Поезії (збірка) - Катулл Гай Валерій

ПРО ЛЕСБІЮ
Владарка мовить моя, що моєю б вона залишилась,
Навіть коли б її втіх батько богів зажадав.
Те ж, про що кажуть жінки своїм легковірним коханцям,
Тільки б на вітрі писать та на текучій воді.

72. ПРО ЛЕСБІЮ
Часто ти мовила: "Ти — мій єдиний. Без тебе, Катулле,
Навіть Юпітер мене, Лесбію, не звеселить".
Що ж, і тебе я любив, і не так, як то дівчини хочуть,
Ні, лиш як батько дітей — з ніжним любив почуттям.
Нині — тебе я пізнав, і, хоча й пломенію сильніше,
Все ж то далеко не так я над тобою тремчу.
"Як це?" — спитаєш.— Зрада твоя мене змушує нині
Більше любити, але... менше бажати добра.

73. ПРО ЛЕСБІЮ
Марно за добрі діла свої вдячності ждатимеш, марно:
Не пошанують, повір, доброго серця твого.
Всюди — невдячність одна; добродійством собі не привернеш
Друга: цей друг, навпаки, ворогом стане тобі.
Ось і мене ще ніхто так не кривдив, як той, що присягу
Вчора складав, що лиш я — друг незамінний його.

76. ДО СЕБЕ САМОГО
Спогад про добрі діла... Якщо ним утішатися можем,
Знаючи те, що свій вік чесно жили ми й святу
Вірність усе берегли, не клялися богами, щоб підло
Ближніх в оману ввести, о, тоді ціле життя
Будеш черпать насолоду, Катулле, з тієї любові,
Що до сьогодні тобі лиш гіркотою була.
Як лише може людина людині словами чи ділом
Щиро сприяти, так ти щиро їй завжди сприяв.
Марно пішло все, невдячній довірене, чом же ти й досі
Мучишся день при дні, мовби прокляв тебе хто?
Чом себе в руки не візьмеш, чому на щось інше не глянеш?
Годі, не треба вже мук — їх не бажають боги.
Важко так раптом, умить, любов тривалу забути,
Важко, та мусиш будь-що перебороти себе.
В тому — твій вихід єдиний, і ти це повинен зробити,
Хай то під силу тобі, хай не під силу — дарма.
Світлі боги, якщо ласку даруєте ви, якщо справді
В мить передсмертну комусь ви порятунком були,
Гляньте на мене тепер, і якщо без гріха досі жив я,-
Вибавте, врешті, мене з чорного лиха того!

77. ДО РУФА
Даром я, Руфе, дружив і братався з тобою, невірним.
Даром! — Ця дружба, на жаль, даром мені не пройшла:
Нишком підкравшись, ти викрав усе, що я мав найдорожче,
Викрав — і в грудях мені, бідному, серце спалив.
Викрав... О горе! Отрутою чорною в кров мою влився
Й мов та чума перетяв нашої приязні шлях.
Розум туманиться мій, як згадаю, що дівчині чистій
Чистії губи сквернить слина плюгава твоя.
Кари, однак, не минеш: поки світа й сонця — про тебе
З уст в уста між людьми йтиме та слава лиха.

83. ЛЕСБІЯ
Лесбія при чоловікові лає мене щохвилини,
Так уже лає, що той — з радощів прямо цвіте.
Осле, осле тупий! — Коли б мене й справді забула,
Значить мовчала б вона, ну а коли так сварить,
То не лише не забула — гнівиться, а це вже щось більше,
Це вже говорить про те, що там бентежить її.

85. ПРО СВОЄ КОХАННЯ
Я і люблю, і ненавиджу. "Як це?" — спитаєш.— Не знаю.
Чую, що так воно є. Чую — і мучуся тим.

86. ПРО СВОЄ КОХАННЯ
Квінтія, кажуть,— красуня; і справді: висока, білява,
Статна. Буває, і я всі ці прикмети хвалю,
Взяті зокрема. У цілому ж — це для краси ще замало:
Зваби в тім тілі гладкім солі крупинки нема.
Лесбія — ось хто красуня! Для себе лише однієї
Чари всіх інших жінок викрала нишком вона.
Лесбія все наді мною глумиться, злословить, одначе,
Лесбія — хай не живу! — справді кохає мене.
Доказів треба? — Зі мною таке ж; і сварюся я часто
З нею та — хай не живу! — справді кохаю її.

87. ДО СЕБЕ САМОГО
Гаряче так не кохали ще жодної жінки на світі,
Так, як тебе я кохав, Лесбіє, мила моя.
Ще не єднали нікого зв'язки так міцні і надійні,
Як поєднала колись нас наша вірна любов.

95. ПРО СВОЄ КОХАННЯ
"Смірну" мій Цінна скінчив. Дев'ять зим, дев'ять жнив ми зустріли
З часу, як задум його першим пробився рядком.
А тисячами рядків борзописець Гортензій щороку
Без особливих зусиль сипав, немов з рукава.
"Смірну" читатимуть там, де хвилює Сатрах повноводний,
Сиві, далекі віки "Смірни" розгорнуть сувій.
В Падуї, де й народивсь, "Аннали" Волюзія згинуть,
Скумбрію ними не раз руки обгорнуть масні.
Пам'ятки скромні друга мого — мене хай втішають,
Повний пихи Антімах — радість юрбі хай дає.

101. ДО БРАТА
Скільки морів переплив і земель перейшов я, щоб нині,
Брате, над гробом твоїм, журно схиливши чоло,
Шану, належну померлим, віддати тобі вже востаннє,
Марно розмову вести з прахом безмовно-німим.
Заздрісна доля тебе передчасно забрала від мене...
Горе! Тепер я один, брате мій бідний, зоставсь.
Ось і складаю тобі за звичаєм предків сьогодні,
В серці тамуючи біль, ці подарунки сумні.
Глянь, вони мокрі від сліз, від братових сліз неутішних,
То ж не відкинь їх, прийми, брате, й навіки прощай.

109. ДО ЛЕСБІЇ
Світлу любов обіцяєш мені, моїх днів насолодо,
Радість на ціле життя — світлу й тривалу любов,
Хай же, великі боги, обіцянка та правдою стане,
Хай це, що каже вона,— каже від серця й душі,
Хай нам і справді щастить крізь довге життя, мов святиню,
Ніжної дружби зв'язок аж до кінця пронести.