Останній світ - Рансмайр Крістоф

Книжки пріли, згоряли, оберталися на попіл і [163] порох; кам'яні монументи падали й знов розсипалися щебенем десь на схилі; і навіть викарбувані в базальті знаки щезали під навалою слимаків. Щоб осягти дійсність, написи вже не були потрібні.

В гори Котту вабив тільки один-однісінький напис, який ще треба було відкрити. І він знайде його й прочитає на прапорці, захованому в сріблястому трахілському сяйві або десь у ріні на схилах нової гори. Але той прапорець буде, без сумніву, зовсім невеличкий — адже на ньому стоятиме лише одне слово з двох складів. І коли Котта спинявся, щоб перевести дух, а тоді застигав — такий мізерний під навислими над ним скелями, він часом кидав ці два склади в кам'яну пустку, а тоді, як до нього поверталося відлуння власного вигуку, відповідав: "Тут!" Бо те уривисте слово з двох складів, що відбивалося від бескидів, було його власне ім'я. [164]

ОВІДІЇВ РЕПЕРТУАР

Всі надруковані курсивом уривки в цьому додатку, за винятком трьох, запозичено з Овідієвих "Метаморфоз".

Винятки: в розділах "Август Перший", "Август Другий" та "Котта" наведено фрагменти з Овідієвих "Послань із Понта". Життєписи героїв давнього світу подано за міфологією Овідія.

АВГУСТ ДРУГИЙ

В "Останньому світі". Август Перший усиновлює його під ім'ям Тіберій Клавдій Нерон і призначає своїм наступником. За геральдичну тварину й символ влади Август Другий залишає також носорога; не відміняє жодного закону й не скасовує жодного вироку про вигнання; наслідує своїх богорівних попередників в усіх державних питаннях і рішеннях так неухильно, що зрештою прибирає і їхні імена й наказує величати себе Юлієм Цезарем Августом. Велить перетягти на полозках та котках п'ятнадцять бойових кораблів імператорського військового флоту з Тірренського моря до Рима, аби довести, що кожен, хто носить ім'я Августа, навіть кам'янистий суходіл може обернути на море, а море — на дзеркало — свого тріумфу.

У давньому світі. Август (42 р. до н. є.-37 р. н. є.). Другий римський імператор, син Тіберія Клавділ Нерона та Лівії Друсілли з роду Клавдіїв. Спершу носить батькове прізвище, потім його всиновлює Август Перший — після того, як закохався в Лівію Друсіллу й узяв її за дружину. Ставши наступником вітчима, володіє його спадщиною під ім'ям Тіберій Гай Юлій Цезар Август.

...Як з'являється Цезар, навіть гладіатори сходять з арени неушкоджені — стільки сили їм додає вже сам вигляд цього обличчя... Але я, о Цезарю, відколи й існує всесвіт, крізь усі часи, аж до твоїх, веду поезію...

АВГУСТ ПЕРШИЙ

В "Останньому світі". Імператор і герой світу; з його волі носоріг — подарунок від правителя Суматри — стає геральдичною твариною і символом влади. Щодня цілими годинами Август спостерігає цього носорога з еркерного вікна свого палацу і роздратованим жестом проганяє вістуна, [165] коли той приходить повідомити про скандал, пов'язаний із промовою поета Публія Овідія Назона. Чиновники й бюрократи кінець кінцем самі витлумачують цей невдоволений жест як присуд поетові — вигнання.

У давньому світі. Август (63 р. до н. є.-14 р. н. є.). Перший римський імператор, син Цезаревої небоги Атії. Походить із заможної,, не дуже знатної родини. Спершу носить прізвище рідного батька — Октавій, потім, коли його всиновлює і призначає головним своїм спадкоємцем Цезар, двоюрідний дід, дістає ім'я Октавіст; після вбивства в 44 р. до н. є. Цезаря називає себе Гаєм Юлієм Цезарем, з 38 р. до н. є.— імператором Цезарем Дівієм Філієм, з 27 р. до н. є.— Августом, з 12 р. до н. є.— Понтієм Максімом з 2 р. до н. є.— Патером Патрієм, а через місяць після смерті його обожнено.

За його владарювання до підніжжя статуї Цезаря покладено відтяту голову Брута, Антоній і Клеопатра покінчили життя самогубством, народився Ісус із Назарета, вислано на Чорне море Овідія, відбулася битва в Тевтобурзькому лісі.

...Август, батьківщини батько, Цезар, він усім належить, дрібка цього загального блага — моя... Коли я дивлюсь на нього, здається мені, що я бачу Рим, такий схожий він величчю і вдачею на своє місто... Все долинає до вух йому, зір його помічає все, що діється в світі...

АКТЕОН

В "Останньому світі". На ярмарку у Візантії художник-декоратор зранку розмальовує парокінний фургон заїжджому кіномеханікові Кипарису. До полудня на парсиновій халабуді постає картина в темно-червоних тонах, де зображено оленя, що його роздирає зграя собак. Кипарис просить художника розтлумачити зміст картини, і той розповідає історію мисливця Актеона, що обертається в цькованого псами оленя.

У давньому світі. Беотійський герой; переслідуючи оленя, випадково потрапляє в скелястий грот і застає там богиню мисливства Діану, яка купається зі своїми німфами. Діана, розгнівана, що смертний побачив її голу, оббризкує його джерельною водою й перетворює в оленя.

Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче: І "Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, [166] впізнайте!" / Слів не знаходить однак. А гавкіт — усе голосніший.../ Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!/ Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,/ Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!..

АЛКІОНА

В "Останньому світі". Головний жіночий персонаж мелодрами, яку кіномеханік Кипарис показує на стіні різникового будинку в Томах. Плакатний портрет римської актриси Антонелли Сімоніні, виконавиці характерних ролей, що в образі Алкіони уславилася далеко за межами Августової імперії, висить на дверях крамниці Феме.

У давньому світі. Дочка бога вітрів Еола, Кеїкова дружина, цариця Трахіна. Марно намагається відговорити чоловіка від морської подорожі, коли той надумує пуститися в паломництво до святилищ Аполлона Клароського. Кеїк вирушає на вітрильнику до узбережжя Малої Азії, потрапляє в шторм і разом з усіма товаришами гине. Алкіона місяцями чекає чоловіка на кам'янистому березі Трахіна, а коли помічає нарешті в хвилях мертве Кеїкове тіло, кидається зі скелі в море.

Стрибнула щойно туди й — неймовірно! — нараз полетіла:/ Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,/ Жалісна птиця, крилом білосніжним чекраючи хвилю./ Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,/ Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.

АРАХНА

В "Останньому світі". Глухоніма ткаля, що живе в сторожці біля зруйнованого, давно погаслого маяка в Томах. Переносить на гобелени історії, які зчитує з Назонових вуст. Та коли одного ранку море в бухті коло залізного міста стає сірчисто-жовтим, тільки вона пояснює на мигах враженим мешканцям узбережжя причину такого забарвлення води: просто це — пилок від цвітіння пінієвих борів. "А що таке пінії?" — питають у неї. Арахна й сама прибилася до узбережжя залізного міста так, як отой сірчисто-жовтий пилок на воді: вона припливла на судні одного фарбаря й торговця пурпуром, [167] який шукав серед рифів рожеві мушлі; але судно наскочило на підводний риф і затонуло, а глухоніма ткаля, вчепившись за корковий буй, дісталася до берега і єдина з-поміж небагатьох тих, хто врятувався, залишилася жити в Томах.

У давньому світі. Дочка фарбаря пурпурових тканин Ідмона з Колофона; знаменита своїм мистецтвом ткати й гаптувати. Викликає позмагатися Афіну Палладу, незайману богиню війни: "Я, Арахна, тчу краще й вишуканіше, ніж сама богиня!" Арахнина тканина, на якій зображено любовні пригоди богів, і справді виходить бездоганна й перевершує роботу Афіни. Тоді розгнівана Паллада шматує ті Арахнині картини й б'є саму жінку ткацьким човником. Це приниження так прикро вражає Арахну, що вона намагається повіситись.

...Відв'язавши нещасну, Паллада мовила злобно: "Живи! Але висний й надалі: така вже/ Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,/ Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам"./ А на відході це й соком із зілля Гекати на неї/ Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся/ Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,/ Вже й голова — наче макове зерня, зіщулилось тіло,/ Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті./ Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає/ Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.

АСКАЛАФ

В "Останньому світі". Торговець бурштином із Сульмони, що під час подорожі на Чорне море разом з поштою привозить із Томів до Рима також Назонів заповіт — барвисту листівку з видом залізного міста. В цій листівці, адресованій Кіані, вигнанець висловлює єдине побажання, яке в нього залишається насамкінець: "Бувай здорова!"

У давньому світі Демон підземелля; виказує Прозерпіну, коли та скуштувала в підземному царстві гранатовий плід. Внаслідок цього Прозерпіна дістається царству тіней. Щоб помститися Аскалафові за цю зраду, вона обертає його в птаха.

Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,/ Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,/ Ледве [168] здіймає свої нещодавно оперені крила./ В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —/ Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.

БАТТ

В "Останньому світі". Син крамарки Феме й рудокопа, хворий на падучу. Він просто не в змозі витримати, щоб не пересвідчитись, що та чи та річ справді існує, отож мусить усього торкнутись, усе помацати, все назвати вголос. Щоб не допускати сина до краму на полицях, Феме розвішує скрізь гірлянди з жалкої кропиви, і епілептик раз у раз жалить собі руки, бо ні досвід, ні біль нічого, його не вчить. Наприкінці життя обертається в камінь.

У давньому світі. Мессенійський пастух; бачить, як посланець богів Меркурій жене вкрадену худобу, і за хабар — корову — присягається не виказати його. Меркурій рушає далі, але потім у подобі іншого чоловіка вертається назад і вирішує перевірити пастуха. Батт не додержує слова.

Внук Атланти всміхнувсь: "Мене мені ж, віроломний,/ Видав, мене — мені ж?" І того чоловіка за зраду/ В камінь твердий обернув: що й донині "указником" зветься:/ Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

ГЕКТОР

В "Останньому світі". Головний персонаж першої часитини трилогії про героїв, що її Кипарис демонструє в Томах страсного тижня. У фільмі показано загибель Трої та поразку її мужнього захисника Гектора, якого кінець кінцем починають волочити навколо мурів його ж таки фортеці; цій жахливій мученицькій смерті зрештою покладає край величезна зграя собак, що довго ще гризуться за розкидані шматки Гекторового тіла.

У давньому світі.