Спартак - Джованьйолі Рафаелло

Мірміллон кинувся йому назустріч, підбадьорений ревінням тисяч голосів:

— Дай йому!.. Убий ретіарія!.. Вбий цього тюхтія!.. Вбий його, боягуза!.. Ріж!.. Заріж його!.. Пошли його ловити жаб на березі Ахеронту!..

Підбурюваний ревінням натовпу, мірміллон усе дужче напосідав на розгубленого противника, а той, розмахуючи тризубцем, не підпускав його близько і кружляв навколо, намагаючись схопити свою сітку. Раптом мірміллон щитом відбив удар тризубця і прослизнув під рукою противника. Він уже замахнувся мечем у його груди, та ретіарій лишив тризубець стриміти в щиті і схопив сітку, проте не досить швидко, бо меч мірміллона поранив його в плече, звідки струменем ринула кров. Він прудко відбіг із своєю сіткою кроків за тридцять, обернувся і голосно вигукнув:

— Не біда! Рана незначна! І одразу ж заспівав:

— Прийди, прийди, красеню галл, не тебе я шукаю, а рибину твою, рибину твою!.. Прийди, прийди, красеню галл!

Вибухом веселого сміху відповів натовп на пісеньку ретіарія. Ця витівка, видимо, повернула йому співчуття глядачів. Немало з них заплескали в долоні цій людині, що, беззбройна і поранена, стікаючи кров'ю, мала мужність жартувати.

Мірміллон, роздратований глузуванням противника і ревністю до його успіху в глядачів, люто кинувся на нього. Але ретіарій спритно відскакував, уникаючи його ударів, і вигукував:

— Прийди, мій галл! Сьогодні ввечері я пошлю доброму Харонові смажену рибину!

Цей новий дотеп справив величезне враження на присутніх і викликав новий напад мірміллона. Та ретіарій спритно накинув на нього сітку.

Натовп гучно зааплодував.

Мірміллон щосили намагався визволитись і ще більше заплутувався в сітці під веселий сміх глядачів. Тим часом ретіарій метнувся до того місця, де лежав його тризубець, вхопив його і, біжучи назад до мірміллона, кричав:

— Харон матиме рибину! Харон матиме рибину!

Але в ту хвилину, коли він уже підбігав, його противник одчайдушним зусиллям геркулесівських рук розірвав сітку. Хоч сітка сповзла до ніг мірміллона і заважала йому рухатись, — його руки звільнилися, і він зміг зустріти напад.

Знов оплески сколихнули юрбу. Вона напружено стежила за всіма рухами обох бійців, за їх прийомами, що ось-ось мали завершити двобій. Тієї миті, коли мірміллон розірвав сітку, до нього підбіг ретіарій і, зібгавшись усім корпусом, сильно вдарив його тризубцем. Мірміллон відбив удар щитом, що розлетівся на дрізки, і вістря тризубця поранило гладіатора. Із трьох ран його тепер беззахисної руки полилася кров. І зразу ж мірміллон схопив тризубець лівою рукою, ринувся всією вагою тіла на противника і до половини всадив йому свого меча в праве стегно.

Залишивши тризубця в руках ворога, поранений ретіарій побіг, кривавлячи арену, але кроків за сорок упав на коліно і потім звалився додолу. Тим часом мірміллон, який теж упав, швидко підвівся, виплутав із сітки ноги і кинувся до лежачого противника.

Гучні оплески, що гриміли в ці останні хвилини двобою, тривали й тоді, коли ретіарій, спершись на лівий лікоть, повернувся і підвів до глядачів смертельно бліде обличчя. Готовий мужньо і гордо прийняти смерть, він, тільки додержуючи звичаю, а не тому, що сподівався на порятунок, попросив глядачів дарувати йому життя.

Мірміллон поставив ногу на тіло противника, приставив меч до його грудей і обвів очима амфітеатр, щоб дізнатися про вирок юрби.

Понад дев'яносто тисяч чоловіків, жінок і дітей вказували великим пальцем правої руки вниз — знак смерті, і менше п'ятнадцяти тисяч милосердних підняли його догори — цим знаком переможеному гладіаторові звичайно дарувалося життя.

Серед дев'яноста тисяч тих, що вказували пальцем донизу, було немало непорочних і жалісливих весталок, ладних потішитися видовищем смерті безталанного гладіатора.

Мірміллон уже нагнувся, щоб убити ретіарія, але той вихопив у нього меч і з розмаху сам увігнав його собі в серце. Мірміллон швидко витяг назад закривавлене лезо, а ретіарій звівся в останній агонії і страшним голосом, в якому вже не було нічого людського, крикнув:

— Будьте прокляті! — упав навзнак і вмер.

Розділ II

СПАРТАК НА АРЕНІ

Глядачі несамовито аплодували, голосно перемовлялися, наповнюючи цирк гулом ста тисяч голосів. Мірміллон увійшов до темниці. Звідти вийшли служники, розпеченим прутом припекли тіло ретіарія, щоб переконатися, що він мертвий, і витягли гаками через Ворота смерті. Те місце, де після мертвого гладіатора лишилася велика калюжа крові, засипали з невеликих мішків мармуровим пилом, принесеним із сусідніх тіволійських каменоломень, і вся арена знову, ніби срібло, виблискувала проти сонця.

А натовп усе ще аплодував, наповнюючи цирк вигуками:

— Хай живе Сулла!

Сулла, повернувшись до Гнея Корнелія Долабелли, який був два роки тому консулом і сидів поряд з ним, сказав:

— Присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм покровителем — до чого падлючий цей народ! Ти думаєш, що він аплодує мені? Ні! Вони аплодують моїм куховарам за ті вишукані і численні страви, що вчора були для них приготовлені.

— Чому ти не сів на оппідумі? — спитав Суллу Гней Долабелла.

— Чи не гадаєш ти, що це додало б мені слави? — відказав Сулла і, хвилину помовчавши, сказав: — Здається, ланіста Акціан продав мені непоганий товар.

— О, який ти щедрий, який великий! — улесливо проказав сенатор Тіт Аквіцій, який сидів поруч з Суллою.

— Хай вразить Юпітер-громовержець всіх нікчемних підлесників! — вигукнув колишній диктатор, розлючено чухаючи ліве плече, щоб притишити нестерпну сверблячку, схожу на укуси докучливих огидних паразитів.

І, помовчавши трохи, додав:

— Я відмовився від диктатури, повернувся до приватного життя, а ви все ще хочете бачити в мені володаря. Нікчемні людці! Ви можете жити тільки в рабстві!

— Не всі, о Сулло, народжені для рабства! — сміливо заперечив один патрицій, який сидів недалеко від нього.

То озвався відомий сміливець Луцій Сергій Катіліна. В той час йому було двадцять сім років, він був височенний на зріст, широкоплечий, з могутніми грудьми і м'язистими руками Геркулеса. Шапка густого чорного волосся вкривала його велику голову з широким лобом і смаглявим мужнім обличчям. Завжди налита кров'ю товста вена перетинала лоб від черепа до перенісся, люто і грізно зиркали великі темно-сірі очі, а по владному обличчю невпинно перебігали нервові судороги, викриваючи найменші пориви його душі.

На той час, коли починається наша повість, Катіліну знали як людину страшної запальної, буйної вдачі. Одного разу він убив патриція Гратідіана, який мирно йшов вздовж берега Тібру, — убив за те, що той відмовився позичити йому під заставу маєтків велику суму грошей. А ці гроші потрібні були Катіліні, щоб заплатити численні борги, без чого він не міг сподіватися на жодну з тих урядових посад, на які розраховував.

То були часи проскрипцій, коли ненаситна жорстокість Сулли заливала кров'ю вулиці Рима. Гратідіан не був занесений до проскрипційних списків, він навіть був прихильником Сулли; але Гратідіан був дуже багатий, а власність усіх опальних конфіскувалася. Тому, коли Катіліна приволік труп Гратідіана до курії, де засідав Сулла, кинув його до ніг диктатора і заявив, що убив Гратідіана як ворога Сулли і вітчизни, диктатор не став дошукуватися правди і закрив очі на вбивство, але зате широко відкрив їх на величезні багатства вбитого.

Незабаром після цього Катіліна посварився з своїм братом, обидва вихопили мечі, і Сергій Катіліна, маючи незвичайну силу і володіючи, як ніхто в Римі, мечем, убив брата і дістав у спадщину все його майно. Цим він уник остаточного розорення, до якого призвели його марнотратство, гультяйство і розпуста.

Луцій Корнелій Сулла спокійно обернувся на сміливу відповідь Катіліни і запитав:

— А як ти гадаєш, Катіліно, чи багато знайдеться в Римі громадян, таких сміливих, як ти, і здібних виказувати велич душі чи то в доброчесних, чи в злочинних справах?

— Не можу я, о славний Сулло, — відповів Катіліна, — оцінювати людей і розглядати справи з висоти твоєї могутності. Я лише знаю і почуваю, що народився для того, щоб любити свободу і ненавидіти тиранію, навіть прикриту великодушністю або лицемірним побажанням щастя батьківщині. Навіть у часи внутрішніх заколотів і громадських чвар це благо було б міцнішим під владою всіх, аніж при деспотизмі одного. Не буду оцінювати твої вчинки, але одверто заявляю, що як раніше, так і тепер осуджую твою диктатуру. Я вірю і хотів би вірити, що в Римі є ще досить громадян, готових на все, аби не підпасти знову під тиранію одного, коли до того ж він не зватиметься Луцій Корнелій Сулла і його чоло не буде увінчане славою переможця у сотнях битв.

— То чому ж тоді ви не кличете мене на суд цього вільного народу? — спокійно, але глузливо спитав Сулла. — Я сам зрікся диктатури; чому ж мене не звинувачують і не питають звіту за мої діла?

— А щоб не викликати знову усобиць і різанини, що десять років роздирали Рим… Та не будемо про це говорити, бо я не маю наміру тебе обвинувачувати. Ти міг багато в чому помилятись, але ж ти вчинив стільки славних подвигів… Лише згадки про них день і ніч хвилюють мою душу, бо і вона, подібно до твоєї, жадає слави й могутності. Але скажи, чи не здається тобі, що в жилах нашого народу ще тече кров великих і волелюбних предків? Чи пам'ятаєш ти той день, коли кілька місяців тому в курії, перед Сенатом, ти добровільно зрікся диктаторської влади і, відпустивши лікторів та охоронців, ішов з своїми друзями додому?.. Згадай того юного громадянина, який картав тебе за те, що ти позбавив Рим свободи, призвів до різанини і грабунків, сам став його тираном. Погодься, о Сулло, що для такого вчинку треба бути людиною неабиякого гарту, бо ж за одним твоїм знаком юнак міг би вмить розпрощатися з життям. Ти повівся великодушно, — це я кажу без лестощів, бо Катіліна нікому не лестить, навіть всемогутньому, великому Юпітерові, — ти був великодушним і нічого йому не заподіяв. Але ти мусиш погодитися зі мною, що коли навіть серед безвісних плебеїв зустрічається юнак, здатний на такий вчинок, — шкода, не знаю його імені, — то ще можна вірити в безпеку батьківщини і республіки!

— Так, то був сміливий вчинок, і заради сміливості юнака я не хотів мстити йому за образу.