Еміль і детективи - Кестнер Еріх

Коли хтось заробляє дві тисячі, або двадцять тисяч, або навіть сто тисяч марок на місяць, той, мабуть, і справді так гадає.

Але ви, можливо, не знаєте, що більшість людей заробляє незрівнянно менше. Подобається вам чи ні, та коли хтось заробляє тридцять п'ять марок на тиждень, для того сто сорок марок, які він заощадив,— чималі гроші. Для багатьох людей сто марок — це справжній мільйон, і по-думки вони пишуть цю цифру з шістьма нулями. А що таке мільйон насправді, вони не можуть собі уявити, навіть уві сні.

Як ви знаєте, Еміль не мав батька. А мати його день і ніч працювала, робила зачіски, мила клієнтам голови, біляві й чорняві, крутилася невтомно, аби вдома було що їсти і ставало грошей сплатити за газ, за вугілля, за помешкання, за одяг, за книжки і за навчання Еміля в школі. Часом мама хворіла і лежала в ліжку. Приходив лікар, призначав ліки. Еміль ставив матері компреси і варив їй і собі їсти. А коли мама спала, він навіть витирав підлогу мокрою ганчіркою, щоб вона не казала: "Мені доведеться встати і хоч трохи прибрати, в хаті страх як брудно".

Чи зможете ви це зрозуміти й не сміятися, коли я скажу, що Еміль був зразковий хлопець? Бачте, він дуже любив свою матір. І згорів би із сорому, якби байдикував, коли вона так тяжко працює, заощаджуючи на всьому. Хіба міг він не зробити домашнього завдання або списати його в Ріхарда Наумана? Хіба він міг прогуляти уроки? Еміль бачив, як мама надсаджується, аби тільки він мав усе, що мають інші школярі. То хіба він міг її обдурювати чи завдавати їй прикростей?

Отже, Еміль був зразковий хлопець. Насправді. Він не належав до тих слухняних хлопчиків, які ставали такими через боягузтво, скнарість чи завчасну дорослість. Еміль був зразковий хлопець, бо хотів таким бути! Він так вирішив, як, скажімо, вирішують не ходити більше в кіно або не їсти цукерок. Він так вирішив, але часом йому було важко.

Та коли на Великдень він приходив додому і казав: "Мамо, ось мій табель, я знову перший",— тоді він був щасливий. Коли його хвалили в школі і взагалі скрізь, йому це подобалося насамперед через те, що це потішить маму. Він пишався, бо міг хоч у такий спосіб трохи віддячити їй за те, що вона все своє життя невтомно робила для нього...

— Ой,— вигукнула мама,— нам треба поспішати. Вже чверть на другу, А поїзд відходить десь о другій. Ми можемо спізнитися.

— То ходімо, пані Тішбайн! — сказав жартома Еміль.— Але, щоб ви знали, валізку несу я!

Розділ другий

ВАХМІСТР ЄШКБ МОВЧИТЬ

Коли вони вийшли з дому, мама сказала:

— Якщо підійде конка, то до вокзалу поїдемо.

Чи хто з-поміж вас знає, яка була на вигляд конка? Вона саме виїхала з-за рогу і спинилася, бо Еміль махнув рукою, тож я швиденько її змалюю, поки вона не рушила далі.

Конка, треба відразу сказати, річ дивовижна. Уявіть собі, вона їде по рейках, наче справжній дорослий трамвай, і вагончик у неї такий самий, але тягне той вагончик звичайна конячка. На думку Еміля і його друзів, та конка — просто ганьба, вони мріяли про електричний трамвай з дугою нагорі, з п'ятьма фарами спереду і трьома ззаду. Але магістрат міста Нойштадта вважав, що для їхньої чотирьохкілометрової дороги цілком досить однієї живої кінської сили. Тож про електричний трамвай поки що й мови не могло бути. Водій не мав діла з усякими ручками та важелями, а тримав у лівій руці віжки, у правій — батіг і вигукував: "Но-о!"

Як хто-небудь жив на Ратушній вулиці, дванадцять, і хотів зійти з конки біля свого дому, то просто стукав у шибку, водій кричав: "Тпру-у!", і пасажир виходив, де йому треба, хоч насправді зупинка була десь біля будинку тридцять або сорок шість.

Для нойштадтської конки це було байдуже, вона мала час. Мала час і конячка. Мав час і водій. І нойштадтці теж мали час. А коли хтось справді поспішав, то йшов пішки...

На Вокзальній площі пані Тішбайн із сином зійшли. Коли Еміль витягав із конки свою валізку, позаду хтось басом спитав:

— Мабуть, до Швейцарії їдете?

То був поліцейський вахмістр Єшке.

— Ні, мій син їде на тиждень у Берлін до родичів,— відказала мама.

А Емілеві потемніло, навіть почорніло в очах, бо сумління в нього було нечисте. Кілька днів тому після уроку гімнастики школярі подалися гуртом, душ із дванадцятеро, до пам'ятника великому герцогові Карлу, прозваному Кривощоким, і, коли вулиця на якийсь час спорожніла, натягли йому на лису голову старий фетровий капелюх. А тоді ще підсадили Еміля, який добре малював, і він зробив герцогові кольоровими олівцями червоний ніс і чорнющі вуса. Та коли Еміль ще малював, з того краю базарного майдану з'явився вахмістр Єшке!

Хлоп'ят наче вітром звіяло. Але всі боялися, що вахмістр їх упізнав.

Проте Єшке нічого не сказав мамі, тільки спитав, як її здоров'я та як справи, а Емілеві навіть побажав щасливої дороги.

Та все одно в хлопця було кепсько на душі. І поки він ніс свою валізку через площу до вокзалу, коліна в нього тремтіли. Йому все здавалося, що от-от позаду Єшке гаркне: "Еміль Тішбайн, ти заарештований! Руки вгору!" Але нічого не сталося. Може, вахмістр надумав зачекати, поки Еміль повернеться?

Мама купила в касі квиток — звичайно, у простий вагон, а для себе — перонний квиток. І вони вийшли на платформу № 1 — так, так, у Нойштадті аж чотири платформи! — і стали чекати берлінського поїзда. Лишалося ще кілька хвилин.

— Не забудь нічого, синку. І гляди не сядь на квіти. Попроси кого-небудь поставити твою валізку на багажну полицю. Тільки ввічливо попроси.

— Я й сам поставлю валізку. Хіба я такий кволий?

— Ну, гаразд. Не проґав своєї зупинки. Ти приїдеш о вісімнадцятій годині сімнадцять хвилин. На вокзал Фрід-ріхштрасе. Не здумай вийти раніше, біля зоопарку чи десь іще.

— Не хвилюйтеся, люба пані!

— Не розмовляй з людьми так зухвало, як з матір'ю. І не кидай на підлогу папір, коли їстимеш свій бутерброд. Та не загуби грошей.

Еміль перелякано хапається за правий бік. Тоді полегшено переводить дух і каже:

— Усі вдома!

Він бере маму під руку, і вони походжають пероном.

— Ти не працюй багато, мамусю! І не хворій! Адже нема кому тебе доглядати. Якщо ти захворієш, я сяду на літак і відразу ж прилечу додому. Ти мені теж пиши. Я буду в Берліні не більше тижня, щоб ти знала.

Він міцно обіймає маму, а вона поспіхом цілує його в ніс.

Гуркочучи, підходить берлінський поїзд. Еміль іще раз швидко обіймає маму за шию, а тоді йде зі своєю валізкою у вагон. Мама простягає йому квіти та пакет із бутербродами й питає, чи є вільне місце. Еміль киває головою.

— Тож зійди на Фрідріхштрасе! Він киває.

— Бабуся чекатиме біля кіоска з квітами. Він киває.

— А ти, бешкетнику, шануйся! Він киває.

— І не сварися з Поні Капелюшком. Мабуть, ви вже одне одного і не впізнаєте.

Він киває.

— І пиши мені.

— І ти мені теж.

Ця розмова тривала б, напевне, годину, а то й більше, якби не існувало розкладу поїздів. Начальник поїзда з червоною шкіряною сумкою загукав: "По вагонах! По вагонах!" Заклацали вагонні двері, поїзд рушив з місця і поїхав.

Мама ще довго махала услід хусточкою. Тоді повернулася і не поспішаючи пішла додому. А що хусточка однаково була в руці, то вона трохи поплакала, втираючи сльози.

Але не довго. Бо вдома вже чекала дружина різника, пані Августин, і їй треба було помити голову.

Розділ третій ПОДОРОЖ ДО БЕРЛІНА ПОЧИНАЄТЬСЯ

Еміль скинув свого учнівського кашкета і сказав:

— Добридень. Чи не знайдеться тут для мене містечко? Звичайно, місце знайшлося. Огрядна жінка, що сиділа,

скинувши затісний лівий черевик, сказала своєму сусідові, який гучно сопів:

— Таких вихованих дітей тепер не часто зустрінеш. Господи, як згадаю свою молодість — тоді ж усе було інакше!

Говорячи, вона ворушила затерплими пальцями лівої ноги, і Еміль зацікавлено спостерігав за цим. А сусід її так важко сопів, що ледве кивнув головою.

Еміль давно вже знав, що деякі люди завжди кажуть: "Господи, колись усе було краще!" І він уже не дослухався, як хтось пояснював, що колись повітря було чистіше або дурні були куди розумніші. Здебільшого це була неправда, а ті люди просто не хотіли бачити нічого хорошого, бо інакше вони неодмінно побачили б його.

Для певності Еміль помацав праву кишеню свого піджака і, відчувши під пальцями конверт, заспокоївся. Та й супутники були начебто пристойні люди й зовсім не скидалися ні на бандитів, ні на вбивць. Поруч із чоловіком, що так гучно сопів, сиділа жінка і плела шаль. А біля вікна, поруч із Емілем, пан у котелку читав газету.

Раптом він відклав її вбік, дістав із кишені шматок шоколадки і простяг Емілеві.

— Ну, хлопче, як життя?

— У мене канікули,— пояснив Еміль і взяв шоколад. Тоді хутко зірвав з голови кашкет і вклонився:— Мене звати Еміль Тішбайн.

Усі всміхнулися. Пан біля вікна трохи підняв свій котелок і сказав:

— Дуже приємно. А моє прізвище Грундайс.

Тоді огрядна жінка, що скинула лівого черевика, спитала:

— Чи живе іще в Нойштадті пан Курцгальс, мануфактурник?

— Аякже,— підтвердив Еміль.— Ви знаєте його? Недавно він купив той шмат землі, де стоїть його крамниця.

— Справді? То привітай його гарненько від пані Якоб из Грос-Грюнау.

— Але ж я їду до Берліна.

— Та хіба це спішно, привітаєш, коли повернешся,— і пані Якоб знову заворушила пальцями і так засміялася, що капелюх з'їхав їй на обличчя.

— То ти їдеш до Берліна? — спитав пан Грундайс.

— Еге, і бабуся чекає мене на вокзалі Фрідріхштрасе біля кіоска з квітами,— пояснив Еміль і знову помацав кишеню. Слава Богу, конверт був на місці.

— Ти вже бував у Берліні?

— Ні.

— О, там ти надивуєшсяі У Берліні є нові, мало не стоповерхові будинки, а дахи в них прив'язані до неба, щоб вітром не знесло... А якщо комусь треба дуже швидко дістатися до іншої частини міста, то на поштамті його враз запакують у ящик і женуть той ящик по трубі пневматичною поштою, куди йому треба... А хто не має грошей, той іде в банк, віддає у заставу свій мозок і дістає за це тисячу марок. Людина може прожити без мозку тільки два дні. А щоб одержати свій мозок із банку назад, доводиться вже сплачувати тисячу двісті марок. Тепер винайшли такі медичні апарати і...

— Мабуть, ви самі заставили свій мозок у банку,— сказав панові в котелку чоловік, що так гучно сопів.— Годі вам теревенити!

В огрядної пані Якоб з переляку перестали ворушитися пальці на нозі, а жінка із шаллю кинула плести.

Еміль силувано всміхнувся, а чоловіки засперечалися.