Гранатова світлиця (збірка) - Уайльд Оскар

Горбатитися на хазяїна важко, та не мати хазяїна, на якого горбатишся, ще важче. Невже думаєте ви, що гайворони годуватимуть нас? А як ви зміните це становище? Накажете покупцеві: "Купуй за таку-то ціну!" Накажете купцеві: "Продавай за таку-то ціну!" Сумніваюся я. Отже повертайтеся до палацу, вдягніть свої пурпурні шати й тонку білизну. Яке вам діло до нас і наших страждань?

— Хіба багаті й бідні не брати? — спитав юний Король.

— О, звісно, — відповів чоловік, — і наймення багатого брата — Каїн.

І наповнилися очі юного Короля слізьми, і їхав він далі серед людського гомону, а маленький паж відстав і залишив його.

Коли він доїхав до величного порталу Собору, солдати наставили свої галябарди і спитали:

— Чого ти тут шукаєш? Ніхто не має права входити через ці двері, окрім Короля.

Лице його спалахнуло гнівом, і мовив він до них:

— Я і є Король!

Відштовхнув він їхні галябарди й увійшов до Собору.

І коли Єпископ побачив, які він заходить у своєму вбранні козопаса, то підвівся йому назустріч і сказав:

— Сину мій, хіба це королівські шати? А яким вінцем коронуватиму я тебе, який скіпетр вкладу до твоїх рук? Адже це мусить бути день радості, а не день приниження.

— Чи буде Радість носити те, що скроїло Горе? — відповів юний Король. І розповів про три свої сни. Коли почув про них Єпископ, то звів брови й мовив:

— Сину мій, я стара людина, на холодному схилі днів, я знаю, що багато злочинів коїться у світі. Жорстокі розбійники спускаються з гір, викрадають малих діточок і продають їх маврам. Леви чатують на каравани і нападають на верблюдів. Дикі кабани підкопують коріння пшениці на ланах, лисиці гризуть виноградні лози на схилах. Пірати спустошують узбережжя, спалюють човни рибарів, відбирають їхні неводи. На солончакових болотах живуть прокажені, хатки їхні сплетені з очерету, і ніхто не сміє наближатися до них. Жебраки тиняються у містах, харчуються разом із собаками. Чи можеш ти щось вдіяти? Чи розділиш ложе своє з прокаженим? Чи посадиш жебрака за свій стіл? Чи дослухається лев до твоїх вмовлянь, чи скориться тобі дикий кабан? Хіба Той, хто вигадав нещастя, не мудріший за тебе? Тому я не хвалю тебе за вчинок твій, а прошу повернутися до палацу, зробити веселе обличчя, убратися в одяг, гідний короля, і тоді золотим вінцем я короную тебе і вкладу скіпетр із перлиною у руку твою. А щодо снів, не думай про них більше. Тягар світу цього занадто важкий для однієї людини, і світову скорботу несила перенести одному серцю.

— І ти говориш таке в цьому храмі? — обурився юний Король, пройшов широким кроком повз Єпископа, піднявся сходинками до вівтаря і зупинився перед образом Христа.

Він стояв перед образом Христа, а праворуч і ліворуч від нього були чудові золоті збанки — амфора з жовтавим вином і фіал зі святим миром. Він схилив коліна перед образом Христа, і великі свічки яскраво спалахнули, і ладан закурився сизими кілечками аж попід баню. Він опустив голову в молитві, і священики у грубих рясах відступили од вівтаря.

Раптом знадвору долинув дикий галас, і до Собору увірвалися дворяни з мечами в руках, з полірованими щитами; пір'я-плюмаж у них на капелюхах аж хиталося.

— Де цей сновида? — кричали вони. — Де цей король, що вдягається, як жебрак, — цей хлопчисько, що ганьбить нашу державу?! Ми його зараз уб'ємо, бо не гідний він правити нами.

А юний Король знову похилив голову і почав молитися, а коли закінчив молитву, підвівся, обернувся і подивився на них.

І — о диво! — через мозаїчні вікна засяяло сонце і освітило його з голови до ніг, і промені виткали йому мантію ще розкішнішу, ніж ту, яку пошили йому на втіху. Мертвий ціпок розквітнув, і незаймані лілеї були білішими за перли. Сухі шипи розквітли, і чисті троянди були червонішими за рубіни. Біліші за перли були лілеї, і стебла їхні виблискували сріблом. Червоніші за рубіни були троянди, і листя їхнє було з карбованого золота.

І стояв він там у королівському вбранні, і розчахнулися дверцята, що вели до святая святих, і з кристала багатогранної дароносиці полилося чудесне й містичне сяйво. І стояв він там у королівському вбранні, і слава Божа осяяла Собор, і святі у своїх різьблених нішах ніби ворухнулися. У чарівному вбранні стояв перед ними Король, і орган розливав музику, і сурмачі заграли в сурми, і хор хлопчиків заспівав.

І тоді люди впали на коліна у подиві, і дворяни вклали мечі в піхви і присягнули на вірність, і лице Єпископа зблідло, а руки затремтіли.

— Величніший за мене коронував тебе! — вигукнув він і опустився перед Королем на коліна.

А юний Король зійшов із вівтаря і рушив додому крізь натовп людський. Але жоден із людей не насмілився глянути йому в лице, бо було воно лицем янгола.

День народження інфанти

Був день народження Інфанти. Їй виповнилося усього дванадцять років, і сонце яскравілося у садах палацу. Хоча вона була справжньою Принцесою та Інфантою Іспанською, мала вона усього один день народження на рік, точнісінько як і діти останніх бідаків, тому, зрозуміло, для всієї країни було справою честі влаштувати в цей день для неї справжнє свято. І це дійсно було справжнє свято. Високі смугасті тюльпани виструнчилися, як шереги вояків, і з викликом дивилися через газон на троянди, і промовляли:

— Ми такі ж розкішні, як і ви.

Пурпурні метелики пурхали, стріпуючи золотий пилок із крилець, й навідувалися до кожної квітки по черзі; маленькі ящірки вилізали з тріщин у кам'яній стіні й насолоджувалися теплом і світлом; а плоди граната від спеки потріскалися, і їхні криваво-червоні серцевини показалися всім. Навіть блідо-жовті лимони, якими були густо всіяні старі решітки обабіч темних аркад, здавалися яскравішими, всмоктавши колір яскравого сонця, а магнолії розпустили свої великі круглі квітки з пелюстками кольору слонової кості і наповнили повітря п'янкими, солодкими пахощами.

Маленька Принцеса гуляла по терасі зі своїми гостями, гралась у піжмурки серед кам'яних ваз і старих статуй, вкритих мохом. У звичайні дні їй дозволялося гратися тільки з дітьми одного з нею рангу, отже їй завжди доводилося гратися наодинці, але день народження — виняток, і Король дозволив їй запросити всіх своїх юних друзів, кого вона побажає, прийти до неї повеселитися. Ці витончені іспанські діти вирізнялися статечною грацією, хода їхня була плавною, хлопчики носили капелюхи з пухнастими пір'їнами й короткі пишні плащі, а дівчатка притримували довгі мереживні шлейфи і затуляли очі від сонця великими віялами з золота й срібла. Але найграційнішою серед них була Інфанта, і її вбрання було підібране з найтоншим смаком в дусі дещо бундючної моди того часу. Накидка зроблена з сірого атласу, спідниця і пишні рукава з буфами густо розшиті сріблом, жорсткий корсет унизаний рядами перлів. Пара маленьких бальних черевичків з великими розетками вистромлювалися з-під сукні, коли вона йшла. Рожево-перлистим було її велике прозоре опахало, а у волоссі, що ореолом тьмяного золота нерухомо облямовувало бліде личко, цвіла прекрасна біла троянда.

З вікна палацу за дітьми спостерігав сумний, меланхолійний Король. За спиною в нього стояв його брат, Дон Педро Арагонський, якого він ненавидів, а поруч сидів його духівник, Великий Інквізитор Гранадський. Сумнішим, ніж зазвичай, був Король, бо коли він бачив, як Інфанта з дитячою серйозністю киває до юрми придворних, або як, затуляючись віялом, сміється із суворої Герцогині Альбукеркської, що завжди супроводжує її, він згадував молоду Королеву, її матір, яка зовсім нещодавно — чи так йому здавалося — приїхала з веселої країни Франції і захиріла, зачахла у похмурій величі іспанського двору: вона померла рівно через шість місяців після народження дитини, а до цього встигла двічі побачити, як цвіте мигдаль в садку, і двічі зірвати плоди зі старого покарлюченого інжиру, що ріс посередині кладовища, нині зарослого травою. Кохання Короля до неї було таким великим, і він не міг навіть уявити, щоб могила заховала її від нього. Король звелів одному лікарю-мавру набальзамувати її, і за цю послугу дарував йому життя, яке той уже майже втратив, бо, як подейкували, Свята Інквізиція не пробачила б йому єресі та підозри в чаклунстві. Тіло Королеви лежало у встеленій гобеленом труні в чорній мармуровій каплиці палацу, куди його занесли ченці одного вітряного березневого дня майже дванадцять років тому. Один раз на місяць Король, закутавшись у чорний плащ, із пригашеним ліхтарем у руці, заходив до каплиці, ставав на коліна перед Королевою і гукав: "Mi reina! Mi reina! Королево моя!" А іноді, порушуючи етикет, який в Іспанії суворо обумовлює кожен крок і обмежує навіть скорботу короля, він у шаленому нападі горя хапав її бліді руки, всіяні перснями, й намагався палкими поцілунками пробудити до життя холодне розмальоване лице.

Сьогодні ж йому здавалося, що він знову бачить її такою, якою побачив уперше у замку Фонтенбло, коли мав заледве п'ятнадцять років, а вона ще менше. Вони вже були офіційно заручені тоді папським нунцієм у присутності короля Франції та всього двору, а потім він повернувся до Ескуріала, куди привіз із собою кілечко золотавого волосся і спогад про дитячі вуста, які торкнулися його руки, коли він сідав у карету. Пізніше відбулася доволі поспішна шлюбна церемонія в Бургосі, маленькому містечку на кордоні між двома країнами, а там і врочистий в'їзд до Мадрида з усіма належними святкуваннями і пишним богослужінням у церкві Ла-Атоха, та ще й грандіозне аутодафе, на якому майже триста єретиків, серед них і чимало англійців, були спалені заживо на вогнищах.

Звісно, він кохав її до нестями, і як багато хто вважав — на шкоду власній країні, що була тоді в стані війни з Англією за володіння Новим світом. Він майже не дозволяв Королеві полишати його й на мить; задля неї він забував, чи майже забував, усі важливі державні справи; і з тією жахливою сліпотою, якою пристрасть карає своїх рабів, не помічав, що всі вишукані церемонії, якими він прагнув потішити кохану, лише погіршували її дивне захворювання. Коли вона померла, Король, здавалося, втратив розум. І дійсно, немає сумнівів, що він би офіційно зрікся престолу й пішов би у трапістський[3] монастир у Гранаді, пріором якого він вважався, якби не боявся залишити маленьку Інфанту в руках брата свого, чия жорстокість була непересічною навіть для Іспанії і якого чимало хто підозрював у причетності до смерті Королеви — буцімто він подарував їй пару отруєних рукавичок під час її візиту до нього в замок в Арагоні.