Гра в бісер - Гессе Герман
Саме цим двом людям ми зобов'язані тією згодою між Римом і Касталією, яка почалася з доброзичливого нейтралітету та принагідного обміну наслідками наукових досліджень, часом доходила до справжньої співпраці та Союзу і триває й понині. Кінець кінцем святий отець захотів, хоч спершу. Усміхаючись, відмовлявся від цього, щоб Кнехт ознайомив його навіть з теорією Гри в бісер, бо, мабуть, відчув, що саме там треба шукати таємницю Ордену, так би мовити, його віру чи релігію. Оскільки ж він тепер захотів проникнути в цей світ, який досі знав тільки з чуток і якому не вельми симпатизував, то з властивою йому енергією і хитрістю рушив до самого його центру, і хоч не став гравцем у бісер — для цього він просто був надто старий, — дух Гри і Ордену навряд чи здобував колинебудь поза межами Касталії такого поважного й цінного прихильника, як старий бенедиктинець.
Час від часу, коли Кнехт прощався з святим отцем після спільної праці, той давав йому зрозуміти, що ввечері можна прийти до нього, і після напруженої лекції чи запальної дискусії наставала мирна година відпочинку: Йозеф приносив клавікорди або й скрипку, старий сідав за фортепіано в лагідному сяйві свічки, солодкий восковий запах якої сповнював маленьку кімнату разом із музикою Кореллі, Скарлатті, Телемана чи Баха, що їх вони грали по черзі або разом. Старий рано лягав спати, а Кнехт, набравшись сили від тієї невеликої музичної молитви, працював потім до пізньої ночі, поки дозволяли монастирські правила.
Крім навчання й викладання в отця Якоба, не дуже суворо веденого курсу Гри та врядигоди китайського колоквіуму з абатом Гервасієм, Кнехт віддавався тоді ще одній великій праці: брав участь, після того як двічі пропустив їх, у щорічних змаганнях вальдцельської еліти. Для цих змагань треба було на задані тричотири головні теми опрацювати начерки партій Гри в бісер; особливо цінували нові, сміливі й оригінальні комбінації тем, виконані з формального боку надзвичайно точно й чисто, і в цьому єдиному випадку конкуренти мали право переступати канони, тобто користуватись новими шифрами, які ще не ввійшли до офіційного кодексу й алфавіту Гри. Тому ці змагання, поряд з великою святковою Грою, вже самі собою були визначною подією, що хвилювала ціле Селище Гри, а крім того, вони ставали ареною для суперництва кандидатів, які мали найбільше шансів ввести в Гру нові знаки, і найвища, дуже рідко отримувана винагорода переможцеві полягала в тому, що його партію не тільки врочисто розігрували як найкращу з кандидатських за рік, але й офіційно визнавали і вводили в Архів та в мову Гри запропоновані ним доповнення до її граматики й словникового складу. Колись, років двадцять п'ять тому, цієї рідкісної шани удостоївся великий Томас фон дер Траве, теперішній Magister Ludi, за свої нові абревіатури алхімічних значень знаків зодіаку, та й пізніше Магістр Томас немало зробив для пізнання й освоєння алхімії як дуже змістовної таємної мови. Цього разу Кнехт не захотів використовувати нові ігрові значення, що їх у нього, як, мабуть, у кожного кандидата, був чималий запас, і не скористався також можливістю показати свою прихильність до психологічного методу Гри, чого, властиво, від нього можна було б сподіватися, а побудував партію хоч і сучасну й своєрідну за своєю структурою і тематикою, але насамперед надзвичайно прозору, — вона впадала в око своєю ясною, класичною композицією і суворо симетричним, тільки злегенька орнаментованим, старомодновишуканим виконанням. Можливо, сталося так через те, що Кнехт був віддалений від Вальдцеля й Архіву Гри, можливо, через те, що він багато сили й часу віддавав історичним студіям, а можливо, вія свідомо чи несвідомо намагався так стилізувати свою партію, щоб вона якнайбільше відповідала смакам його вчителя і друга, отця Якоба; ми цього не знаємо.
Ми вжили вислів "психологічний метод Гри", може, не всім нашим читачам зрозумілий, проте за часів Кнехта дуже широко вживаний. Мабуть, за кожної епохи серед втаємничених у Гру існували різні течії і моди, точилася боротьба між різними поглядами й тлумаченнями, а в той час найбільше прихильників мали два погляди на Гру, навколо яких провадились суперечки й дискусії. Тоді розрізняли два типи Гри — формальний та психологічний, і нам відомо, що Кнехт, так само як і Тегуляріус, хоч і уникав словесних сутичок, належав до прихильників і захисників другого типу, тільки він волів називати його не "психологічним", а "педагогічним". Формальна Гра прагнула з конкретних тем кожної партії — математичних, мовних, музичних тощо — витворити якомога щільнішу, суцільнішу, формально бездоганну єдність і гармонію. Психологічна ж Гра, навпаки, намагалася досягти єдності і гармонії космічної заокругленості й довершеності не стільки через вибір, упорядкування, сполучення, пов'язування й протиставлення тем, скільки через медитацію, яка наставала після кожного етапу Гри і на якій робився особливий наголос. Така психологічна, чи, як Кнехт любив казати, педагогічна, Гра зовні не справляла враження досконалої, але, завдяки чергуванню докладно визначених медитацій, підводила гравця до відчуття досконалого, божистого. "Гра, як я собі її уявляю, — писав колись Кнехт старому Магістрові музики, — охоплює гравця після закінчення медитації, як поверхня сферичного тіла охоплює свою серцевину, і викликає в нього почуття, що якийсь бездоганно гармонійний і симетричний світ забрав його зі світу хаотичного й випадкового і прийняв у себе".
Але та партія, яку Кнехт приготував до великого змагання, була за своєю побудовою формальною, а не психологічною. Можливо, він нею хотів довести керівництву й самому собі, що, провадячи початковий курс Гри в Маріафельсі й виконуючи свою дипломатичну місію, він як гравець нітрохи не втратив навички, гнучкості, елегантності й віртуозності, і довів це. Останній варіант і чистовий запис свого начерку Гри, оскільки її можна було виконати тільки у вальдцельському Архіві, він доручив своєму другові Тегуляріусу, до речі, теж учасникові змагань. Він мав змогу сам передати другові свої матеріали, докладно обговорити їх з ним, а також проглянути Тегуляріусів проект, бо йому вдалося викликати Фріца на три дні до монастиря: цього разу Магістр Томас виконав його прохання, яке він повторював двічі. Та хоч як тішився Тегуляріус відвідинами, хоч яка цікавість посідала його, відрізаного від світу касталійця, почував він себе в монастирі вкрай незатишно. Дуже вразливий, він навіть мало не захворів від безлічі незвичайних вражень, серед привітних, але простих, здорових і трохи грубуватих людей, для жодного з яких його думку, турботи і проблеми нічогісінько не важили.
— Ти живеш тут на чужій планеті, — сказав він своєму другові. — Не розумію, як ти міг тут витримати вже три роки, і просто захоплююсь тобою. Твої святі отці дуже чемні, але я почуваю себе тут страшенно чужим, усе мене відштовхує, ніщо не дається в руки, не сприймається саме собою, не засвоюється без мук і опору. Якби мені довелося прожити тут два тижні, то це було б для мене пеклом.
Кнехтові було важко з ним, він уперше з неприємним почуттям ніби збоку побачив відчуженість між двома орденами, двома світами, і відчув, що його надчутливий друг своєю боязкою безпорадністю не справить тут гарного враження. Проте вони грунтовно, критично проглянули обидві свої партії, з якими мали виступати на змаганні, і коли Кнехт після такої спільної праці йшов у інший флігель до отця Якоба чи до трапезної, йому здавалось, що він раптом із рідної країни перенісся в зовсім іншу, де все було не таке — земля й повітря, клімат і зірки.
Коли Фріц поїхав, Кнехт викликав отця Якоба на відверту розмову про нього.
— Сподіваюся, — сказав святий отець, — що більшість касталійців схожа на вас, а не на вашого приятеля. В його особі ви показали нам чужу, занадто витончену, слабку і, боюся, ще й до того ж трохи зарозумілу породу людей. Я волію і надалі мати справу з вами, а то я став би несправедливий до касталійців. Через цього вразливого, аж надто розумного, нервового бідолаху може спротивитися вся ваша Провінція.
— Ну що ж, — відповів Кнехт, — на протязі сторіч, можливо, й серед шановних бенедиктинців траплялися хворобливі, фізично кволі, зате духовно повноцінні люди, як мій друг. Мабуть, я зробив нерозважно, що запросив його сюди, де його вади пильно помічають, а великих вартостей не бачать. Мені він своїм приїздом зробив неоціненну послугу. — І він розповів старому вченому про свій намір узяти участь у змаганні.
Отцеві Якобу сподобалося, що Кнехт боронить друга.
— Добрий хід! — засміявся він і приязно додав: — Але, здається мені, у вас приятелі справді всі такі, що з ними нелегко ладнати.
Кнехт подивився на нього, нічого не розуміючи. Отець Якоб хвилину весело спостерігав його розгубленість, тоді сказав, наче нічого й не сталося: — Цього разу я маю на увазі іншого. Ви не чули нічого нового про свого друга Десиньйорі? Ці слова зовсім спантеличили Йозефа. Безмежно здивований, він попросив пояснень. Виявилось ось що: Десиньйорі в одній своїй полемічній статті висловив гостро антиклерикальні погляди і при цьому досить завзято напав на отця Якоба. Вчений дістав від своїх приятелів у католицькій пресі відомості про Десиньйорі, де було згадано і про його навчання в касталійській школі та про відомі всім стосунки з Кнехтом. Йозеф попросив у старого, щоб той дав йому прочитати статтю Плініо; тільки після цього відбулася його перша розмова з отцем Якобом на актуальну політичну тему, але й надалі їх було дуже мало. "Я здивувався і майже злякався, — писав Кнехт своєму приятелеві Ферромонте, — побачивши раптом на арені світової політики постать нашого Плініо і як додаток до нього свою власну, — ніколи не думав, що можливий ще й такий аспект". А втім, святий отець відгукувався про полемічну статтю Плініо швидше схвально, принаймні без дражливості, похвалив його стиль і зауважив, що в Десиньйорі добре видно касталійську школу, звичайно в політичній пресі вдовольняються набагато скромнішим інтелектуальним рівнем.
Десь на той час Ферромонте прислав Кнехтові копію першої частини своєї праці, яка згодом стала широко відомою: "Використання й переробка слов'янської народної музики в творчості німецьких композиторів, починаючи від Йозефа Гайдна".
