Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк

Звичайно в розколинах стін недалеко від входу печери можна було знайти п՚ять-шість недогарків, залишених туристами, але тепер не було жодного. В՚язень знайшов їх і з՚їв, йому пощастило піймати кількох кажанів; їх він теж поїв, залишивши від них тільки пазури. Нещасний умер з голоду. Недалеко повільно зростав із землі сталагміт, що його утворювали протягом століть краплі води, які спадали з навислого над ним сталактита. В՚язень відломив верхівку сталагміта і поклав на нього камінь, в якому видовбав ямку, щоб коштовні краплі збиралися в ній. Одна крапля падала кожні двадцять хвилин з жахливою регулярністю маятника. За двадцять чотири години набиралась одна десертна ложка. Ця крапля падала вже тоді, коли будували піраміди; коли руйнували Трою; коли було засновано Рим: коли розпинали Христа; коли Вільгельм Завойовник створював Британську імперію; коли Колумб вирушив у море; коли була ще новиною Лексінгтонська битва18. Вона падає й тепер, і падатиме й тоді, коли всі згадані мною події відійдуть у вічність, коли їх поглине глибока ніч забуття. Невже все на світі має свою мету і свій сенс? Невже ця крапля терпляче падала протягом п՚яти тисяч років тільки для того, щоб у свій час заспокоїти спрагу цієї людської мошки? І чи є в неї інша важлива мета, яку вона повинна здійснити протягом наступних тисячоліть? Все це пусті питання. Чимало років уже минуло відтоді, коли злощасний метис видовбав ямку в камені, але й досі турист, який приходить побачити дива печери Мак-Дугала, найдовше зупиняється біля цього каменя, спостерігаючи, як поволі падають краплі. "Чаша індійця Джо" стоїть першою в списку див печери. Навіть "Палац Аладіна" не може змагатися з ним.

Індійця Джо поховали коло входу в печеру. На цей похорон люди з՚їхалися в човнах і фургонах з містечка, з ферм і хуторів за сім миль довкола. Фермери привезли з собою своїх дітей, а також харчі й випивку і говорили потім, що похорон метиса дав їм майже стільки ж задоволення, скільки б вони мали, коли б їм удалося побачити, як його повісять. Похорон поклав кінець одному починанню, яке росло й росло, а саме — петиції до губернатора штату про помилування індійця Джо. Під петицією було багато підписів. З цього приводу відбулося кілька мітингів, де було виголошено гарячі промови і проливалися щедрі сльози. Створився комітет дуже наполегливих жінок, які вирішили йти до губернатора в глибокому траурі, розжалобити його своїми риданнями і благати, щоб він був милосердним ослом і потоптав ногами свій обов՚язок. Індієць Джо обвинувачувався в убивстві п՚яти жителів містечка, але що ж із цього? Якби він був сам диявол, знайшлася б достатня кількість слабоумних, готових підписатися під петицією про його помилування і капнути на неї одну сльозу з своїх багатоводних запасів.

Наступного ранку після похорону Том відвів Гека в затишне місце для важливої розмови. На той час Гек уже знав усе про Томову пригоду від валлійця й удови Дуглас. Але, на думку Тома, вони не сказали йому про одну річ. Ось про це він і хотів тепер поговорити з приятелем. Гек насупився. Він сказав:

— Я знаю, про що це. Ти був у "номері другому" і не знайшов нічого… крім горілки. Ніхто не казав мені, що це ти ходив туди, але я сам догадався, як тільки почув про цю історію з горілкою. І я зрозумів, що ти не знайшов грошей, бо коли б знайшов, то придумав би якось мені сповістити, навіть коли б ховав це від усіх інших. Томе, мені завжди щось ніби говорило, що нам не дасться в руки цей скарб.

— Ні, Геку, це не я виказав того корчмаря. Ти ж знаєш, що в суботу, коли ми йшли на пікнік, у корчмі все було гаразд. Ти хіба не пригадуєш, що ти мусив був там вартувати тієї ночі?

— Ще б пак! Тепер мені здається, що то було аж рік тому. А воно ж сталося тої самої ночі, коли я йшов слідом за індійцем Джо аж до будинку вдови…

— То це ти його вислідив?

— Еге. Тільки про це ні слова! Я певний, що в індійця Джо є ще друзі. Я не хочу, щоб вони схопили мене і робили зі мною всякі штучки. Коли б не я, він був би тепер у Техасі, втік би, наче й не був тут.

І Гек розповів як величезну таємницю всі свої пригоди. Том досі чув тільки частину цих пригод — ту, яка була відома з уст старого валлійця.

— Розумієш,— сказав Гек, повертаючись до головного питання,— той, хто тягав горілку з "номера другого", потяг звідти і гроші. Так чи так, а для нас вони загинули, Томе.

— Геку, ці гроші ніколи і не були в "номері другому".

— Що? — Гек пильно подивився в обличчя товаришеві.— Томе, ти знов натрапив на слід цих грошей?

— Геку, вони в печері.

У Гека заблищали очі.

— Скажи це ще раз, Томе.

— Гроші в печері.

— Томе… ти це жартома чи серйозно?

— Серйозно, Геку… я ніколи за все життя не казав так серйозно. Хочеш піти туди зі мною і допомогти мені дістати ці гроші?

— Ще б пак. Звичайно, піду! Тобто, якщо ми можемо знайти їх і не заблудитися.

— Геку, ми можемо це зробити без усякого клопоту.

— Чудово! А чому ти гадаєш, що гроші в…

— Чекай, Геку, поки ми туди доберемось. Якщо ми не знайдемо грошей, я віддам тобі мій барабан і все, що в мене є. Віддам, їй-богу.

— Гаразд! Коли підемо?

— Хоч зараз, якщо хочеш. Чи в тебе вистачить сили?

— А це далеко йти в глибину? Я вже трохи чалапаю, але більше милі не пройду. Томе, принаймні я так думаю, що не пройду.

— Кожен, крім мене, Геку, ішов би з п՚ять миль. Але є дуже коротка дорога, про яку не знає ніхто, крім мене. Геку, я привезу тебе прямо туди в човні. Я буду веслувати туди й назад, усе сам. Тобі й пальцем не треба ворухнути.

— Їдьмо зараз, Томе!

— Гаразд! Нам треба взяти трохи хліба й м՚яса, та наші люльки, та порожній мішок, краще два мішки, та ще дві-три шворки від паперового змія, та трохи отих нововинайдених штучок, що їх звуть сірниками. Скільки разів шкодував я, що їх не було зі мною, коли я сидів там, у печері.

Десь після дванадцятої години дня хлопці позичили в одного громадянина його маленький човник, користуючись тим, що громадянина не було дома, і вирушили в свою мандрівку. Коли минули головний вхід до печери і пропливли ще кілька миль, Том сказав:

— Бачиш той крутий схил, що йде вниз від печери? Там двері. Схил здається гладким і рівним: ні будинків, ні дерев, самі кущі, та й ті схожі один на одного. Але ти бачиш там, де зсув, біле місце? То моя позначка. Ну, виходьмо.

Вони причалили.

— А тепер, Геку, ти звідси можеш прутиком дістати до тієї дірки, через яку я виліз із печери. Ану, подивись, чи можеш знайти її?

Гек обшукав усе довкола і нічого не знайшов.

Том з гордістю підійшов до кущів і сказав:

— Ось вона! Подивись, Геку: де ще можна отак пролізти? Тільки ти про це анітелень! Весь час я хотів стати розбійником, та все не було такої нірки, а йти навкруги було нудно. Тепер цей хід — наш, і ми в нього не пустимо нікого, тільки Джо Гарпера та Бена Роджерса,— бо, звичайно, треба, щоб у нас була ватага, а коли вдвох, то це ж які розбійники! Ватага Тома Сойєра — це звучить чудово, правда, Геку?

— Авжеж чудово, Томе. А кого ми будемо грабувати?

— О, майже всіх. Проїжджих, перехожих. Так завжди роблять розбійники.

— І вбивати їх?

— Ні… не завжди. Краще тримати їх у печері, поки не сплатять викупу.

— А що це таке — викуп?

— Гроші. Ти наказуєш полоненому зібрати з своїх друзів, скільки він може, і коли протягом року друзі не дадуть викупу, тоді ти убиваєш його. Таке правило у розбійників. Але жінок не можна вбивати. Їх просто замикають, а не вбивають. Вони завжди красуні й багачки і страшенно лякливі. У них забирають годинники та всякі речі, але розмовляти з ними треба ввічливо, скинувши капелюха. Нема ввічливіших людей, ніж розбійники, ти це прочитаєш у кожній книжці. І ось жінки через кілька днів закохуються в них і, побувши в печері тиждень-два, вже перестають плакати, а потім їх уже й не виженеш із печери: виведеш їх геть — вони назад. Так в усіх книжках написано.

— Та це ж чудово, Томе! По-моєму, це навіть краще, ніж бути піратом.

— Так, це справді краще, бо… ближче до дому… і до цирку можна піти… і взагалі…

Тим часом хлопці вже перетягли з човна весь вантаж і влізли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до протилежного кінця галереї, прив՚язали шворки до виступу скелі і рушили далі. Через кілька кроків хлопці прийшли до джерела, і Том відчув, що весь тремтить. Він показав Гекові залишки свічки на купці глини при самій стіні і розповів, як він і Беккі стежили за мерехтінням вогника.

Непомітно для себе хлопці почали розмовляти пошепки, бо їх гнітила тиша й темрява. Вони рушили далі і незабаром підійшли до того місця, де Том колись натрапив на майданчик, який закінчувався проваллям. При світлі свічок хлопці побачили, що то була зовсім не безодня, а тільки стрімкий схил завглибшки двадцять чи тридцять футів. Том прошепотів:

— А тепер я тобі щось покажу, Геку.

Він підняв над головою свічку і сказав:

— А заглянь за ріг. Бачиш там… на великій скелі… зроблено димом від свічки.

— Томе, це хрест!

— Розумієш тепер, де "номер другий"? Під хрестом — ага! Зрозумів? Отут я і побачив індійця Джо з свічкою в руці.

Деякий час Гек дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:

— Томе, ходім звідси!

— Що? І залишити скарб?

— Так… залишити. Дух індійця Джо, напевно, блукає десь тут поблизу.

— Ні, Геку, ні. Якщо він і блукає, то в тому місці, де вмер метис,— біля входу в печеру… за п՚ять миль звідси.

— Ні. Томе, дух метиса не там. Він вештається біля грошей, стереже гроші. Я ж знаю звички духів, і ти теж прекрасно знаєш.

Том почав думати, що Гек, може, справді має рацію, і непевний страх закрався в його серце. Раптом одна думка осяяла його:

— Які ж ми з тобою дурні обидва! Адже ж дух індійця Джо не стане вештатись у тих місцях, де хрест.

Цей довід виявився переконливим і справив велике враження.

— Справді, Томе, я й не подумав про це. Ти маєш рацію. Наше щастя, що тут хрест. Мабуть-таки, спустимося і пошукаймо тієї скриньки.

Том поліз перший і по дорозі вирізував в глиняному спуску нерівні приступки. Гек ішов за ним. З печери, де стояла велика скеля, виходило чотири галереї. Три з них хлопці оглянули і нічого не знайшли. В четвертій знайшли маленьку нішу, де лежало кілька ковдр, старі піджаки, шкурка від шинки та обгризені курячі кістки.