Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Тобі одній насмілюся звіритись у всьому доброму й лихому, що може мене спіткати, червоніючи
і за те, й за те, бо добро тут зустрічається так рідко, як мало б зустрічатися зло. Ти зрозумієш багато з небагатьох слів: пані де Баржетон посоромилась і зреклася мене вже на дев’ятий день після приїзду. Побачивши мене, вона одвернулась, а я, заради того, щоб увійти в світ, куди вона захотіла ввести мене, уже витратив тисячу сімсот шістдесят франків із тих двох тисяч, які привіз із Ангулема і які так тяжко ви роздобули! "На що витратив?" — запитаєш ти. Моя бідолашна сестро, Париж — це безодня: тут можна пообідати за вісімнадцять су, але в пристойній ресторації скромний обід коштув півсотні франків; тут є жилети й панталони по чотири франки і навіть по сорок су, але модний кравець не пошиє вам їх дешевше як за сто франків. Тут, щоб вас переправили через баюру під час дощу, треба платити су. Проїхав якусь сотню метрів — плати тридцять два су. Спершу я жив у пристойному кварталі, а сьогодпі перебрався в готель "Клюні" на вулиці Клюні — це один з найбідніших, найтемніших закапелків Парижа, затисну— тий між трьома церквами та старими будинками Сорбон-
пи. Я мешкаю в мебльованій кімнатині па п’ятому поверсі, і хоч вона занедбана й гола, плачу п’ятнадцять франків за місяць. На сніданок беру хлібчик па два су та склянку молока на су; але обідаю добре, за двадцять су, в ресторації такого собі добродія Флікото на майдані тієї ж таки Сорбонни. До зими, сподіваюся, мої витрати не перевершуватимуть шістдесяти фрапків на місяць. Двохсот сорока франків мені вистачить на чотири місяці. Тим часом я, безперечно, встигну продати "Лучника Карла IX" і "Стокротки". Тож не турбуйся за мене. Хай моє теперішнє похмуре, порожнє, вбоге; зате моє майбутнє буде барвисте, багате, блискуче! Більшість великих людей терпіли мінливість долі, яка гнітить і мене, але знегоди мене не зламають. Плавт, великий комічний поет, був робітником у млині, Макіавеллі писав свого "Монарха" вечорами, натрудившись цілий день разом із майстровими. Нарешті, великий Сервантес, що втратив руку в бою під Лепапто і вніс свою частку до перемоги, здобутої того славного дня, митець, якого тодішні писаки прозвали "пікчемпим одноруким дідом", за браком видавців мусив десять років чекати, поки вийде друком друга частина його геніального "Дон Кіхота". Але нині не ті часи. Горе та злидні випадають на долю тільки невідомих талантів. А домігшися слави, письменник багатіє — забагатію і я. Зрештою, моє життя — це наполеглива праця; півдня проводжу я в бібліотеці св. Женев’єви, де набуваю необхідні знання, без яких далеко не підеш. Отже, сьогодні я майже щасливий. За кілька днів я призвичаївся до свого становища. Зранку беруся за улюблену працю; на життя грошей мені вистачає; я багато роздумую, навчаюся і не бачу нічого, що могло б завдати мені болю тепер, коли я зрікся світу, де моя гордість страждала б щохвилини. Славетні люди за будь-якої епохи повинні жити самітниками. Хіба вони не подібні до лісових птахів? Вони співають, чарують природу, але ніхто їх не бачить. Так я і житиму, якщо мені випаде щастя здійснити свої честолюбні задуми. Я не жалкую за пані де Баржетон. Жінка, яка так повелася зі мною, не варта й згадки. Я не шкодую, що покинув Ангулем. Може, воно й добре, що ця жінка заманила мене в Париж і кинула тут напризволяще. Париж — це світ письменників, мислителів, поетів. Тільки тут вирощують славу, і я знаю, який вона дає сьогодні чудовий врожай. Тільки тут, у музеях і приватних зібраннях, письменники можуть знайти живі творіння геніїв минувшини, які розпалюють і збуджують уяву. Тільки тут великі, завжди відчинені бібліотеки пропонують діяльному розумові знання й поживу. Нарешті, в Парижі у кожній дрібпич— ІІІ відчувається дух мислі, що витає в самому повітрі
іі увіковічений у літературних творах. Із розмов у кафе, в театрі за півгодини похопиш більше, ніж у провінції за десять років. Тут усе тішить око, дає поживу для зіставлення і повчає. Крайня дешевизна, крайня дорожнеча — ось вам Париж, де бджілка знаходить свою комірку, де кожна душа вбирає в себе те, що їй близьке. Отож хай мені зараз і тяжко, я ні в чому не каюся. Навпаки, чудове майбутнє відкривається переді мною й іпколи втішає моє змучене серце. Прощавай, моя люба сестро. Не чекай від мене частих листів: одна з властивостей Парижа в тому, що тут не помічаєш, як летить час. Життя тут жахливо навальне. Обіймаю маму, Давіда й тебе ніжніше, ніж будь-коли.
Люсьен"
Флікото — ім’я, що багатьом далося втямки. Мало знайдеться студентів, які, живучи в Латинському кварталі перші дванадцять років Реставрації, не відвідували б цього храму голоду й злиднів. Обід із трьох страв коштував тут вісімнадцять су разом із карафкою вина чи пляшкою пива, а з пляшкою вина — двадцять два су. Але один пункт програми Флікото, що його передрукували й конкуренти великим шрифтом на афішах, а саме: "Хліба досхочу" — інакше кажучи, "доневпоїду" — не дав цьому другу молоді нажити багатства. Не одну знаменитість харчував Флікото. Безперечно, серця багатьох славетних людей радісно завмирали від тисячі невимовних спогадів, коли згодом випадало їм глянути на маленькі шибочки вікон, що виходили на майдан Сорбонни та на вулицю Нев-де-Рішельє і аж до Липневих днів, уже за Флікото II і Флікото III, зберігали коричневу фарбу та старожитній, поважний вигляд, свідчачи про глибоку зневагу до шарлатанського блиску, тієї реклами, до якої вдаються майже всі сучасні ресторатори на втіху ока і на шкоду шлункові. Замість отих опудал дорогої дичини, замість аж ніяк не призначених для печені фантастичних рнб, що виправдовують вертепний дотеп: "Я бачив чудового коропа, думаю десь через тиждень його купити"; замість отих найсвіжіших, слушніше сказати б, давно
зогішлпх плодів, виставлених з оманливою щедрістю, аби приваблювати капралів та їхніх землячок, чесний Фліко— то гиставляв покопирсані тріщинами салатники, але купи вареного чорносливу тішили око споживача, запевню— ючи, що слово десерт, рекламоване афішами конкурентів, тут не виявиться Хартією. Шестифунтові буханці, розрізані начетверо, підтверджували правдивість обіцянки: "Хліба до певпоїду". Така була розкіш закладу, що його свого часу міг би прославити і Мольер — так кумедно звучало прізвище хазяїна. Флікото безсмертний, він житиме, поки живуть студенти. Там їдять, та й тільки; але їдять, як працюють — із похмурою або веселою діловитістю, — залежно від характеру чи обставин. На той час цей знаменитий заклад мав дві довгі вузькі та низенькі зали, розташовапі під прямим кутом: одна — вікнами на майдан Сорбоппи, друга — на вулицю Нев-де-Рішельє; в обох залах стояли ряди столів, взяті, мабуть, із трапезної якогось абатства, бо були дуже довгі; біля приборів розкладено серветки, протягнені крізь понумеровані металеві кільця. Флікото І міпяв скатерки лише по неділях, а Флікото II, кажуть, почав міняти їх двічі па тиждень, як тільки його династії стала загрожувати конкуренція. Цей ресторан —■ добре обладнана робітня, а не бенкетна зала, чепурно прибрана для втіх ласування. Тут довго не засиджуються. Ложками орудують жваво! Слуги метаються швидко, всі вони заклопотані, кожного з них смикають. Страви тут одноманітні. Картопля не виводиться; хоча б вона не вродила в Ірландії, хоч би весь Париж залишився без картоплі, у Флікото її — скільки завгодно. Вже тридцять років подають її тут незмінно — золотистого кольору, що його так полюбляв Тіціап; притрушена зеленню, вона має ту перевагу, про яку мріє кожна жінка: 1840 року ви бачите її такою самою, якою вона була в 1814 році. Барапячі котлети, філе з яловичини посідають у меню цієї харчівні те саме місце, що у Вері надано тетерукам або осетрині — стравам вишука-. ним, які замовляють зранку. Тут панує телятина; яловичину подають під найрізноманітнішими приправами. Коли мерлани, макрель підходять до океанського узбережжя, вони негайпо з’являються і на сковорідках добродія Флікото. Тут усе відбувається в перозривному зв’язку з мінливістю сільського господарства і примхами погоди. Тут довідуються про речі, про які й гадки не мають багатії, нероби, люди, байдужі до змін у природі.
Студент, що осів у Латинському кварталі, дістав тут найпевніші відомості про погоду: він знає, коли достигав квасоля й горох, коли базар захаращений капустою, знає, якого салату вдосталь по крамницях і коли недорід буряків. Коли до харчівні Флікото почав учащати Люсьвн, тут ще ходили наклепницькі чутки, ніби поява біфштексів у харчівні Флікото пов’язана з падежем коней. У Парижі не густо ресторанів, які являли б собою тако чудове видовище. Тут ви знайдете тільки молодість і віру; злидні тут терплять весело, хоча і не бракує облич суворих, похмурих і заклопотаних. Одвідувачі здебільшого зодягнені недбало. Тож коли сюди приходить хтось причепурившись, його відразу помічають. Кожен знає, що цей святковий убір звістує зустріч із милою, відвідини театру або візит у вищі кола. Тут, кажуть, були засновані студентські товариства і згодом, як ми побачимо у цій повісті, з них повиходили деякі знаменитості. Проте, за винятком молодиків, що, згуртовані земляцькими почуттями, сиділи за одним столом, більшість одвідувачів трималися за обідом поважно. Розвеселити їх було не легко — може, спричинялося до того церковне вино, яке не вельми схиляє до веселощів. Ті, хто бував у Флікото, пригадують чимало похмурих і таємничих постатей, повитих туманом найхолоднішого убозтва, котрі приходили сюди впродовж двох років і безслідно зникали в безвісті, що назавжди сховала ті паризькі привиди від очей найцікавіших завсідників. Дружба, яка зароджувалась у Флікото, зміцнювалася по сусідніх кафе в полум’ї солодкого пуншу чи за чашкою кави, освяченої яким-небудь лікером.
Оселившись у готелі "Клюні", Люсьєн, як і всі новачки, перші дні жив скромно й розмірено. Після сумної спроби пожити франтом, яка поглинула всі його кошти, він поринув у працю з молодечим запалом, що його так швидко охолоджують турботи й розваги, пропоновані Парижем кожній людині, багатій чи вбогій, і встояти проти яких спроможна тільки шалена енергія справжнього таланту або похмура воля честолюбця.