Полтава - Пушкін Олександр

Правда щира
По світу враз загомонить!..
Ах, бачу я: кому від долі
Життя припали буруни,
Той стій один, як воїн в полі,
Не прилучай собі жони.
Не запрягти у віз єдиний
Коня й легку тремтячу лань.
Минули захвату хвилини,
Тепер плачу безумству дань...
Все, що ціни собі не знає,
Все, чим життя цвіте, буяє,
Вона мені, сердешна, в дар
Все віддала старому, — боже!
Який же їй несу удар!"
І він зорить на тихе ложе:
О, юність в тиші чарівній!
Як ніжно сон її леліє!
Уста розкрились; подих віє,
В груді тріпоче молодій;
А завтра... Він ховає очі,
Встає, не дивиться назад,
І тихим кроком серед ночі
Виходить у самотній сад.

Спокійна українська ніч.
Прозоре небо. Зорі сяють.
Дрімоти-сну не гонить з віч
Повітря тепле. Ледве мають
Тополі листям срібляні.
Та хмурі помисли страшні
В душі Мазепи: зорі ночі,
Обвинувальні гострі очі,
Глузливо дивляться за ним,
Тополі у ряду густім
Услід хитають головою,
Мов судді, шепчуть між собою.
І ночі літньої пітьма
Задушна й чорна, як тюрма.

І враз... мов стогін... крик між стін
Неначе з замку чує він.
То сон уяви в час світання,
Чи плач сови, чи звіра рик,
Чи інший звук, чи муки крик,
Але у серці хвилювання
Перебороть не міг старий.
І на протяжний звук нічний
Мазепа відповів тим криком,
Яким в бою, в шаленстві дикім,
Криваву січу покривав,
А з ним Забіла й Гамалія,
І... Кочубей... немов завія,
Летіли в полум'ї заграв.
Зорі багряної краса
Вже осяває небеса
І облива промінням ниви,
Вершки гаїв, ріку ясну.
Лунає ранку шум грайливий,
Людина зводиться від сну.

Марія солодко зітхає
Іще в дрімоті, й почуває
Крізь сон легкий, що хтось зайшов
До неї, ніг її торкнувся.
Вона прокинулась — та й знов
В усмішці зір її зімкнувся,
Проміння стрівши чистий рій.
Марія руки простягнула
І в млості, в ніжності, шепнула:
"Мазепо, ти?.." Та голос їй
Відповіда не той... О, боже!
Встає, тремтить... Як статись може?
Це ж мати тут...

М а т и

Мовчи, в цей час
Не погуби ти, дочко, нас.
Вночі я кралась обережно,
Тобі благання принести.
Сьогодні страта. Тільки ти
Зм'якшила б лютість їх безмежну.
Врятуй отця.

Д о ч к а
(жахаючись)

Який отець?
І що за страта?

М а т и

Чи й донині
Не знаєш?.. Ні! Ти не в пустині,
Ти у двірці; ти знаєш те,
Що серце в гетьмана круте,
Що невблаганно він карає,
Що цар його лиш дослухає...
Та горе: ти сумну сім'ю
З ним проміняла на неславу;
Тебе я сонну застаю,
Коли вчиняють злу розправу,
Читають вирок судовий,
І вже на пласі батько твій.
Ми тут чужі, мій плач не діє...
Опам'ятайся! Встань, Маріє,
Біжи, впади йому до ніг,
Щоб батька стратити не зміг.
Твій зір катам пов'яже руки,
Сокиру одведе від зла,
Проси, рятуй отця від муки:
Ти ж честь Мазепі віддала,
Він не відмовить...

Д о ч к а

Що зі мною?
Отець... Мазепа... За стіною
Кати... Ось мати тут моя,
Чи збожеволіла це я,
Чи, може, марю?..

М а т и

Бог з тобою!
Це не примари, дочко, ні!
Невже не знаєш ти в ці дні,
Що батько твій не міг миритись
З твоїм безчестям і гріхом,
І, щоб над гетьманом помститись,
Листа царю послав тайком,
Що в муках, в допитах кривавих,
Зізнався в помислах лукавих,
В стиді страшної клевети,
Що, бідну жертву правоти,
За це його згубити раді,
Що при військовій всій громаді,
Якщо його не осінить
Десниця праведна господня,
Він буде страчений сьогодні,
Що тут, тимчасом, він сидить
В тюремній башті.

Д о ч к а

Боже, боже!
Сьогодні! Бідний батьку мій!

І діва падає на ложе,
Як мертва, в тиші гробовій.

Шапки цвітуть. Списи блискочуть.
Б'ють бубни. Мчаться сердюки 22.
У лад шикуються полки,
Юрба кипить. Серця тріпочуть.
Дорога, мов гадючий хвіст,
Забита людом, ген іскриться.
На полі височить поміст.
По нім гуляє, веселиться
Катюга, й жертви дожида,
В руках, знічев'я, підкида
Важку нагострену сокиру,
З простолюдом жартує щиро.
Клекоче гомін поміж лав:
І сміх, і лайка, й нарікання...
Раптово викрик пролунав —
І стихло все. Лиш коней ржання
І тупіт чути в тишині.
Там на чолі із сердюками
Поміж старшин, із козаками,
Сам гетьман мчався на коні.
А там, по київській дорозі,
Підвода їхала. В тривозі
Дивились тисячі очей.
З землею й небом в ясній згоді,
У вірі чистий, в тій підводі
Сидів безвинний Кочубей
Та Іскра з ним, товариш вірний,
Страшному вироку покірний.
Підвода стала. Загримів
Церковний хор в співзвуччях красних.
З кадил пахучий дим поплив.

За упокій душі нещасних
Народ весь молиться, притих,
Вони ж — за ворогів своїх.
Устали, йдуть. Ляга на плаху,
Перехрестившись, Кочубей.
Неначе в гробі, тьма людей
Мовчить. Сокира б'є з розмаху,
І покотилась голова.
Все поле зойкнуло. Катюга
Ізнов разить — і пада друга,
Аж закривавилась трава.
І кат злорадне на ту пору,
Їх за чуби піднявши вгору,
Потряс руками обома,
Щоб бачила юрба німа.

Збулася страта. Без турботи
Народ звідтіль додому йде
І про діла свої й роботи
Розмови голосно веде.
І затихає шум поволі.
Тоді через дорогу в полі
Дві жінки перейшли сумні,
В пилу, з утоми мов п'яні,
До місця страти по дорозі
Вони спішили у тривозі.
"Вже пізно!" — хтось жінкам сказав,
Рукою в поле показав.
Там козаки поміст ламали,
Молитву піп читав смутну,
І на підводу піднімали
Дубову тесану труну.

Перед усім козацтвом, сам
Мазепа грізний віддалявся
Від місця страти. Він терзався
Страшної пустки відчуттям.
Ніхто до нього не зближався,
І він мовчав, хмурний, мов тінь;
Весь в піні, мчав гетьманський кінь.
Прибув додому, "що Марія?"
Спитав Мазепа. Чує він —
В словах розгуба, безнадія...
В страху не знаючи причин,
Мазепа сам в світлицю входить:
Німа в світлиці тишина, —
Він в сад, і там бентежний бродить;
Але над ставом лиш луна
Та шелест листя таємничий.
Скрізь порожньо, нема слідів —
Марія зникла! Слуг він кличе,
Своїх моторних сердюків.
Вони біжать. Хропуть їх коні,
Почувся дикий клич погоні,
Всі верхи — й скачуть молодці
Щодуху вдаль, у всі кінці.

Він жде — але даремна мрія!
Не повертається Марія.
Ніхто не знав, не прослідив,
Куди та як вона втікала...
Мазепа в гніві скреготів,
Притихши, челядь трепетала.
У чорній тузі сам-один
Замкнувся у світлиці він.
Над ложем там у пітьмі ночі,
Сидів, не сплющуючи очі,
Знемігшись від нелюдських мук.
Світанком повернулись слуги,
За сердюком слідом сердюк.
Їх коні ледве йшли. Попруги,
Підкови, сідла й чепраки,
Було все піною покрите,
В крові, розгублене, побите, —
Та жоден, добру чи сумну,
Не зміг сказати новину.
Марії й сліду існування
Увага пильна не знайшла.
Одна лиш мати в тьму вигнання
Скорботу й горе понесла.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

Душі незміряна печаль
Одважних поривань у даль
В душі Мазепи не поборе.
Надій огріваний огнем,
Він з гордим шведським королем
Продовжує переговори.
Але до часу він хотів
Розвіять сумніви ворожі, —
І перед сонмом лікарів,
Неначе в муках, зліг на ложі,
Благаючи про ласки божі.
То праця, пристрасті, війна,
Печалі, хворості старечі
Його, як смерті злі предтечі,
В постелю вклали. Не страшна
Йому вже смерть. Він небо славить,
Святий обряд він хоче править
І архіпастирю рече,
Щоб той віддав молитву богу, —
І тихо на чоло старого
Єлей освячений тече.

А час минав. Москва чекала,
Гостей даремно виглядала,
Щоб тризну справити нову
Там, де прадавні домовини.
Та Карл, ішовши на Москву,
Звернув нараз до України.

І день приспів. Устав з одра
Мазепа, страдник той безсилий,
Що вже, здавалось, умира
І дожидається могили.
Устав, щоб рушить на Петра.
Тепер він сам перед полками
Зорить, летить між козаками,
І зносить шаблю, й на коні
Відбився в голубій Десні.
Так само плоть зборовши кволу,
Колись лукавий кардинал,
Дійшовши папського престолу,
Вернув собі юнацький пал.

На крилах звістка полетіла.
Вкраїна глухо зашуміла:
"Він перекинчик, зрадник він,
Під ноги Карлу, як поклін,
Бунчук поклав". Огонь бушує,
Війни народної зоря
Встає кривава.

Хто змалює
Страшний, мов буря, гнів царя? 23
Гримить анафема в соборах",
Мазепин вид терзає кат.
Шукають в Раді, в вольних зборах
Нового гетьмана. Назад
З пустельних селищ Єнісея
Родини Іскри, Кочубея
Самим покликані Петром.
Він з ними сльози проливає
І ласку чинить, осипає
Новою шаною й добром.
Мазепин ворог, друг єднання,
Палій вертається з заслання,
В Украйну йде, у стан царів.
Тремтить весь бунт осиротілий.
На пласі гине Чечель 24 смілий
І отаман січовиків.
І ти, що для гучної слави
Змінив корону на шолом,
Твій час настав, ти вал Полтави
Уздрів нарешті за горбом.

І цар туди ж повів дружини.
Вони як буря потекли,
І вороги серед долини
Один другого облягли;
Не раз побитий, в битві смілий,
З жадоби крові захмілілий,
Стріча на полі бою так
Грізного ворога вояк.
У злобі бачить Карл могучий
Не юрб людських потік летючий,
Останки нарвських тих полків,
А шнур полків колонострійних,
Швидких, слухняних і спокійних,
І непохитних ряд штиків.

Та він рішив: світанком бій.
Весь табір шведський — в сні міцному.
Лиш чути в темряві нічній
Розмову у шатрі одному.

"Ні, друже Орлику, ні, ні,
Ми поспішили не до речі;
Згорять в дочасному вогні
Всі задуми мої старечі;
Змарнується мета моя,
Бо крок зробив я нерозважний,
В цім Карлі помилився я:
Він — хлопчик спритний та відважний;
Дві-три сутички розіграть
Уміє, знайде час утіхам:
У ворога погостювать,
Відповісти на бомбу сміхом;
Не гірш за руського стрільця
Пробратись до чужого стану,
Звалити в сутичці бійця
І обмінять на рану рану 25;
Та не йому стоять в борні
З самодержавності титаном:
Як полк, вертіти долі дні,
Він змусить хоче барабаном;
Сліпий, упертий, запальний,
Він в легковажності своїй
Бог зна якому щастю вірить;
Ворожу силу в боротьбі
Минулим чудом хоче мірять, —
Він роги облама собі.
Соромлюсь: войовник-бродяга
Мене, старого, полонив.
Мазепу юність та відвага
І марні успіхи боїв,
Як діву, знадили".

О р л и к

Що ж! Бою
Ми діждемось. Не пізній час.
Петро помириться з тобою,
Забуде зло і прийме нас.
Розбитий нами, як грозою,
Він прийме мир, поклавши зброю.

М а з е п а

Ні, пізно. Руському царю
Зі мною в мирі жить не можна.
Давно рішилась непреложна
Моя судьба. Давно горю,
Злобою повен. Під Азовом
Вночі я раз бенкетував:
Сповна вином кипіли чаші,
Кипіли в лад розмови наші.
Сміливе слово я сказав.
Притихли гості, цар підвівся,
Об стіл ударила рука,
У вус мій білий учепився,
Кричав, немов на гайдука.
Тоді зумів я гнів здолати,
Але про помсту клятву дав;
Носив її, — як носить мати
Дитя під серцем.