Презумпція невинуватості - Лондон Джек

Адвокат Патсі почав відбиватися. Їх перервав суддя Вітберг і заявив, що нічого не знає про об'єднання двох справ в одну. Все це потребувало з'ясування. І загриміла люта судова битва, яка скінчилася тим, що адвокати принесли свої вибачення Високошановному Суду та один одному. У такому ж ключі слухання тривали й далі, і Вотсону здалося, що він бачить перед собою шайку кишенькових злодіїв, що смикають та гамселять чесну людину після того, як поцупили її гаманець. Що ж, машина дійсно працювала.

— З якої речі ви зайшли до цього закладу, що має погану репутацію? — спитали в нього.

— Я, як економіст та соціолог, маю багатолітню звичку знайомитися…

Але сказати більше він не встиг.

— Ми тут не для того, щоб вашими науками займатися, — загарчав суддя Вітберг. — Запитання просте. От і дайте на нього просту відповідь. Правда чи неправда, що ви були п'яні? Ось у чому суть запитання.

Коли Вотсон зробив спробу розповісти, як Патсі побив собі обличчя, намагаючись буцнути його головою, з нього почали відверто глузувати, а суддя Вітберг знову напустився на нього.

— Чи не ви щойно присягали на цій трибуні говорити правду і нічого, крім правди? — спитав він погрозливим тоном. — Бо ви нам якусь байку розповідаєте, не інакше. Хіба ж можна, будучи при здоровому глузді, припустити, що чоловік дійсно може так сильно побити себе, навмисне буцаючись м'якими та вразливими частинами свого обличчя об вашу голову? Ви ж розумна людина. Хіба ж таке можна собі уявити?

— Коли люди розлючені, вони втрачають здоровий глузд, — відповів Вотсон слабким невпевненим голосом.

І суддя Вітберг, обурений до глибини душі, скипів праведним гнівом.

— Яке ви маєте право таке казати! — скрикнув він. — Це безпідставно і не має стосунку до справи! Ви перебуваєте тут, сер, як свідок події, про яку стало відомо постфактум. Суд не бажає слухати жодних ваших коментарів з цього приводу.

— Але ж я просто відповідав на ваше ж запитання, ваша честь, — несміливо заперечив Вотсон.

— Нічого подібного ви не робили! — вибухнув суддя. — І я попереджаю вас, сер, чуєте — попереджаю, що ваша образлива гордовитість починає межувати з неповагою до суду. І я можу продемонструвати вам, що ми знаємо, як змусити вас поважати закон та правила пристойної поведінки в залі засідань. Мені за вас просто соромно.

І поки адвокати, перервавши його розповідь про інцидент, майстерно оперували процесуальними тонкощами, знову зчепившись у юридичному двобої, Картер Вотсон беззлобно і з сумним подивом побачив перед собою величезну машину, яка опанувала його країною і якою керували безкарні й безсоромні хабарники, що сплели свою хижу павутину в тисячах великих та малих міст. Ось вона, ця машина, в дії. Вона змушує улесливо і покірливо схилятися перед собою правників та суддю, котрі вислужуються перед власником ганделика, який, бачите, має великий вплив на виборців своєї дільниці. Попри свою сміховинність і дріб'язковість ситуації, це була лише одна грань тієї багатоликої машини, що в тисячах іпостасей демонструвала свій вплив у кожному місті й у кожному штаті і чия велетенська тінь загрозливо нависла над усією країною.

У його вухах настирливо лунала одна і та сама фраза: "Це просто сміховинно!" І в розпал титанічної битви адвокатів він не втримався і захихикав, чим заслужив погрозливий погляд від судді Вітберга. Вотсон не раз ловив себе на думці, що ці грубіяни-адвокати і цей фубіян-суддя є в тисячі разів гіршими за тих командирів на військових кораблях із жорсткою дисципліною, де йому колись довелося служити, бо ті люди не стільки грубо поводилися з оточуючими, скільки захищали самі себе. А ці жалюгідні шахраї ховалися за Його Величністю Законом. Вони завдавали ударів, але нікому не дозволялося завдавати ударів у відповідь, бо на боці цих шахраїв були тюремні камери й кийки бовдурів-поліцаїв — професійних платних бійців, що лупцювали людей. Однак Картер Вотсон не впадав у розпач і не розлючувався, бо весь жах і серйозність картини, що подумки постала перед ним, геть губилися в гротескності та сміховинності того, що відбувалося в залі суду. До того ж Картер Вотсон мав рятівне почуття гумору.

І хоч як йому грубили й заважали висловлюватися, Вотсон усе ж подав свою просту і зрозумілу версію інциденту. І попри нахраписте перехресне опитування, цю версію вони так і не змогли похитнути й поставити під сумнів. Вона докорінно відрізнялася від того хитросплетіння лжесвідчень, які наверзли, порушуючи присягу, Патсі та два його свідки.

І адвокат Патсі, й державний обвинувач закінчили викладення своєї версії й запропонували, щоб після цього справа слухалася без подальших заперечень з обох сторін. Вотсон опротестував цю пропозицію, але державний обвинувач заткнув йому рота, зазначивши, що він краще знає, що йому робити.

"Патрік Горан засвідчив, що в результаті виникнення загрози його життю він змушений був захищатися, — почав суддя Вітберг зачитувати свій вирок. — Містер Вотсон засвідчив таке ж саме. Кожен під присягою заявив, що супротивник перший завдав удару; кожен заявив під присягою, що на нього було вчинено неспровокований напад. Аксіомою права є те, що обвинувачуваний користується презумпцією невинуватості, тобто його вина апріорі ставиться під сумнів. А сумніви є — і вельми суттєві. Тому у справі Народ проти Картера Вотсона до зазначеного Картера Вотсона застосовується презумпція невинуватості і він звільняється з-під попереднього арешту. Ті ж самі міркування стосуються і справи Народ проти Патріка Горана. До нього теж застосовується презумпція невинуватості, і він звільняється з-під попереднього арешту. Моя рекомендація полягає в тому, щоб обидва обвинувачуваних потисли руки і помирилися".

У вечірніх газетах Картер Вотсон спершу побачив такий заголовок: КАРТЕРА ВОТСОНА ВИПРАВДАНО. У другій газеті йшлося: КАРТЕР ВОТСОН УНИКНУВ ШТРАФУ. Але вінцем усього була замітка із заголовком: КАРТЕР ВОТСОН — ГАРНИЙ ХЛОПЕЦЬ. З неї він дізнався, що суддя Вітберг порадив обом забіякам потиснути один одному руки, що вони відразу ж і зробили. Далі в замітці було таке:

— Це треба обмити, — запропонував Патсі Горан.

— Аякже, — погодився Картер Вотсон.

І новоспечені друзі рука в руку неквапливо пішли до найближчої забігайлівки".

IV

Ця пригода не змусила Вотсона озлобитися. Для нього це був досі небачений соціальний досвід, що спричинився до написання ще однієї книги, яку він назвав "СУДОЧИНСТВО В ПОЛІЦІЙНОМУ СУДІ: СПРОБА АНАЛІЗУ".

Минув рік, і одного літнього ранку під час кінної прогулянки в себе на ранчо він спішився і пробрався крізь невеличкий каньйон, щоб поглянути, чи прийнялася папороть, яку він висадив минулої зими. Видершись нагору у верхньому кінці каньйону, Вотсон опинився перед одним із своїх барвистих лужків. То був чарівний закуточок, прихований від зовнішнього світу пологими пагорками та невеличкими гаями. І раптом він натрапив на чоловіка, який, вочевидь, вийшов прогулятися з літнього готелю, розташованого в невеличкому містечку за милю від ранчо.

Вони зіштовхнулися віч-на-віч і відразу ж упізнали один одного. То був суддя Вітберг. А ще то був незаперечний факт незаконного проникнення в приватне володіння, бо Картер Вотсон установив заборонні знаки на межах свого ранчо, хоча й дивився на власну заборону крізь пальці.

Судця Вітберг простягнув для привітання руку, але Вотсон зробив вигляд, що не помітив її.

— Політика — брудна справа, чи не так, шановний суддя? — зауважив він. — Звісно, я бачу вашу руку, але не збираюся потискати її. Газети написали, що після суду ми з Патсі Гораном потиснули руки. Ви прекрасно знаєте, що я цього не робив, але краще б я тисячу разів потиснув його руку та руки його огидних поплічників, аніж вашу.

Ображений суддя отетерів і почав, затинаючись, бурмотіти якусь нісенітницю, а тим часом Вотсону спала на думку одна несподівана ідея, і він вирішив утнути з суддею злий жарт.

— Не ждав я такої мстивості від людини з вашою освітою та вашим кругозором, — промимрив суддя.

— Мстивості? — перепитав Вотсон. — Та ні, яка там мстивість. Я не маю такої риси характеру. А для того, щоб це довести, дозвольте продемонструвати вам таке, чого вам іще ніколи не доводилося бачити. — Озирнувшись, Вотсон підняв із землі гострий камінь розміром зі свій кулак. — Ось бачите? А тепер — дивіться на мене.

З цими словами Картер Вотсон сильно гепнув себе по щоці. Камінь розсік плоть аж до кістки, і з рани бризнула кров.

— Камінь виявився надто гострим, — пояснив він ошелешеному поліційному судді, якому здалося, що він схибив і в нього почалися галюцинації.

— А тепер парочку синяків не завадило б. У таких справах найголовніше — це реалістичність.

Після цієї ремарки Картер Вотсон знайшов гладенький камінь і добряче бацнув ним себе кілька разів у щоку.

— Ось так, — задоволено мовив він. — За кілька годин щока розквітне прекрасними чорно-зеленими кольорами. І це буде дуже переконливо, дуже переконливо.

— Ви з глузду з'їхали, — пробелькотів суддя Вітберг тремтячим голосом.

— Не смійте розмовляти зі мною такими непристойностями! — наказав Вотсон. — Ви що — не бачите мого скривавленого посинілого обличчя? Це ви мене побили, ви. Своєю правою рукою. Ви вдарили мене двічі — трах, бах! Учинили на мене жорстокий неспровокований напад. Моє життя в небезпеці, і тому я мушу захищатися.

Суддя Вітберг перелякано позадкував, забачивши, як Вотсон погрозливо стиснув кулаки.

— Якщо ви мене вдарите, то я накажу вас заарештувати! — пригрозив суддя Вітберг.

— Саме це я і казав Патсі, — почулося у відповідь. — І знаєте, що він зробив, коли я йому це сказав?

— Ні.

— А ось що!

І в ту ж мить правий кулак Вотсона поцілив судці Вітбергу прямісінько в ніс, і служитель закону гепнувся спиною на траву.

— Вставайте! — скомандував Вотсон. — Вставайте, якщо ви справжній джентльмен! І знайте, що це ж саме сказав мені Патсі.

Судця Вітберг не хотів уставати, і його підняли за комірець, але тільки для того, щоб підбити око і знову кинути на спину. І почалося побиття немовляти. Били суддю Вітберга гуманно і з науковою методичністю. Його натовкли по щоках, наляскали по вухах, а обличчя вимазали грязюкою. І увесь цей час Вотсон невтомно повторював, що саме так вчинив і Патсі Горан.