Злочинна цивілізація - Шеклі Роберт

Хай там як, зважуйте кожен свій крок, коли підете в місто.

— Чому? — спитав Баррент. Квестор посміхнувся:

— А про це, пеоне, ти мусиш довідатися самотужки. Він повернувся й вийшов з барака.

Коли Квестор зник, Баррент підійшов до вікна, за яким виднів порожній майдан, а далі — вулиці Тетрагіда.

— Хочеш піти туди? — поцікавився Джо.

— Мабуть. Підеш зі мною? Миршавий шахрай похитав головою.

— Гадаю, це небезпечно.

— А ти, Форіне?

— Мені таке теж не до вподоби. Мабуть, ліпше поки посидіти в бараці.

— Сміх, та й годі. Це ж наше місто. Хтось іде зі мною? Форін ніяково згорбив широку спину й похитав головою.

Джо знизав плечима й знову вмостився на ліжку. Решта новаків навіть не глянули в його бік.

— Дуже добре,— мовив Баррент.— Потім я вам усе розповім.

Він почекав ще трохи, сподіваючись, що хтось передумає, й вийшов за двері.

Місто було купою будинків, безладно розкиданих по півострову, що вузькою смугою вклинювавсь у сіре, мертвотне море. Від материка півострів був відгороджений високою камінною стіною, де-не-де прорізаною брамами, скрізь походжали вартові. Найбільшою спорудою в місті була Арена, яку використовували раз на рік для Ігор. Біля Арени були зосереджені урядові будівлі.

Баррент крокував вузькими вулицями, озираючись довкола, намагаючись збагнути устрій свого нового дому. Покручені незабруковані проїзди й темні, пошарпані негодою будинки збудили в ньому неясні уривчасті спогади. Подібне Баррент уже бачив на Землі, але нічого про те не пам'ятав. Спогади мучили його, мов сверблячка, а де саме свербить, він не знав.

За Ареною Вілл потрапив у головний діловий район Тетрагіда. Він заворожено читав вивіски: "НЕДИПЛОМОВАНИЙ ЛІКАР — ТЕРМІНОВІ АБОРТИ"; а далі: "ШЕЛЬМОВАНИЙ АДВОКАТ. ПОЛІТИЧНА ПРОТЕКЦІЯ!"

Баррент туманно відчував: тут щось не так. Він ішов далі, повз крамниці, які рекламували крадені товари, проминув невеличкий заклад із написом: "ЧИТАННЯ ДУМОК! ПОВНИЙ ШТАТ СКРЕНУЮЧИХ МУТАНТІВ! ВАШЕ ЗЕМНЕ МИНУЛЕ ЯК НА ДОЛОНІ!"

Баррентові закортіло ввійти. Та він згадав, що зовсім не має грошей, а на Омезі, здається, гроші шанували над усе.

Він звернув у провулок, проминув кілька ресторанів і вийшов до великого будинку ІНСТИТУТУ ОТРУТИ. ("Пільгові умови. На виплат — до трьох років. Результат гарантовано або ж гроші повертаються"). Далі була тільки вивіска: "ГІЛЬДІЯ ВБИВЦЬ, 452 відділення".

Після настановчої бесіди на кораблі Баррент гадав, що на Омезі робиться все для виправлення злочинців. Та, судячи з вивісок крамниць, це було не так. А якщо й так, то виправлення набрало якихось напрочуд дивних форм. Поринувши в роздуми, він сповільнив ходу.

Потім Баррент помітив, що люди тікають з його шляху, ховаються в під'їздах чи магазинчиках. Літня жінка, зиркнувши на нього, одразу дременула.

Щось не так? Може, їх лякає його тюремна роба? Ні, мешканців Омеги нею не здивуєш. У чому ж тоді причина?

Вулицю ніби вимело. Неподалік від нього власник крамниці квапливо опускав металеві жалюзі, ховаючи свій злодійський крам.

— У чім річ? — спитав його Баррент.— Що тут діється?

— Чи ти сповна розуму? — мовив крамар.— Сьогодні ж День Посадки!

— Перепрошую?

— День Посадки! — повторив той.— День, коли сідає корабель із в'язнями. Тікай до свого барака, йолопе!

Крамар опустив останню металеву штору й замкнув її. Баррент раптом відчув крижаний подих остраху. Коїлося щось дуже дивне. Треба негайно вертатися. Який же він дурень, що не довідався більше про звичаї на Омезі перед тим, як...

До нього наближалося троє ошатних чоловіків, у кожного — золота сережка Гаджі в лівому вусі. Всі троє були озброєні.

Баррент рушив від них. Один із Гаджі вигукнув:

— Стій, пеоне!

Баррент помітив, що рука чоловіка потяглася до зброї, й зупинився.

— Що таке?

— Сьогодні День Посадки,— відповів чоловік і глянув на своїх приятелів.— Хто візьметься за нього перший?

— Кинемо жеребок.

— Ось монета.

— Ні, викинемо на пальцях.

— Готові? Один, два, три!

— Він мій,— мовив Гаджі, який стояв ліворуч. Його приятелі відступили назад, а він витяг зброю.

— Стривайте! — заблагав Баррент.— Що ви робите?

— Зараз я тебе застрелю,— повідомив чоловік.

— За що? Чоловік усміхнувся:

— Бо такий привілей Гаджі... У День Посадки ми маємо право застрелити кожного новоприбулого пеона, що вийде зі свого барака.

— Але ж мене не попередили!

— Ще б пак! Якщо говорити про це кожному новачкові, то ніхто з вас не вийде з бараків у День Посадки.

Гаджі прицілився.

Баррент зреагував блискавично. Кинувся на землю тої миті, коли пролунав постріл, почув шипіння й побачив нерівну обвуглену пляму на стіні цегляного будинку, перед яким він стояв.

— Тепер моя черга,— мовив інший чоловік.

— Вибач, старий, ти схибив.

— Роки, любий друже, мають свої привілеї. Відійди. Перш ніж другий Гаджі прицілився, Баррент підхопився на ноги й чкурнув щодуху. Крутий заворот вулиці на мить сховав його, але він чув за спиною погоню. Переслідувачі не поспішали, їхній біг нагадував радше швидку ходу, немов вони були певні, що неодмінно захоплять здобич. Баррент наддав швидкості, звернув у завулок і зрозумів, що помилився. Перед ним був глухий кут. Гаджі неквапом наздоганяли його.

Баррент загнано роззирнувся довкола. Фасади всіх крамниць були заґратовані, двері замкнені. Не було куди ні залізти, ні сховатися.

За півкварталу від себе, там, де були переслідувачі, Баррент помітив розчинені двері. Тікаючи, він пробіг повз них. Над входом була вивіска: "ТОВАРИСТВО ЗАХИСТУ ЖЕРТВ". "Саме для мене",— подумав Баррент.

Він метнувся туди, проскочивши мало не під носом спантеличених Гаджі. Єдиний постріл обпалив землю в нього під п'ятами, а потім він дістався мети й уваливсь у двері.

Його не переслідували: він чув на вулиці голоси, які спокійно обговорювали, чи траплялися такі прецеденти раніше. Баррент збагнув, що потрапив у своєрідний притулок.

Він був у просторій, яскраво освітленій кімнаті. Кілька шарпаків сиділи на лаві біля входу й сміялися з якогось жарту. Трохи далі від них сиділа чорнява дівчина й не зводила з Баррента незмигного погляду зелених очей. А під самою стіною за столом сидів якийсь добродій. Він кивнув Баррентові.

Вілл підійшов до столу. Добродій був невисокий на зріст і носив окуляри. Він підохотливо усміхнувся, чекаючи, поки Баррент заговорить.

— Це "Товариство захисту жертв"? — спитав Баррент.

— Цілком правильно, сер,— мовив високий добродій.— Я — Рондольф Френдлер, президент цієї добродійної організації. Я можу вам чимось прислужитись?

— Звісно, можете,— відповів Баррент.— Я, практично, жертва.

— Я здогадався про це, щойно побачивши вас,— повідомив Френдлер, приязно усміхаючись.— Ви, безперечно, виглядаєте як жертва: суміш страху й непевності з легким натяком на вразливість. Помилитися важко.

— Дуже цікаво,— мовив Баррент, кидаючи погляд на двері й непокоячись, чи довго поважатимуть недоторканість його захистку.— Пане Френдлер, я не член вашої організації...

— Не має значення,— завірив його Рондольф.— Членство у нас вимушено стихійне. Членами стають, коли в цьому виникає потреба. Ми прагнемо захистити невіддільні права всіх жертв.

— Чудово, сер. Там, на вулиці, троє чоловіків хочуть убити мене.

— Розумію,— мовив Френдлер. Він висунув шухляду й дістав велику книгу. Швидко погортавши її, президент знайшов потрібне місце.— Ви можете визначити статус цих людей?

— Здається, вони Гаджі,— мовив Баррент.— У лівому вусі в кожного є невеличка золота сережка.

— Все сходиться,— ствердив Френдлер.— Сьогодні День Посадки. Ви прибули на кораблі, який приземлився, і стали пеоном, так?

— Так,— відповів Баррент.

— Тоді радий повідомити вас, що все гаразд. Лови в День Посадки завершуються після заходу сонця. Ви можете вийти звідси, знаючи, що все правильно, і ваші права аж ніяк не порушені.

— Вийти звідси? Ви маєте на увазі, після заходу сонця? Френдлер похитав головою і сумно усміхнувся:

— Боюся, ви мене неправильно зрозуміли. Згідно з законом ви мусите вийти негайно.

— Але ж вони вб'ють мене!

— Цілком вірно,— мовив Френдлер.— На жаль, цьому не можна запобігти. За визначенням, жертва — це той, кого мають убити.

— Я гадав, що ви захищаєте...

— Саме так. Але ми захищаємо права, а не жертви. Ваших прав ніхто не порушував. Гаджі мають привілей убити вас у День Посадки до заходу сонця, якщо ви перебуваєте поза барачною зоною. Можу тільки додати, що у вас є право вбити будь-кого, хто спробує вбити вас.

— У мене немає зброї.

— Жертви завжди неозброєні. У тому-то й різниця, чи не так? Проте, озброєним чи ні, вам доведеться піти негайно.

Знадвору й досі долинали ліниві голоси Гаджі.

— У вас є чорний хід? — спитав Баррент.

— На жаль, ні.

— Тоді я просто не вийду.

Й далі усміхаючись, пан Френдлер висунув шухляду й дістав пістолет. Навівши його на Баррента, він мовив:

— Вам таки доведеться піти. Ви можете випробувати долю з Гаджі або загинути тут, не маючи жодних шансів на успіх.

— Позичте мені пістолет.

— Заборонено. Знаєте, не можна ж дозволити жертвам бігати зі зброєю в руках. Тоді все піде шкереберть.— Він клацнув запобіжником.— Ну, йдете?

Баррент зважив, чи зможе він кинутися через стіл і вихопити пістолет, і вирішив, що йому це не вдасться. Він обернувся й повільно рушив до виходу. Обідранці й далі реготали. Чорнява дівчина підвелася з лави і тепер стояла коло дверей. Наблизившись до неї, Баррент помітив, що вона дуже вродлива. Цікаво, який злочин прирік її на вигнання з Землі? — здивувався він.

Проходячи повз дівчину, Баррент відчув, як щось тверде вперлося йому в ребра. Він простягнув руку, і в неї ковзнув невеличкий, зграбний пістолет.

— Щасти тобі,— мовила дівчина.— Сподіваюся, ти знаєш, як ним користуватися.

Баррент удячно кивнув головою. Він не був певен, чи знає, та невдовзі мав довідатися про це.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

На вулиці не було нікого, крім трьох Гаджі, які стояли кроків за двадцять від дверей і стиха перемовлялися. Коли Баррент вийшов з будинку, двоє Гаджі сахнулися, а третій, із недбало опущеним пістолетом, ступив уперед. Побачивши, що Баррент озброєний, він швидко підняв руку.

Баррент кинувся на землю й натис гачок незнайомої зброї. Він відчув, як пістолет сіпнувсь у руці, і побачив, що голова й плечі Гаджі обвуглились і стали розпадатися.