Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Немає рації залишати її в чужих людей.

— Добре, Лестер, — слухняно відповіла Дженні. — Я завжди цього хотіла.

— А якщо так, нічого й відкладати.— Він дістав з кишені вечірню газету й пройшов до вікна. Потім обернувся.— Нам треба домовитись, Дженні. Я розумію, як це трапилось. Я припустився великої помилки, бо не розпитав тебе вчасно, не примусив всього розповісти. А ти марно мовчала, навіть якщо й не хотіла, щоб я. увійшов у життя твоєї дитини. Тобі слід було зрозуміти, що такої справи однаково не приховаєш. А втім, тепер це не має значення. Я хочу сказати інше: між нами існують такі стосунки, що ми не можемо мати один від одного таємниць. Я думаю, що ми цілком довіряємо одно одному. А тепер я й не знаю, чи зможу я колись зміцнити наші стосунки. Надто вже заплутане вийшло становище. Дуже вже багато підстав для пересудів і пліток.

— Я знаю,— сказала Дженні.

— Зрозумій, я не маю наміру поспішати. Як на мене, все може залишитися в більшій чи меншій мірі так, як було — на найближчий час,— але я хочу, щоб ти дивилася на речі тверезо.

Дженні зітхнула.

— Знаю, Лестер, знаю.

Повернувшись до вікна, він дивився на двір, на дерева, які обгортав присмерк. Думка про майбутнє лякала його,— він любив домашні умови. Невже попрощатися й поїхати до клубу?

— Давай-но обідати, — холодно сказав він нарешті, одвертаючись від вікна; але в глибині душі він не гні-Івався на Дженні. Просто ганьба — до чого ж кепсько влаштоване життя.

Він попрямував до вітальні, а Дженні пішла поратись по хазяйству. Вона думала про Весту, про свою невдячність по відношенню до Лестера, про його остаточне рішення не одружуватися з нею. Не* збагнувши всього, вона сама загубила завітну свою мрію.

Вона накрила стіл, запалила свічки в красивих срібних свічниках, приготувала улюблене печиво Лестера, поставила смажити баранину и помила салат. За останній рік Дженні старанно вивчала куховарську книгу, а раніше вона багато дечого навчилася від матері. І весь час вона не переставала думати про те, як-то тепер обернеться її життя. Рано чи пізно Лестер її покине,— це зрозуміло. Він піде від неї й одружиться з іншою.

"Що ж,— подумала вона нарешті,— поки він мене не кидає — і то добре. І Веста буде зі мною". Вона зітхнула і понесла обід до їдальні. От коли б зберегти і Лестера, і Весту... але ця надія похована назавжди.

Розділ XXXI

Після цієї грози в домі на деякий час настала згода й тиша. Дженні наступного ж дня привезла до себе Весту. Радість спільного життя з дочкою заступила всі її турботи й сум. "Тепер я зможу бути їй справжньою матір'ю", думала вона і декілька разів протягом дня ловила себе на тому, що наспівує веселої пісеньки.

Лестер спочатку заходив до неї тільки вряди-годи. Він намагався запевнити себе, що мусить поступово підготувати задуману ним зміну в своєму житті — піти від Дженні. Йому неприємна була присутність в домі дитини, а тим більше саме цієї дитини. Деякий час він уперто примушував себе не бувати на Північній околиці, але потім став з'являтися там все частіше. Незважаючи ні на що, тут було тихо, спокійно, тільки тут він почував себе добре.

Дженні було нелегко домогтися, щоб нервова, рухлива, пустотлива дівчинка не заважала врівноваженому спокійному, заклопотаному своїми справами Лестеру. Коли він уперше попередив по телефону, що прийде, Дженні суворо поговорила з дочкою, сказала їй, що прийде дуже сердитий дядя, який не любить дітей і до якого не можна чіплятись.

— Будь розумною,— наказувала вона.— Не базікай і нічого не проси. Мама сама дасть тобі все, що потрібно. А головне — не тягнися через стіл.

Веста урочисто пообіцяла, що слухатиметься, але навряд чи збагнула своїм дитячим розумом всю важливість зробленого їй напучення.

Лестер приїхав о сьомій годині. Дженні, подбавши якнайкраще одягнути Весту, щойно пройшла до себе в спальню, щоб переодягтися до вечора. Веста мала бути на кухні. Але вона тихенько прослизнула слідом за матір'ю й зупинилась на дверях вітальні, де її й побачив Лестер, коли, почепивши в передпокої лальто й капелюх, прямував до кімнат. Дівчинка була чарівна, це Лестер визнав з першого погляду. На ній була блакитна в білий горошок фланельова сукенка з відкладним комірцем і манжетками, білі панчохи й черевички. Задерикуваті світлі кучері обрамляли обличчя — блакитні очі, червоні губки, рум'яні щочки. Вражений Лестер хотів щось сказати, але стримався. Веста боязко пішла.

— Дівчинка дуже мила,— сказав Лестер, коли Дженні вийшла до нього.— Важко тобі з нею справлятися?

— Не дуже,— відповіла Дженні.

Вона пройшла до їдальні, і Лестер почув таку розмову:

— Це хто? — запитала Веста.

— Шш! Це твій дядько Лестер. Я ж тобі говорила, що не можна базікати.

— Він і твій дядько також?

— Ні, маленька. Не базікай. Біжи на кухню.

— Він тільки мій дядько?

— Так. Ну, біжи.

— Добре.

Лестер мимоволі посміхнувся.

Важко сказати, як обернулася б справа, коли б Веста була потворна, плаксива, нудна чи коли б Дженні не виявила стільки такту. Але привабливість дівчинки в поєднанні з зусиллями матері м'яко відсунути її на задній план створювали враження чистоти і юності, які завжди впливають сприятливо. Лестер часто замислю-! вався над тим, що всі ці роки Дженні була матір'ю; вона місяцями не бачила своєї дитини; але жодним словом не прохопилась про її існування, хоч любов її до Вести не викликала сумнівів. "Дивно,— говорив сам собі Лестер.— Вона надзвичайна жінка".

Одного разу вранці, коли Лестер читав у вітальні газету, почулось якесь шарудіння. Обернувшись, він із здивуванням побачив блакитне око, що пильно дивилось на нього у щілинку прочинених дверей. Здавалося б, око, спіймане на місці злочину, повинно було б негайно сховатися; але ні, воно хоробро лишилось там, де було. Лестер перегорнув сторінку і знов оглянувся. Око все ще дивилося на нього. Він повторив свій маневр. Око не здавалося. Він зміни© позу, закинув ногу на ногу. Коли він знову підняв голову, то побачив, що око зникло.

Попри всю незначимість цієї пригоди, в ній було щось комічне, а це завжди знаходило відгук у душі Лестера. І тепер, коли він зовсім не був схильний спускатися зі своїх неприступних висот, він відчув, що таємниче око розвеселило його; губи його здригнулися і ледь-ледь не склалися в посмішку. Він не піддався новому настрою й не перестав читати газету, але виразно запам'ятав цей дрібний випадок. То був перший раз, коли маленька пустуха справді привернула до себе його увагу.

Незабаром після цього, коли Лестер сидів одного разу вранці за сніданком, неквапливо знищуючи відбивну котлету й проглядаючи газетні заголовки, спокій його знову був порушений. Дженні вже нагодувала Весту і, залишивши її до того часу, поки піде Лестер, саму з іграшками, розливала кофе; раптом відчинилися двері, і Веста діловито пройшла через їдальню. Лестер підняв голову, Дженні почервоніла і встала.

— Що тобі тут треба, Веста? — запитала вона. Веста тимчасом пішла до кухні, взяла там маленький

віничок і повернулася назад, всім своїм виглядом виказуючи потішну рішучість.

— Мені потрібен мій маленький віничок,— дзвінко відповіла вона й спокійно попрямувала до себе, а Лестер відчув, як щось у ньому відгукнулося на таку хоробрість, і цього разу він не стримався від легкої посмішки.

Так поволі' /тануло неприязне ставлення Лестера до дівчинки, поступаючись місцем поблажливості й визнанню за нею всіх прав маленької людської істоти.

Протягом наступних шести місяців незадоволення Лестера майже зовсім уляглося... Не те, щоб він примирився з трохи ненормальною атмосферою, у якій жив, але-вдома було так затишно й зручно, що він не міг примусити себе піти. Дуже вже солодко йому жилося. Дуже вже обожнювала його Дженні. Дуже вже до вподоби йому була цілковита воля, можливість безборонно водитися із старими знайомими, а разом і затишок та відданість, які ждали його вдома. І він усе зволікав і вже починав думати, що, може, й не треба нічого змінювати.

За цей час непомітно зміцніла його дружба з маленькою Вестою. Він виявив у її звичках справжній юмор і з цікавістю чекав нових його проявів. Вона завжди була заклопотана чимсь цікавим, і хоч Дженні стежила за нею з непослабною суворістю, яка вже сама по собі з'явилась для Лестера відкриттям, невгамовна Веста завжди примудрялася ввернути якесь забавне слівце. Так, одного разу Лестер, помітивши, як ретельно дівчинка ріже великим ножем шматочок м'яса, сказав Дженні, інд треба б купити їй дитячий прибор.

— їй важко справлятися з такими ножами.

— Так,— миттю обізвалася Веста.— Мені потрібний маленький ножичок. У мене ручка ось яка маленька.

І вона розчепірила пальчики. Дженні, побоюючись, щоб вона ще чогось не втнула, поспішила пригнути її .ручку до столу, а Лестер насилу стримався від сміху.

Іншого разу, побачивши, як Дженні кладе в чашку Лестера цукор, Веста почала вимагати:

— Мені також два кусочки, мамо.

— Ні, мила,— відповіла Дженні,— тобі цукру не тре--ба. Ти п'єш молоко.

— А дяді Лестеру ти поклала два кусочки.

— Так, так,— сказала Дженні,— але ти ще маленька. І, будь ласка, не базікай за столом. Сиди тихо.

— Дядя Лестер їсть надто багато цукру,— почулася •негайна відповідь, і Лестер, що любив солодке, широко ■посміхнувся.

— Ну, не знаю,— сказав він, уперше зволивши поговорити дівчинкою.— Може, ти схожа на ту лисицю, •яка казала, що виноград зелений?

Веста посміхнулась йому у відповідь, і тепер, коли •крига була зрушена, не соромлячись, почала з ним розмову. Так воно й пішло, і, нарешті, Лестер почав ставитись до дівчинки, як до рідної; він навіть готовий був дати їй все, до чого відкривало шлях його багатство, з тією, звичайно, умовою, що він, як і досі, буде з Дженні і що вони придумають, як йому все ж зберегти зв'язок із своїм світом, про який він не повинен був забувати ані на хвилину.

Розділ ХХХ^ІГ

Весною будівництво виставочних зал і складу було закінчене, і Лестер перевів свою контору в нове приміщення. До цього часу його ділове життя проходило в готелі "Гренд-Пасіфік" і в клубі! Тепер він відчував, що міцно осів у Чікаго, що віднині йому доведеться жити тут постійно. На нього покладали серйозні обов'язки — керівництво численним штатом контори й укладання великих угод.