти хочеш дізнатися тепер? – запитав сторож. – Адже ти просто невситимий.
– Усі прагнуть доступитись до правосуддя, – проказав чоловік, – тож як сталося, що за багато років ніхто, крім мене, не вимагав, щоб його пустили?
Сторож побачив, що чоловік от-от помре, і, щоб його кволий слух ще сприйняв що-небудь, проревів йому на вухо:
– Тут більше нікого не можна було пускати, бо ця брама призначалася тільки для тебе. Тож тепер я піду звідси й зачиню її.
– Отже, сторож одурив того чоловіка, – нараз виснував К., ця розповідь дуже зацікавила його.
– Не поспішай ніколи, – наставляв його священик, – і не погоджуйся з чужою думкою без перевірки. Я розповів тобі тільки те, про що була розповідь, про ошуканство там не йшлося.
– Таж ні, там усе ясно, – заперечив K., – і твоє перше тлумачення цілком слушне. Сторож повідомив спасенну звістку тільки тоді, коли вона вже нічим не допомогла б чоловікові.
– Просто він раніше не запитував, – викрутився священик. – Ти ж подумай: він був лише сторож і як сторож він виконав свій обов'язок.
– Чому ти гадаєш, що він виконав свій обов'язок? – запитав K. – Адже він його не виконав. Його обов'язок, можливо, полягав у тому, щоб відганяти всіх чужих, а цього чоловіка, якому призначалася ця брама, він мав пустити.
– Ти не слухав мене як слід і перекрутив мою розповідь, – дорікнув священик. – У цій розповіді сторож подає два важливі пояснення, як доступитись до правосуддя: одне на початку, а друге наприкінці. Першого разу сказано, що тепер його не можна пустити, а другого – що ця брама була призначена тільки йому. Якби між цими двома твердженнями існувала суперечність, ти мав би слушність, сторож одурив би чоловіка. Але тут суперечності нема. Навпаки, перше пояснення навіть натякає на друге. Можна було б сказати, що сторож навіть вийшов за межі свого обов'язку, давши чоловікові надію, що, можливо, його колись упустять. На той час його обов'язок, здається, полягав у тому, щоб не пускати чоловіка, і чимало слухачів справді дуже дивувалися, що сторож узагалі дав йому ту надію, хоч сам, здається, полюбляв точність і невідступно пильнував своєї служби. Протягом багатьох років він не покидав своїх чат і зачинив браму аж наприкінці, він добре усвідомлював вагу своєї служби, кажучи: "Я могутній"; він шанував начальство і боявся його, бо казав: "Я тільки найнижчий сторож", і він аж ніяк не балакучий, бо всі ті роки ставив так звані "байдужі запитання"; він непідкупний, бо ж казав про подарунок: "Я беру, але тільки на те, щоб ти не думав, ніби не вжив усіх способів", його, коли йдеться про обов'язок, неможливо ні розчулити, ні вблагати, бо ж сказано про чоловіка: "Він вимучив сторожа своїми благаннями", зрештою, навіть його зовнішність свідчить про педантичність характеру – великий гострий ніс і довга ріденька чорна татарська борода. Невже є сторож, ще вірніший своєму обов'язку? Проте в сторожа є й інші риси вдачі, вкрай сприятливі для того, хто вимагає доступу, саме вони допомагають нам усвідомити, що тим своїм натяком на майбутню можливість доступитись він міг трохи порушити свій обов'язок. Адже не можна заперечити, що сторож трохи простакуватий, а на додачу ще й чванькуватий. Та якщо слова сторожа про його могутність і могутність решти охоронців брам, дивитись на яких навіть йому несила, – так-от, навіть якщо ці слова самі по собі, може, й правда, то спосіб, яким їх висловлено, засвідчує, що його розуміння затьмарене простодушністю й зарозумілістю. І слухачі тут кажуть: "Справжнє розуміння однієї речі й нерозуміння іншої, подібної до неї речі, не зовсім узгоджуються між собою". В усякому разі слід припустити, що ті простодушність та зарозумілість, хоч які мізерні їхні зовнішні вияви, все ж ослабили пильність сторожування, це вади сторожової вдачі. До цього ще додається, що за своєю натурою сторож – людина приязна, він аж ніяк не суворий службовець. Уже першої миті він дозволяє собі жарт, запрошуючи чоловіка зайти попри недвозначну й нескасовану заборону, потім не відсилає його геть, а дає йому, як сказано, стільчика й садовить біля брами. Терпіння, з яким сторож усі ті роки вислухав чоловікові благання, невеличкі допити, приймання подарунків, великодушність, із якою він дозволяє, щоб чоловік уголос біля нього проклинав нещасливий випадок, до якого спричинився сам сторож, – це все можна пояснити співчуттям. Не кожен сторож так поводиться. І нарешті, коли йому махнули, він низько нахиляється до чоловіка, щоб дати йому нагоду запитати востаннє. Тільки ледь помітне нетерпіння – сторож знає, що все вже скінчилося, – проступає в його словах: "Ти невситимий". Чимало слухачів, удаючись до таких пояснень, ідуть іще далі, вважаючи, ніби слова "Ти невситимий" передають своєрідне дружнє зачудування, яке, зрештою, трохи приправлене зверхністю. Хай там як, але постать сторожа виявляється трохи інакшою, ніж тобі здається.
– Ти знаєш цю розповідь краще за мене і вже дуже давно, – сказав К. Із хвилину вони помовчали, потім К. озвався знову: – Тож, по-твоєму, чоловіка не одурено?
– Зрозумій мене правильно, – мовив священик, – я тобі лише показав, які думки можна виснувати з цієї розповіді. А тобі не слід дуже зважати на них. Сама розповідь незмінна, а думки дуже часто – лише вияв розпачу з цього приводу. В даному разі є навіть думка, згідно з якою одурено саме сторожа.
– Це вже надто далека думка, – заперечив К. – Як її можна обґрунтувати?
– Обґрунтування, – відповів священик, – полягає в простодушності сторожа. Адже сказано, що внутрішнього устрою правосуддя він не знає, знає тільки дорогу перед брамою, по якій змушений довіку походжати. Його уявлення про той внутрішній устрій уважатимуть за дитячі, крім того, можна припустити, що він сам боїться того, чим хоче налякати чоловіка. Так, він боїться ще дужче, ніж чоловік, бо той нічого так не хоче, як зайти, навіть уже почувши про страшних внутрішніх сторожів, натомість сам сторож заходити не хоче, принаймні ми про це нічого не знаємо. Інші, щоправда, кажуть, що він уже мав бути всередині, бо ж колись його наймали на службу правосуддю, а те могло діятись десь усередині.
