Паперові міста - Грін Джон Майкл

Жоден з них на моторах не розуміється, але, напевно, це підвищує їхню самооцінку. З-під машини визирає краєчок мантії і голі стегна.

— Старий, — кричить Радар, — на вигляд тут усе гаразд!

— Радаре, — відповідаю я, — машина розвернулася разів з вісім, гаразд усе бути просто не може.

— Але здається, що все гаразд, — мовить він.

— Гей, — кажу я, хапаючи Бена за кросівки. — Вилазь.

Він поспішно викочується, я подаю йому руку, допомагаючи звестися. Руки у нього чорні. Коли він спинається на ноги, я його обіймаю. Якби я не кинув кермо, а він не відреагував так швидко, я загинув би.

— Дякую, — кажу я, з перебільшеним захватом ляскаючи його по спині.— Я ніколи в житті не бачив, щоб так добре керували автом з пасажирського місця.

Він брудною долонею поплескує мене по цілій щоці.

— Я це заради себе зробив, — відповідає він. — Повір мені, про тебе я взагалі не згадав.

— Я про тебе теж, — сміюся я.

Бен дивиться на мене, його вуста готові розпливтися в усмішці, а потім він додає:

— А корова здоровецька була! Радше сухопутний кит, ніж корова.

Я регочу.

Тут з-під авта вилазить Радар.

— Старий, я реально думаю, що все гаразд. Ну, ми згаяли хвилин зо п'ять. Не доведеться навіть гнати набагато швидше, ніж раніше.

Лейсі дивиться на спідометр, стиснувши губи.

— Що думаєш? — запитую я у неї.

— Їдьмо, — каже вона.

— Їдьмо, — підтримує Радар.

Бен надуває щоки і гучно видихає:

— Я схильний піддаватися зовнішньому тиску, тож я кажу: їдьмо.

— Їдьмо, — повторюю і я. — Але я, чорт забирай, за кермо більше не сяду.

Бен бере в мене ключі. Ми залазимо в мінівен. Радар показує нам, як ліпше виїхати нагору по узбіччю назад на трасу. До Аґлое п'ятсот сорок дві милі.

ГОДИНА ТРИНАДЦЯТА

Кожні кілька хвилин Радар повторює:

— Люди, а пам'ятаєте, як ми одного разу мало не загинули, а потім Бен схопив кермо й об'їхав цю здоровецьку кляту корову, і ми закрутилися, як карусель у "Світі Диснея", але вціліли?

Лейсі кладе руку Бену на коліно і каже:

— Ти ж герой, ти це розумієш? За таке медалі дають!

— Я вже сказав, але повторюю ще раз: я ні про кого з вас не думав. Я. Власну. Дупу. Рятував.

— Брехунець. Чудовий герой-брехунець, — каже вона і цмокає його в щоку.

— Гей, люди, — каже Радар, — а пам'ятаєте, як я спав на задньому сидінні, пристебнутий двома пасками, аж двері відчиняються, все пиво розбите, а на мені жодної подряпини? Як таке взагалі можливо?

— Пограймо в метафізичну версію "Я виявив", — пропонує Лейсі.— Я виявила серце справжнього героя, серце, яке б'ється не задля самого себе, а задля всього людства.

— Я НЕ ВДАЮ СКРОМНОГО. Я ПРОСТО ПОМЕРТИ НЕ ХОТІВ! — вигукує Бен.

— Люди, а ви пам'ятаєте, як одного разу в мінівені, хвилин двадцять тому, ми дивом не загинули?

ГОДИНА ЧОТИРНАДЦЯТА

Коли минає перший шок, ми починаємо наводити лад. Намагаємося зібрати осколки "Bluefin" на папірець, а потім у торбу, щоб викинути, коли буде нагода. Ковролін тепер просякнутий липкою сумішшю "Mountain Dew", "Bluefin" і дієтичної коли, і ми вимокуємо його тими кількома серветками, які вдалося знайти. Машину потім доведеться, щонайменше, як слід помити, але до Аґлое ми це зробити не встигнемо. Радар пошукав у інтернеті запасні дверцята для моєї моделі: триста доларів плюс фарбування. Поїздка виходить недешева, але я зможу влітку працювати у тата в конторі й усе відшкодую; так чи так, за Марго це викуп невеликий.

Праворуч сходить сонце. Кров зі щоки досі цебенить. Зате прапор Конфедерації уже прилип до рани, його можна більше не тримати.

ГОДИНА П'ЯТНАДЦЯТА

Ріденький рядок дубів затуляє кукурудзяні поля, які тягнуться до самого обрію. Змінюється пейзаж, але все інше залишається незмінним. Ці великі траси об'єднують країну: скрізь "Макдональдси", "British Petroleum", забігайлівки "Wendy's". Я розумію, що повинен би ненавидіти дорогу за це і ностальгувати за минулими безтурботними днями, коли кожен куточок мав свій неповторний колорит, — але дідько з ним! Мені подобається. Подобається стабільність. Мені приємно, що я вже п'ятнадцять годин їду, а тут все, як удома. Лейсі пристібає мене на задньому сидінні двома пасками безпеки. "Тобі слід відпочити, — каже вона. — Стільки всього сталося". Дивно, що ніхто ще не звинуватив мене в тому, що я був недостатньо вигадливий у битві з коровою.

Поринаючи в сон, я чую, як друзі жартують, — слів розібрати вже не можу, тільки інтонації, звуки, дружні кепкування. Мені подобається слухати, лежачи ззаду. Я вирішую: навіть якщо ми Марго не знайдемо, то просто поїдемо кататися в гори Катскілл, де будемо лежати у траві, балакати і жартувати. Може, тому, що я тепер знову знаю напевно: Марго жива, — навіть якщо доказів не отримаю. Я майже уявляю, що зможу бути щасливим без неї, зможу її відпустити, я відчуваю, що ми з нею все одно пов'язані корінням, навіть якщо я більше в житті не побачу листя її трави.

ГОДИНА ШІСТНАДЦЯТА

Я сплю.

ГОДИНА СІМНАДЦЯТА

Я сплю.

ГОДИНА ВІСІМНАДЦЯТА

Я сплю.

ГОДИНА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА

Коли я прокидаюся, Радар з Беном голосно сперечаються, як назвати моє авто. Бен хоче прозвати його "Мухаммед Алі", бо воно зовсім як Мухаммед Алі: якщо його вдарити, він теж не зупиниться, як і мій мінівен. А Радар вважає, що іменем історичних осіб машину називати не можна. Каже, що треба назвати її Лерлін, бо йому подобається, як це звучить.

— Ти хочеш назвати її Лерлін? — перепитує Бен, і голос його дзвенить від жаху. — Хіба ця сердешна колимага ще недостатньо натерпілася?

Я відстібаю один з пасків і сідаю. Лейсі обертається до мене.

— Доброго ранку, — каже вона. — Ласкаво просимо у великий і чудовий штат Нью-Йорк.

— Котра година?

— Дев'ята сорок дві…— Лейсі зібрала коси в хвостик, стирчать лише короткі пасма. — Ти як? — запитує вона.

— Мені страшно, — відповідаю я.

Лейсі всміхається до мене і киває:

— Ага, мені теж. Таке відчуття, ніби варіантів розвитку подій так багато, що до всіх не підготуєшся.

— Ага, — погоджуюсь я.

— Сподіваюся, ми з тобою і влітку будемо дружити, — каже вона. І чомусь мені від цього стає легше. Ніколи не вгадаєш, від чого стане легше.

Тепер Радар наполягає, що авто треба назвати Сірою Гускою. Я злегка нахиляюся вперед, щоб усі почули, і кажу:

— Дрейдел[21]. Що дужче закрутиш, то кращий результат.

Бен киває. Радар обертається:

— Гадаю, ти тут офіційний пойменовувач.

ГОДИНА ДВАДЦЯТА

Я сиджу в першій спальні разом з Лейсі. За кермом Бен. Радар за штурмана. Третю зупинку я проспав, але друзі взяли там мапу штату. Аґлое на ній немає, але на північ від Роско всього п'ять-шість перехресть. Я завжди думав, що Нью-Йорк — це нескінченний мегаполіс, але тут тільки зелені пагорби, на які моєму мінівену доводиться героїчно видиратися. Бесіда стихає, Бен тягнеться до ручки приймача, я вигукую:

— Метафізична версія "Я виявив"!

— Я виявив, — починає Бен, — дещо таке, що мені дуже подобається.

— А, знаю, — відповідає Радар, — це присмак яєць.

— Ні.

— Присмак прутнів? — припускаю я.

— Ні, бовдуре! — каже Бен.

— Гм… — Радар спантеличений. — Може, тоді запах яєць?

— Фактура яєць? — запитую я.

— Та годі, йолопи, воно взагалі не пов'язане з геніталіями. Лейс?

— Е-е-е… те, що ти врятував життя трьох людей?

— Ні. По-моєму, люди, у вас уже фантазія вичерпалася.

— Ну гаразд. І що ж це?

— Лейсі,— повідомляє Бен, і я помічаю, що він дивиться на неї в дзеркало заднього огляду.

— Бовдуре, — кажу я, — ми ж у метафізичне граємося. Це має бути щось невидиме.

— Воно і є невидиме, — заперечує він. — Мені дуже подобається Лейсі, яка вона всередині.

— Фу, гидота! — каже Радар, а от Лейсі відстібає пасок, нахиляється до Бена і шепоче йому щось на вухо. Бен червоніє.

— О'кей, обіцяю не дуркувати, — мовить Радар. — Я виявив те, що відчуваємо ми всі.

— Це неймовірна втома? — висловлюю я здогад.

— Ні, хоча припущення чудове.

— Це дивне почуття, — каже Лейсі,— яке зазнаєш, коли організм перенасичений кофеїном і здається, що в тебе не серце гримотить, а все тіло пульсує?

— Ні. Бене, ти?

— Е-е-е, що нам треба в туалет… чи це тільки мені треба?

— Як завжди, тільки тобі. Ще припущення будуть?

Ми мовчимо.

— Правильна відповідь: ми всі відчуваємо, що станемо щасливіші, коли заспіваємо а капела "Сонячний опік"[22].

І це таки правда. Мені хоч і ведмідь на вухо наступив, горлопаню я не тихіше від інших. Коли пісня закінчується, я кажу:

— Я виявив чудову історію.

Якусь хвилю всі мовчать. Чути тільки, як Дрейдел пожирає асфальт, набираючи швидкості з пагорба. За мить Бен запитує:

— Оцей, еге?

Я киваю.

— Так, — погоджується Радар, — якщо ми не загинемо, історія буде в біса захоплива.

"Атож, якщо ми знайдемо Марго", — думаю я, але нікому не кажу про це. Бен усе-таки вмикає радіо і знаходить якусь рок-станцію з баладами, яким можна підспівувати.

ГОДИНА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

Ми проїхали різними трасами понад тисячу сто миль, і час нарешті з них з'їжджати. По дорозі, яка веде далі на північ, у гори Катскілл, їхати зі швидкістю сімдесят сім миль за годину неможливо. Але це нічого. Радар, наш геніальний стратег, заклав у розрахунки запасні півгодини, не сказавши про це нам. Тут дуже гарно, вже пізній ранок, і незайманий ліс залитий сонцем. У такому світлі навіть ветхі будиночки в ділових районах, які ми проїжджаємо, здаються новенькими.

Ми з Лейсі розповідаємо Бену з Радаром про Марго все, що тільки вдається пригадати, сподіваючись, що це допоможе нам її знайти. Нагадуємо їм, яка вона. І самим собі теж. Вона їздить на сріблястій "хонді-цивік". У неї прямі каштанові коси. Вона любить занедбані будівлі.

— У неї з собою чорний нотатник, — кажу я.

Бен обертається до мене:

— О'кей, К. Якщо побачу в Аґлое дівчину, що викапана Марго, але у неї в руках не буде нотатника, я нічого не робитиму. Це ж найпевніша ознака.

Я тільки відмахуюся. Просто хочу її згадати. Згадати востаннє, сподіваючись побачити її знову.

АҐЛОЕ

Знаки обмежують нашу швидкість спочатку до п'ятдесяти п'ятьох миль, потім до сорока п'ятьох, потім до тридцяти п'ятьох миль за годину. Ми переїжджаємо залізничні колії, і ось перед нами Роско. Ми повільно їдемо через центр сонного міста, там є кав'ярня, крамниця одягу, крамничка "Все за один долар" і ще кілька торгових павільйонів, забитих дошками.

Нахилившись уперед, я кажу:

— Марго цілком може бути там.

— Ага, — допускає Бен, — але вдиратися в будівлі я не хочу, чоловіче.