Щастя Ругонів - Золя Еміль
Поки він говорив, П'єр, бліднучи, слухав його слова. А, справді, Фелісіта правду казала — його рідня ніби зумисне компрометує його. Ось і тепер один з його небожів убив жандаря. Ніколи вже не дадуть йому посади митника, коли цей навіжений пристане до бунтівників. П'єр став перед дверима, вирішивши затримати його.
— Слухай, — сказав він Сільверові, здивованому його присутністю. — Я голова сім'ї й забороняю тобі йти з дому. Йдеться про мою і вашу честь. Завтра я постараюся перекинути тебе через кордон.
Сільвер знизав плечима.
— Пустіть мене, — відповів він спокійно. — Я не шпиг і не викажу, де ви переховуєтесь, будьте певні.
А Ругон усе правив про родинну честь та свої права старшого в сім'ї, але Сільвер урвав його:
— А хіба я з вашої сім'ї? Ви ніколи не визнавали мене… Сьогодні тільки острах загнав вас сюди, бо ви добре знаєте, що день помсти настав. Пустіть мене, адже ж я не ховаюся, я повинен виконати свій обов'язок.
Ругон не поворухнувся. Тоді тітка Діда, що слухала в якомусь захваті палкі слова Сільвера, поклала свою суху руку на плече сина.
— Пусти, П'єре, — мовила вона. — Хлопцеві треба йти.
Юнак легенько відтрутив дядька й кинувся на вулицю.
Ругон старанно замкнув за ним двері і мовив до матері голосом, повним гніву й загрози:
— Коли з ним трапиться якесь лихо, ви будете винні в тому… Ви божевільна баба і самі не знаєте, що ви тільки-но накоїли.
Але Аделаїда, здавалося, не чула його. Вона підкинула хмизу в пригаслий вогонь і бурмотіла, злегка посміхаючись:
— Я-бо знаю! Він пропадав цілими місяцями, а потім знову повертався здоровий.
Вона, очевидячки, говорила про Макара.
Тим часом Сільвер добіг до базару. Наближаючись до того місця, де він залишив Мієту, він почув гомін голосів і побачив гурт людей. Це примусило його прискорити ходу. Жорстока сцена тільки що відбулася на базарі. Коли повстанці взялися до їжі, в їхній юрбі почали з'являтися дехто з обивателів. Серед цих зацікавлених був і Жюстен, син чинбаря Ребюфа, юнак двадцяти років, сухорлява, косоока, брудна істота. Він палав непримиримою ненавистю до своєї сестри в перших — Мієти. Вдома він докоряв їй за кожен шматок, називав жебрачкою, підібраною на вулиці. Очевидячки, дівчатко відмовилося бути йому за полюбовницю. Блідий, сухорлявий, з довгими ногами й руками, з перекошеним обличчям, він мстився на ній за свою невродливість, і за те що, вродлива та дужа дівчина зневажила його. Він плекав здавна мрію, щоб батько вигнав її. Він безперервно слідкував за Мієтою. Недавно він довідався про її побачення з Сільвером і чекав тільки на зручну нагоду, щоб донести про все батькові. Того вечора, побачивши, що Мієта о восьмій годині зникла з дому, він, уже неспроможний стримувати свою ненависть, не міг далі мовчати. Ребюфа, вислухавши його розповідь, запалав страшним гнівом і сказав, що коли ця побігуха насмілиться повернутися, він вижене її стусанами. Жюстен ліг спати, наперед смакуючи ту приємну сцену, що розіграється вранці. Йому нетерпеливилось швидше втішитися з своєї помсти. Він одягся й вийшов. Можливо, пощастить зустріти Мієту; і хлопець пообіцяв собі, що триматиметься дуже зухвало. Він був при вступі до міста повстанців і йшов слідом за ними аж до мерії, передчуваючи, що зустріне тут закоханих. І справді, кінець кінцем він помітив свою двоюрідну сестру на лаві, де вона сиділа й чекала на Сільвера. Зауваживши, що на ній тепла керея і що поряд стоїть прапор, притулений до стовпа, він почав сміятися й грубо глузувати з неї. Мієта, вражена його появою, не здобулася на відповідь. Дівчина заридала під зливою образ. Вона вся тремтіла від плачу, нахиливши голову, щоб заховати своє обличчя, а Жюстен узивав її дочкою вбивці й вигукував, що його батько Ребюфа дасть їй доброго бобу, якщо вона тільки надумає повернутися до Жа-Мефрену. Якусь чверть години знущався він з неї, а вона все тремтіла від переляку й образи. Довкола зібралися роззяви й реготали з цієї огидної сцени. Зрештою, дехто з повстанців заступився за Мієту й пригрозив налупцювати зухвалого парубійка, коли він не дасть Мієті спокою. Жюстен одступив, заявляючи, що нікого не боїться. Саме в цей момент з'явився Сільвер. Молодий Ребюфа, помітивши його, відскочив убік, пориваючись тікати, бо боявся Сільвера, знаючи, що той дужчий за нього. Проте не утримався від спокуси ще раз образити Мієту в присутності її коханця.
— Я так і знав, що колісник десь недалеко. То ти втекла від нас до цього навіженого? І подумати тільки — їй нема ще й шістнадцяти років. Ну, а коли ж хрестини?
Він відступив на кілька кроків, помітивши, що Сільвер стиснув кулаки.
— Але прошу тебе, — провадив він з гидким смішком, — не здумай прийти до нас родити, а то й баби не треба буде. Батько так копне тебе ногою, що зразу розродишся, зрозуміла?
Тут він с голосним зойком кинувся тікати: обличчя його було розбите. Сільвер одним стрибком опинився біля нього й дав йому здоровенного ляща. Але він не став ганятися за Жюстеном, а підійшов до Мієти, що стояла й тремтіла, наче в лихоманці, й пучками втирала сльози. Сільвер ніжно подивився на неї, намагаючись її втішити, але вона відповіла, зробивши порвистий жест:
— Ні, ні, я не плачу, ти ж бачиш… Нічого, так ліпше. Тепер мене не гризтиме сумління, що я пішла з дому. Я вільна.
Вона взяла прапора й повела Сільвера до повстанців. Було вже біля другої години. Холод усе дужчав, республіканці доїдали хліб стоячи і тупали ногами, намагаючись угрітися. Зрештою, начальники подали наказ вирушати. Колона вишикувалася. Полонених поставили посередині; крім пана Гарсоне та майора Сікардо, ворохобники забрали з собою митника Перота та декого ще з службовців.
Цієї миті в юрбі з'явився Арістід. Він бігав од одної групи до другої. Побачивши таке піднесення, спритний журналіст подумав, чи не виявив він необачності, відсахнувшись од республіканців; але, з другого боку, йому не хотілося скомпрометувати себе, і він прийшов попрощатися з ними, перев'язавши руку, гірко нарікаючи на кляту рану, що не дає йому взятися до зброї. У натовпі він зустрів свого брата Паскаля, що ніс скриньку з інструментом і аптечку. Доктор спокійно заявив йому, що піде з повстанцями. Арістід тихенько обізвав його дурнем і непомітно накивав п'ятами, боячись, щоб йому не доручили охороняти місто, вважаючи цей пост за дуже небезпечний.
Повстанці не думали утримувати Пласан у своїх руках. У місті надто сильна була реакція, щоб можна було створити хоча б демократичний комітет, як це робилося по інших місцях. Вони б просто й пішли собі геть, якби Макар, осмілений своєю жагучою ненавистю, не зголосився підтримувати лад у Пласані, якщо йому дадуть чоловіка з двадцять небоянів. Йому дали двадцять чоловік, він став на чолі свого загону і рушив займати мерію. Колона спустилася проспектом Совер і вийшла Великою брамою, залишаючи за собою тихі й безлюдні вулиці, що ними вона прокотилася, наче та буря. В далечині прослалися шляхи, залляті місяцем. Мієта не захотіла спиратись Сільверові на руку; вона ступала мужньо, твердо й прямо, тримаючи обіруч свого червоного прапора, не нарікаючи на холод, хоч від нього й посиніли їй пальці.
V
Попереду стелилися дороги, облиті блідим місячним сяйвом.
Вийшовши за місто, на ці холодні осяяні ниви, повстанський загін продовжував свій героїчний похід. Епопея, що підхопила і понесла з собою Мієту та Сільвера, цих дорослих дітей, котрі прагнули любові й волі, священна, величава, вдиралася, мов вільний вітер, у ницу комедію Макарів та Ругонів. Грізний народний голос часами гримів, забиваючи балаканину жовтого салону й просторікування дядька Антуана. І фарс, вульгарний, безсоромний фарс обертався в велику історичну драму.
Вийшовши з Пласана, повстанці попрямували на Оршер. Вони гадали прибути до цього міста о десятій ранку. Дорога туди в'ється за течією Віорни, поміж схилами горбів, що їх обмиває річка. Ліворуч долина шириться, стелеться безмежним зеленим килимом, де-не-де цяткованим сірими плямами сіл. Праворуч громадяться безрадісні верховини Гаррігського хребта, каменисті поля, іржаві, наче попалені сонцем, шпилі. Битий шлях, що подекуди переходить у сошу, тягнеться серед величних скель; поміж них на кожному кроці розгортається краєвид на долину. Нема нічого дикішого, грандіознішого, ніж ця дорога, прорубана в схилі гори. Ці місця вселяють якийсь побожний жах, особливо вночі.
У блідому місячному світлі повстанці посувалися, мов вулицею якогось зруйнованого химерного міста; по обидва боки цієї вулиці наче підносилися храми; місяць перетворював кожну скелю то в недовирізьблену колону, то в зруйновану капітель, то в мур з таємничими портиками. Увишині дрімали Гаррігські гори. Широкий масив, затоплений білим місячним сяйвом, схожий на місто велетів, з вежами, обелісками, кам'яницями і терасами, що заступали півнеба; а внизу, там, де лежала рівнина, ширився океан розсіяного світла, безмежний простір, де стелився серпанок світлого туману. Повстанцям увижалось, що вони йдуть безкраєю сошею, круговою дорогою, прокладеною понад берегом фосфорного моря і вперезаною в межі якоїсь незнаної країни.
Ту ніч Віорна глухо ревіла під придорожніми скелями. Крізь безугавне ревіння води повстанці чули пронизливі жалібні зойки дзвонів. Села, розкидані рівниною по той бік річки, піднімалися одне по одному, били на сполох, запалювали вогнища. Аж до ранку безугавне подзвіння супроводило колону, що йшла крізь ніч, і видко було, як повстання пробігає долиною, ніби вогонь пороховою ниткою. Криваві ватри пронизували пітьму, далекий спів долітав глухими перекотами, безмежний простір утопав у сріблястій місячній млі, хвилювався, немов од раптових спалахів гніву. І протягом багатьох льє краєвид не змінювався.
Люди йшли, гарячково збуджені, паризькі події запалили серця республіканців, вони раділи, бачачи цей обшир, охоплений заколотом. Сп'янілі мрією про загальне повстання, вони вірили, що вся Франція йде слідом за ними. Там, за Віорною, в безкрайому морі розлитого сяйва, їм увижалися незліченні лави, що, як і вони, поспішали на захист Республіки. Ці малорозвинуті, наївні й легковірні люди не сумнівалися в легкій і певній перемозі. Вони схопили б і розстріляли, мов зрадника, всякого, хто в цю урочисту годину сказав би їм, що тільки вони мужньо виконують свій обов'язок, а вся країна, приголомшена острахом, дозволяла зв'язати собі руки й ноги.
Та ще й їх підбадьорювали вітання, що ними їх зустрічали в придорожніх селах, розкиданих на Гаррігському узгір'ї.
