Таня - Бунін Іван
Вона похитала головою, подумала і сказала: добре. Це було дуже страшно, але тим солодше. Те ж саме відчував і він. І ще хвилювала жалість до неї: і не знає, що це їх остання ніч!
Вночі він то засинав, то в тривозі прокидався: чи наважиться прийти? Пітьма дому, шум навколо цієї пітьми, трясуться віконниці, в печі раз-у-раз завиває… Раптом він від страху отямився: не почув, — почути її у тій злочинній обережності, з якою вона пробиралася у густій темряві по дому, було неможливо, — не почув, а відчув, що вона, невидима, вже стоїть біля тахти. Він простягнув руки. Вона мовчки пірнула під ковдру до нього. Він чув, як стукає її серце, відчував її замерзлі босі ноги і шепотів найгарячіші слова, які тільки міг знайти і вимовити.
Вони довго лежали так, груди до грудей, цілуючись так міцно, що боляче було зубам. Вона пам'ятала, що він не велів їй стискати рот, і, намагаючись догодити йому, розкривала його, як галченя.
— Ти либонь зовсім не спала?
Вона відповіла радісним шепотом:
— Ні хвилиночки. Все чекала…
Намацавши на столику сірники, він запалив свічку. Вона ахнула у страху:
— Петрику, що ж це ви зробили? Ану ж бо стара прокинеться, побачить світло…
— Чорт з нею, — сказав він, дивлячись на її зашаріле личко. – Чорт з нею, я хочу бачити тебе…
Взявши її, він не зводив з неї очей. Вона прошепотіла:
— Я боюсь, — що це ви на мене так дивитесь?
— А те, що кращої за тебе немає на світі. Ця голівка з цією маленькою косою круг неї, як у молоденької Венери…
Очі її засяяли сміхом, щастям:
— Яка це Вінера?
— Та вже така… І ця сорочечка…
— А ви купіть мені міткалеву… Напевне, ви справді мене дуже любите?
— Нітрохи не люблю. І знову ти пахнеш чи то перепелом, чи то сухою коноплею…
— Чому ж вам це подобається? От ви казали, що я завжди говорю в цей час… а тепер… самі говорите…
Вона почала все міцніше притискати його до себе, хотіла ще щось сказати і вже не могла…
Потім він погасив свічу і довго лежав мовчки, курив і думав: а все-таки треба сказати, жахливо, але треба! І ледь чутно почав:
— Танечко…
— Що? – так само таємниче спитала вона.
— Адже мені треба їхати…
Вона навіть підвелась:
— Коли?
— Все-таки скоро… дуже скоро… У мене є невідкладні справи…
Вона впала на подушку:
— Господи!
Якісь його справи десь там, у якійсь Москві, викликали в неї щось подібне до благоговіння. Але як же розлучитися з ним заради цих справ? І вона замовкла, швидко і безпомічно шукаючи подумки виходу з жаху цієї безвиході. Виходу не було. Хотілося крикнути: "Візьміть мене з собою!" Але вона не сміла – хіба це можливо?
— Я ж не можу вік тут жити…
Вона слухала і погоджувалась: так, так…
— Я ж не можу взяти тебе з собою…
Вона раптом відчайдушно вимовила:
— Чому?
Він швидко подумав: "Так, чому, чому?" І квапливо відповів:
— У мене немає дому, Таню, я все життя їжджу з місця на місце… В Москві живу в номерах… І ні з ким ніколи не одружусь…
— Через що?
— Через те, що таким вже я вродився.
— І ні на кому ніколи не женитесь?
— Ні на кому, ніколи! І даю тобі чесне слово, мені, їй-богу, необхідно, дуже важливі і невідкладні справи. На Різдво неодмінно приїду!
Вона припала головою до нього, полежала, капаючи на його руки теплими сльозами, і прошепотіла:
— Ну, я піду… Скоро світати почне…
І, піднявшись, стала в темряві хрестити його:
— Збережи вас Цариця Небесна, збережи Матір Божа!
Прибігши до себе за перегородку, вона сіла на постіль і, притиснувши до грудей руки, злизуючи з губ сльози, почала шепотіти під гул заметілі у сінцях:
— Господи батечко! Царице Небесна! Дай, господи, щоб не стихало хоч іще днів зо два!
За два дні він поїхав, — ще пробігали двором стихаючі вихори, та він не міг більше продовжувати її і свою таємну муку і не піддався умовлянням Казакової почекати хоч до завтра.
І дім, і вся садиба спустіли, вмерли. І уявити собі Москву і його в ній, його життя там, якісь його справи, не було жодної можливості.
На Різдво він не приїхав. Що це були за дні! У якій муці нескінченного чекання, в якій жалюгідній облуді перед собою, ніби і немає ніякого чекання, ішов час від ранку до вечора! І усі Святки вона ходила в своєму найкращому уборі – у тій сукні і в тих півчобітках, в яких він зустрічав її тоді восени на вокзалі, у той незабутній вечір.
На Хрещення вона чомусь жадібно вірила, що ось-ось з'являться з-під гори мужицькі санки, які він найме на станції, не приславши листа, щоб за ним вислали коней, весь день не вставала з рундука у передпокою, дивлячись у двір до болю в очах. Дім був порожній, — Казакова поїхала в гості до сусідів, стара обідала у людській, сиділа там і після обіду, насолоджуючись лихослів'ям перед кухаркою. А вона навіть і обідати не ходила, сказала, що живіт болить…
Та от стало вечоріти. Вона поглянула ще раз на порожній двір у блискучому насту і піднялась, твердо сказавши собі: кінець, нікого мені більше не потрібно, нічого не бажаю чекати! – і пішла, ошатна, ніби гуляючи, по залі, по вітальні, у світлі зимової, жовтої зорі з вікон, голосно і безтурботно заспівала – з полегшенням закінченого життя:
Уж как выйду я в сад,
Во зеленый сад,
Во зеленый сад гулять,
Свово милова встречать!
І саме на словах про милого ввійшла у кабінет, побачила його порожню тахту, порожнє крісло біля письмового столу, де колись сидів він з книгою в руках, і впала в крісло, головою на стіл, ридаючи і кричачи: "Царице Небесна, пошли мені смерть!"
Він приїхав у лютому – коли вона вже зовсім поховала в собі будь-яку надію побачити його хоч ще один раз у житті.
І нібито повернулось усе колишнє.
Він був вражений, побачивши її, — так схудла і змарніла вона вся, такі несміливі і сумні були її очі.
Здивувалась і вона в першу хвилину: і він здався їй нібито іншим, постарілим, чужим і навіть неприємним – вуса у нього стали начебто більшими, голос грубішим, його сміх і розмова, поки він роздягався у передпокої, були надто голосні і неприродні, їй незручно було поглянути йому у вічі… Але обоє намагались приховати все це один від одного, і незабаром все пішло нібито як перше.
Потім знову став наближатися страшний час – час його нового від'їзду. Він поклявся їй на образ, що приїде до Святої і вже на ціле літо. Вона повірила, але подумала: "А влітку що буде? Знову те саме, що тепер?" Цього тепер їй було вже мало – потрібно було або зовсім, зовсім колишнє, а не повторення, або нероздільне життя з ним, без розлук, без нових мук, без сорому даремного чекання. Але вона намагалась гнати від себе цю думку, намагалась уявити собі усе те літнє щастя, коли стільки буде їм свободи всюди… — вночі і вдень, в саду, в полі, на току, і він буде довго, довго біля неї…
Напередодні його нового від'їзду ніч була вже передвесняна, світла і вітряна. За домом хвилювався сад, і все долинало звідти принесене вітром зле і безпомічне, уривчасте гавкання собак над ямою у ялинах: там сиділа лисиця, яку спіймав у пастку і приніс на панський двір лісник Казакової.
Він лежав на тахті на спині, заплющивши очі. Вона поруч з ним на боку, підклавши долоню під сумну голівку. Обоє мовчали. Нарешті вона прошепотіла:
— Петрику, ви спите?
Він відкрив очі, глянув у легкі сутінки кімнати, осяяні зліва золотистим світлом з бічного вікна:
— Ні. А що?
— Адже ви мене більше не любите, дарма згубили, — спокійно сказала вона.
— Чому ж дарма? Не кажи дурниць.
— Гріх вам буде. Куди ж я тепер дінуся?
— А навіщо тобі кудись діватися?
— От ви знову, знову поїдете в цю свою Москву, а що ж я одна тут буду робити!
— Та все те ж, що й раніше робила. А потім – адже я тобі твердо сказав: на Святій приїду на ціле літо.
— Так, можливо, і приїдете… Тільки раніше ви мені не казали таких слів: "А навіщо тобі куди-небудь діватися?" Ви мене справді любили, говорили, що милішої за мене не бачили. Та й хіба я такою була?
Так, не такою, подумав він. Жахливо змінилась. Навіть тілом стала якась квола, всі кісточки відчутні…
— Пройшла моя пора, — сказала вона. – Заскочу, бувало, до вас – і боюсь до смерті й радію: ну, слава богу, стара заснула. А тепер і її не боюсь…
Він знизав плечима:
— Я тебе не розумію. Дай-но мені цигарки зі столика…
Вона подала. Він закурив:
— Не розумію, що з тобою. Ти просто нездорова…
— Ось тому, напевне, і не мила я вам стала. А чим же я хвора?
— Ти мене не розумієш. Я кажу, що ти нездорова душею. Тому що подумай, будь ласка, що таке сталося, звідки ти взяла, що я тебе більше не люблю? І навіщо торочити одне й те саме: бувало, бувало…
Вона не відповіла. Світило вікно, шумів сад, долинало уривчасте гавкання, зле, безнадійне, жалібне… Вона тихенько злізла з тахти і, притиснувши рукав до очей, похитуючи головою, м'яко пішла у своїх шерстяних панчохах до дверей у вітальню. Він неголосно і суворо покликав її:
— Таню!
Вона обернулась, відповіла ледве чутно:
— Чого вам?
— Іди до мене.
— Навіщо?
— Кажу, іди.
Вона покірно підійшла, схиливши голову, щоб він не бачив, що все лице у неї в сльозах.
— Ну, що вам?
— Сядь і не плач. Поцілуй мене – ну?
Він сів, вона сіла поруч і обняла, тихо ридаючи. "Боже мій, що ж мені робити! – з відчаєм подумав він. – Знову ці теплі дитячі сльози на дитячому гарячому обличчі… Вона навіть і не підозрює всієї сили мого кохання до неї! А що я можу? Забрати її з собою? Куди? На яке життя? І що із цього вийде? Зв'язати, згубити себе навіки?" І почав швидко шепотіти, відчуваючи, як і його сльози лоскочуть йому ніс і губи:
— Танечко, моя радосте, не плач, послухай: я приїду весною на все літо, і ось правда підемо ми з тобою "у зелений сад" — я чув цю твою пісеньку і повік не забуду її, — поїдемо на шарабані до лісу – пам'ятаєш, як ми їхали на шарабані зі станції?
— Ніхто мене з тобою не пустить! – гірко прошепотіла вона, мотаючи на його грудях головою і вперше сказавши йому "ти". – І нікуди ти зі мною не поїдеш…
Але він вже чув у її голосі несміливу радість, надію.
— Поїду, поїду, Танечко! І не смій мені більше говорити "ви". І плакати не смій…
Він взяв її під ноги у шерстяних панчохах і пересадив її, легеньку, до себе на коліна:
— Ну скажи: "Петрику, я тебе дуже люблю!"
Вона тупо повторила, гикнувши від сліз:
— Я тебе дуже люблю…
Це було в лютому страшного сімнадцятого року. Він був тоді в селі востаннє у житті.