Воно - Кінг Стівен

Там була повінь, але вона вже здебільшого минулася, а Джордж нудився. Я лежав у ліжку хворий на грип. Він попрохав мене зробити йому кораблик з газетного аркуша. Я знав як, навчився за рік до того у денному таборі. Джордж сказав, що запускатиме його по риштаках вздовж Вітчем-стрит і Джексон-стрит, бо там вони були ще повні води. Отже, я зробив йому той кораблик, і він подякував мені, і пішов надвір, і то було востаннє, коли я бачив мого брата Джорджа живим. Якби в мене не було грипу, може, я зміг би його врятувати.

Він замовк, тручи собі правою долонею ліву щоку, ніби перевіряв оброслість щетиною. Збільшені скельцями окулярів очі мали задумливий вираз… але він не дивився на неї.

— Все трапилося просто там, на Вітчем, неподалік від її перехрестя з Джексон-стрит. Той хтось, хто його вбив, відірвав його ліву руку так само просто, як якийсь другокласник відриває крильце мухи. Патологоанатом сказав, що він помер або від шоку, або від втрати крові. Наскільки мені зрозуміло, різниця між тим і тим не варта й дайма.

— Господи Ісусе, Білле!

— Я здогадуюсь, ти дивуєшся, чому я ніколи тобі цього не розповідав. Направду, мене й самого це дивує. Ми одружені вже одинадцять років, а до сьогодні ти нічого не знала про те, що трапилось з Джорджі. Я знаю про всю твою родину — навіть про твоїх тіточок і дядьків. Я знаю, що твій дід загинув у себе в гаражі в Айова-Сіті, коли п'яним дрочився з мотопилою. Я знаю всі ці речі тому, що одружені люди — не важить, як дуже вони заклопотані, — дізнаються з часом про все. А якщо їм стає нудно і вони перестають слухати, все одно це запам'ятовується — автоматично. Чи ти вважаєш, що я неправий?

— Ні, — тихо відповіла вона. — Ти правий, Білле.

— І нам завжди було легко розмовляти одне з одним, хіба не так? Я маю на увазі, ніхто з нас не знудився до такого ступеня, щоб все почало відбуватися автоматично, правда ж?

— Ну, — мовила вона, — я завжди досі вважала, що це так.

— Годі, Одро. Ти знаєш все, що відбувалося зі мною впродовж останніх одинадцяти років мого життя. Про кожну угоду, кожну ідею, кожну застуду, кожного друга, кожного, хто зробив мені капость чи намагався зробити. Ти знаєш, що я спав з Сюзен Бравн. Ти знаєш, що інколи я стаю сльозливим, коли п'ю і надто гучно слухаю платівки.

— Особливо "Вдячного мертвяка", — уточнила вона, і він розсміявся. Цього разу і вона посміхнулась йому навзаєм.

— Ти також знаєш найважливіше з усього — мої сподівання.

— Так. Гадаю, що так. Але це… — вона затнулась, похитала головою, хвильку подумала. — Білле, яким чином цей дзвінок пов'язаний з твоїм братом?

— Дозволь мені дійти до цього своїм шляхом. Не підштовхуй мене в епіцентр цього, бо ти мене так пов'яжеш. Воно таке величезне… і таке… химерно-жахливе… що я намагаюся хіба крадькома до нього наблизитися. Розумієш… мені ніколи не спадало на думку розповісти тобі про Джорджі.

Вона поглянула на нього нахмурено, легенько струснула головою:

— Не розумію.

— Одро, я намагаюся тобі пояснити, що протягом двадцяти чи й більше років я навіть не думав про Джорджі.

— Але ж ти розповідав мені, що в тебе був брат, якого звали…

— Я озвучував просто певний факт, — сказав він. — Ото й усе. Його ім'я було просто словом. Воно не відкидало жодної тіні в моїй душі.

— Проте, я гадаю, мабуть, воно відкидало тінь у твоїх сновидіннях, — зауважила Одра. І то голосом дуже тихим.

— Ті стогони? Плач?

Вона кивнула.

— Припускаю, що ти маєш рацію, — погодився він. — Фактично, ти майже напевне права. Але сни, яких не пам'ятаєш, не рахуються, хіба не так?

— Ти дійсно хочеш сказати мені, що зовсім ніколи не думав про нього?

— Так. Саме це я й кажу.

Вона похитала головою, відверто не вірячи.

— Навіть про те, як жахливо він загинув?

— До сьогодні ні, Одро.

Вона скинула на нього очима й знову похитала головою.

— Ти питалася в мене ще до того, як ми одружилися, чи маю я братів або сестер, і я сказав, що мав брата, котрий помер, коли я був ще дитиною. Ти знала, що й батьки мої померли, а в самої тебе така численна родина, що вона всуціль окупувала поле твоєї уваги. Але це не все.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що не тільки Джордж перебував у тій чорній дірі. Я й про саме місто Деррі двадцять років не думав. І про людей, з якими приятелював там — Едді Каспбрак, Базікало Річі, Стен Юріс, Бев Марш… — Він провів долонями собі по волоссю й тремтливо розсміявся. — Це немов мати таку сильну амнезію, що навіть поняття не маєш, що ти на неї страждаєш. А коли зателефонував Майк Хенлон…

— Хто такий Майк Хенлон?

— Ще один хлопчик, з яким ми приятелювали — з яким я подружився після того, як Джорджі загинув. Звичайно, він уже не хлопчик. Усі ми більше вже не діти. Це Майк телефонував, по трансатлантичному кабелю. Він питає: "Альо, я додзвонився в помешкання Денбро?" Я відповідаю: "Так", а він мені: "Білле, це ти?", я відповідаю: "Так", а він мені: "Це Майк Хенлон". Одро, це для мене нічого не означало. Так само він міг би бути продавцем енциклопедій або платівок Берла Айвза[195]. А потім він додав: "З Деррі". І коли він це промовив, наче певні двері прочинилися всередині мене і якесь страшне світло сяйнуло звідти, і я згадав, хто він такий. Я згадав Джорджі. Я згадав усіх інших. Все це трапилось…

Білл клацнув пальцями.

— Отак-от. І я вже знав, що він попросить мене приїхати.

— Приїхати туди, в Деррі?

— Йо, — він зняв окуляри, потер очі, подивився на неї. Ще ніколи в житті вона не бачила такої наляканої людини. — Туди, в Деррі. Тому що ми обіцяли, сказав він, і ми таки обіцяли. Ми тоді пообіцяли. Всі ми. Кожен із нас, дітей. Ми стояли в ручаї, що протікав Пустовищем, взявшись колом за руки, стояли й надрізали собі долоні уламком скла, і то було так, наче зграйка дітлахів грається у кровних братів, от тільки то було справжнім.

Він простягнув до неї долоні, і посередині обох вона побачила щільно прокреслену драбинку з білих ліній, які могли бути зарубцьованими шрамами. Вона тримала в своїх руках його руку — обидві його руки — безліч разів, але ніколи раніше вона не помічала в нього на долонях цих шрамів. Вони були блідими, це так, але вона б ніколи не повірила…

А вечірка! Та вечірка!

Не та, на якій вони познайомилися, хоча ця, друга, стала щасливим, як у книзі, фіналом для тієї першої, адже проводилася з нагоди закінчення зйомок "Лігва Чорного Демона". Ця була бучною і п'яною — абсолютно традиційна для каньйону Топанга вечірка[196]. Можливо, трохи менш безпутною, ніж більшість лос-анджелеських вечірок, на яких вона бувала, тому що зйомки пройшли краще, ніж вони мали бодай якесь право на те сподіватися, і всі присутні це розуміли. Для самої Одри Філіпс вона виявилася ще кращою, тому що тоді вона закохалася у Вільяма Денбро.

Як там звали ту самозвану хіромантку? Одра тепер уже не могла пригадати, тільки те, що та була однією з двох асистенток гримера. Одра пригадала, як посеред вечірки та дівчина здерла з себе блузку (під якою виявився вельми прозорий ліфчик) і зав'язала її в себе на голові на кшталт циганської хустки. Добряче накурившись трави й напившись вина, вона ворожила по долонях всю решту вечора… у будь-якому разі, поки не відключилася.

Зараз Одра вже не могла згадати, доброю чи поганою була ворожба тієї дівчини, дотепною чи дурною: вона й сама того вечора була доволі сильно під кайфом. Але Одра точно пам'ятала, як у якийсь момент та дівчина вхопила їхні з Біллом руки й оголосила, що вони ідеально пасують одне одному. Ви наче двійнята, сказала вона. Одра пригадала, як вона не без ревнощів дивилася на те, як та дівчина водить своїм елегантно лакованим нігтем уздовж ліній його долоні — яким ідіотичним це їй видавалося в химерному середовищі голлівудської субкультури Лос-Анджелеса, де для чоловіка поплескати жінку по задку така ж рутинна справа, як у Нью-Йорку цьомкнути в щічку! Проте було щось інтимно-млосне в тих узорах.

Тоді на долонях Білла не було жодних білих шрамів.

Вона спостерігала за тим фарсом очима закоханої жінки й зараз була впевнена у своїй пам'яті. Впевнена у факті.

І сказала тепер про це Біллу.

Він кивнув:

— Ти права. Тоді їх не було. І, хоча я не можу гарантовано заприсягтися, гадаю, їх не було ще минулого вечора у "Плузі й бороні". Ми там знову з Ралфом з'ясовували армрестлінгом, хто платить за пиво, і, думаю, я б помітив.

Він посміхнувся. Усмішка та була сухою, позбавленою гумору, зляканою.

— Я думаю, вони повернулись, коли зателефонував Майк Хенлон. Ось що я думаю.

— Білле, це неможливо, — вона потягнулася по свої сигарети.

Білл роздивлявся свої руки.

— Це робив Стен, — промовив він. — Надрізав нам долоні скалкою пляшки з-під кока-коли. Тепер я пригадую це так чітко. — Він скинув очима на Одру, і очі ті з-поза окулярів дивилися болісно, спантеличено. — Я пам'ятаю, як той уламок скла зблискував на сонці. Він був від нової, прозорої пляшки. До того кока-кола була в зелених пляшках, ти це пам'ятаєш?

Вона помотала головою, але він цього не помітив. Він так само вивчав власні долоні.

— Я згадав, що своїми руками Стен зайнявся наостанок, прикидаючись, ніби збирається замість трішки різнути собі долоні порізати зап'ястки. Мабуть, то був лише дурний жарт, але я ледь не кинувся до нього… щоб зупинити. Бо якусь секунду чи дві він виглядав цілком серйозним.

— Не треба, Білле, — озвалася Одра тихо. Цього разу їй довелося втримувати запальничку, обхопивши лівою рукою собі зап'ясток, як то роблять поліцейські, коли стріляють з пістолета звіддалік. — Шрами не можуть повертатись назад. Вони або є, або їх нема.

— Ти бачила їх раніше, еге ж? Це те, що ти хочеш мені сказати?

— Вони дуже бліді, — сказала Одра різкіше, ніж їй цього хотілося.

— Тоді у всіх нас текла кров, — продовжував Білл. — Ми стояли у воді неподалік від того місця, де Едді Каспбрак, Бен Генском і я побудували ту греблю…

— Ти ж це не про того архітектора, авжеж?

— А що, є якийсь, якого так звуть?

— Господи, Білле, він збудував новий телекомунікаційний центр "Бі-бі-сі"! Вони тут досі сперечаються, втілена мрія це чи просто викидень!

— Ну, я не знаю, той самий це парубок чи ні. Навряд чи, але, я гадаю, все може бути. Той Бен, якого знав я, чудово вмів будувати всякі речі. Ми всі стояли там, і в правій руці я тримав ліву руку Бев Марш, а в лівій — праву Річі Тозіера.