Батько Горіо - Бальзак Оноре де
Але якби я вийшла чи виїхала з дому в цей час, хіба б не погубила себе? Я відчула, яка гірка жіноча доля. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що переказав вам мій батько. Я буду гніватись, але прощу вас. Чи не захворіли ви? Чому ви живете так далеко? Благаю – хоч одне слово! До скорого побачення, правда ж? Якщо вам ніколи, досить одного слова. Напишіть: "Лечу!" – або: "Хворий". А втім, якби ви захворіли, то батько сказав би мені. Що ж сталося?"
– Так, що сталося? – вигукнув Ежен і кинувся в їдальню, бгаючи недочитаного листа. – Котра година?
– Пів на дванадцяту, – сказав Вотрен, кладучи цукор у каву.
Втеклий каторжник глянув на Ежена тим холодним заворожливим поглядом, властивим людям з магнетичною силою, що, кажуть, приборкує навіть буйних божевільних у лікарнях. Ежен здригнувся всім тілом. На вулиці проторохкотіла карета, і в кімнату вбіг стривожений лакей пана Тайфера, якого пані Кутюр одразу впізнала по лівреї.
– Мадмуазель! – вигукнув він. – Ваш батько кличе вас. Сталося велике нещастя. Пан Фредерік бився на дуелі; його поранено шпагою в лоб; лікарі не мають надії його врятувати. Ви ледве встигнете з ним попрощатися, він непритомний.
– Бідолашний хлопець! – голосно промовив Вотрен. – Як можна затівати сварки, маючи тридцять тисяч річного прибутку? Справді, молодь не вміє належно поводитись.
– Пане! – вигукнув Ежен.
– Ну що, доросла дитино? Хіба в Парижі б’ються на дуелі не кожного ранку? – спитав Вотрен, спокійно допиваючи каву; мадмуазель Мішоно стежила за ним так напружено, що подія, яка приголомшила всіх, її не схвилювала.
– Я їду з вами, Вікторино, – сказала пані Кутюр.
І обидві жінки вибігли з дому, навіть не надівши капелюшків і шалей. Виходячи, Вікторина глянула крізь сльози на Ежена, немов говорячи: "Не думала я, що за наше щастя я заплачу сльозами".
– Та чи не пророк ви часом, пане Вотрен? – спитала пані Воке.
– Я – хто завгодно, – відповів Жак Коллен.
– Як усе це дивно! – не вгавала пані Воке, нанизуючи одна на одну незначущі фрази з приводу цієї події. – Смерть хапає нас отак зненацька. Молоді часто вмирають раніше за старих. Щасливі ми, жінки, що не б’ємося на дуелях; та в нас є інші хвороби, яких немає у чоловіків. Ми народжуємо дітей, і материнські муки тривають довго. Як пощастило Вікторині! Батько змушений буде її визнати.
– От бачите! – сказав Вотрен, дивлячись на Ежена. – Вчора вона не мала жодного су, а сьогодні володіє кількома мільйонами.
– Слухайте, пане Ежене, – вигукнула пані Воке, – ви наче знали, куди вціляли!
Батько Горіо враз глянув на студента і побачив у нього в руці зібганого листа.
– Ви його не дочитали. Що це означає? Хіба й ви такий, як інші? – спитав він Растіньяка.
– Пані Воке, я ніколи не одружуся з мадмуазель Вікториною, – сказав Ежен, і на обличчі в нього з’явився вираз такого жаху й огиди, що всі знітились.
Батько Горіо схопив руку студента і потиснув її. Він хотів був її поцілувати.
– Ох-хо-хо! – гукнув Вотрен. – В італійців є добра приказка: col tempo[14].
– Я чекаю на відповідь, – нагадав Растіньяку посланець пані де Нусінген.
– Скажіть, що я їду.
Посланець пішов. Ежен був страшенно схвильований і забув про обережність.
– Що робити? – промовив він голосно сам до себе. – Доказів нема.
Вотрен усміхнувся. Але в цю мить напій, всотаний його шлунком, почав діяти. Проте каторжник був такий міцний, що підвівся, глянув на Растіньяка і промовив до нього глухим голосом:
– Юначе, добро приходить уві сні.
І впав, як мертвий.
– Є таки боже правосуддя! – вигукнув Ежен.
– Е, що ж це таке з нашим бідним, любим паном Вотреном?
– Апоплексичний удар! – скрикнула мадмуазель Мішоно.
– Сільвіє, мерщій біжи по лікаря, голубко, – звеліла вдова. – Ах, пане де Растіньяк, підіть негайно до пана Б’яншона: Сільвія може не застати вдома нашого доктора Гренпреля.
Растіньяк зрадів, що є привід покинути цей жахливий вертеп, і кинувся бігти.
– Крістофе, щодуху до аптекаря, попроси чого-небудь проти апоплексії.
Крістоф вийшов.
– Батечку Горіо, допоможіть нам перенести сердегу нагору, в його кімнату.
Вотрена підняли, сяк-так протягли сходами й поклали в ліжко.
– Я нічим не можу допомогти – піду до дочки, – сказав Горіо.
– Старий егоїст! – вигукнула пані Воке, – Іди, щоб ти здох, як собака.
– Ідіть-но пошукайте, чи нема у вас ефіру, – попросила мадмуазель Мішоно пані Воке, роздягаючи Вотрена. Їй допомагав Пуаре.
Пані Воке пішла в свою кімнату і залишила мадмуазель Мішоно господинею на полі бою.
– Мерщій скиньте з нього сорочку та поверніть його долілиць. Зробіть же хоч це. Я не хочу бачити голого чоловіка, – наказувала вона Пуаре. – Стоїть як пень.
Коли Вотрена перевернули, мадмуазель Мішоно щосили ляснула його по плечу, і дві фатальні білі літери виступили на почервонілій шкірі.
– На тобі! Як легко ви заробили три тисячі франків! – вигукнув Пуаре, підтримуючи Вотрена, поки мадмуазель Мішоно натягала на нього сорочку. – Ху, який важкий, – додав він, кладучи його на ліжко.
– Мовчіть! Може, каса тут? – жваво сказала стара діва, очі якої наче пронизували стіни, з такою жадібністю розглядала вона кожну річ у кімнаті. – Якби можна було відімкнути під якимось приводом оцей секретер.
– Мабуть, це було б негаразд, – відповів Пуаре.
– Ні, крадені гроші, що належали всім, тепер нічиї. Але ми не встигнемо, – додала вона. – Я чую, вже йде Воке.
– Ось вам ефір, – мовила пані Воке. – Можна сказати, сьогодні – день пригод. Боже мій! Та цей чоловік зовсім не схожий на хворого; він білісінький, як курчатко.
– Як курчатко? – перепитав Пуаре.
– Серце б’ється рівно, – сказала вдова, поклавши руку на груди Вотрена.
– Рівно? – здивовано перепитав Пуаре.
– Він здоровісінький.
– Ви думаєте? – сказав Пуаре.
– Авжеж, він ніби спить. Сільвія пішла по лікаря. Чуєте, мадмуазель Мішоно, він пирхає від ефіру. Чи ба? Він просто знепритомнів. Пульс нормальний. Та він міцний, як дуб! Гляньте, мадмуазель, яка в нього на грудях шерсть: такий житиме сто років. А парик усе-таки тримається. Стривайте, адже він приклеєний; волосся фальшиве, певне, тому, що він рудий. Кажуть, руді або дуже добрі, або дуже лихі люди. Хіба ж він не добрий?
– Добрий на те, щоб повісити, – сказав Пуаре.
– Ви хочете сказати, на шию гарненькій жінці, – різко перебила його мадмуазель Мішоно. – Ідіть звідси, пане Пуаре. Ходити за хворими – це жіноча справа. Підіть краще прогуляйтеся. Ми з пані Воке добре доглянемо нашого любого пана Вотрена.
Пуаре пішов тихенько, не ремствуючи, немов пес, якому хазяїн дав копняка.
Растіньяк вийшов з дому прогулятися і подихати свіжим повітрям, він задихався. Він же хотів запобігти цьому злочинові, заподіяному в призначений час. Як же могло так статися? Що тепер робити? Він тремтів від думки, що став співучасником злочину. Спокій Вотрена і далі страхав його.
"А що, як Вотрен умре, нічого не сказавши?" – думав Растіньяк.
Він бігав алеями Люксембурзького саду, немов тікаючи від зграї собак, і йому вчувалось їхнє гавкання.
– Слухай, – гукнув до нього Б’яншон, – ти читав "Стернового"?
"Стерновий" була радикальна газета, яку редагував пан Тіссо; після виходу ранкових газет вона одразу друкувала зведення новин для провінції і таким чином на цілу добу випереджала інші газети.
– Там є цікава пригода, – сказав практикант із лікарні Кошена. – Тайфер-син бився на дуелі з графом Франкессіні, офіцером старої гвардії, і той встромив йому шпагу в лоба на два дюйми. Тепер Вікторина одна з найбагатших наречених у Парижі. Ех, якби знаття! Смерть – та сама рулетка! Це правда, що Вікторина на тебе задивлялась, га?
– Замовкни, Б’яншоне, я ніколи з нею не одружуся. Я кохаю чарівну жінку, вона теж мене любить, я…
– Ти говориш так, немов щосили намагаєшся не зрадити її. Покажи мені жінку, варту того, щоб заради неї пожертвувати капіталами пана Тайфера.
– Невже мене переслідують демони? – скрикнув Растіньяк.
– Що з тобою? Ти збожеволів. Дай-но мені руку, – сказав Б’яншон, – я помацаю тобі пульс. У тебе гарячка.
– Іди до матусі Воке, – сказав йому Ежен, – цей мерзотник Вотрен тільки що впав як мертвий.
– А-а! Ти підтверджуєш мої підозріння, треба їх перевірити, – вигукнув Б’яншон, лишаючи Растіньяка на самоті.
Довга прогулянка мала для Ежена важливі наслідки. Він ніби заглянув у всі закутки свого сумління. Правда, студент довго вагався, картав себе, приглядався до себе, але чесність усе-таки вийшла з цього жорстокого й жахливого випробування загартованою, як залізний брус, що витримує всі проби. Він пригадав учорашні признання батька Горіо, уявив собі квартиру, яку підшукала для нього Дельфіна на вулиці д’Артуа, знову видобув її листа, перечитав його, поцілував.
"Це кохання – мій якір порятунку, – подумав Ежен. – Бідолашний старий багато вистраждав. Він нічого не каже про своє лихо, але хто не вгадає його? Ну що ж, я доглядатиму його, як батька, дам йому якнайбільше радості. Якщо Дельфіна любить мене, то часто приходитиме до мене, і він буде коло неї. Ця вельможна графиня де Ресто – негідниця, вона ладна зробити з свого батька слугу. Люба Дельфіна! Вона краще ставиться до бідолахи Горіо, вона заслуговує того, щоб її кохали! Ах, сьогодні ввечері, нарешті, мене жде щастя".
Він витяг годинника, замилувався на нього.
"Як усе обернулось на добре! Коли кохання взаємне й вічне, можна й допомагати одне одному – я можу прийняти цей подарунок. Зрештою, я напевне проб’юсь і поверну все сторицею. В нашому зв’язку немає нічого злочинного, нічого такого, що суперечило б найсуворішій чесності. Скільки порядних людей вступають у такі зв’язки! Ми нікого не обдурюємо, а принижує людей тільки брехня. Брехати – це зрікатися себе! Вона давно не живе з чоловіком. Зрештою, я скажу ельзасцеві, щоб він віддав мені цю жінку, яку не може зробити щасливою".
В душі Растіньяка ще довго точилася боротьба. Хоча чеснотам юності судилося перемогти, непереборна цікавість усе-таки привела його знов, о пів на п’яту, коли вже посутеніло, до "Дому Воке", що його він заприсягнувся собі покинути назавжди. Ежен хотів дізнатися, вмер Вотрен чи ні. Б’яншону спало на думку дати Вотренові блювотного, віднести блювоту в лікарню і зробити хімічний аналіз. Намагання мадмуазель Мішоно перешкодити цьому й викинути блювоту в помийницю підсилило його підозріння.
