Ночівля Франсуа Війона - Стівенсон Роберт Луїс

На своє лихо, він пересварився з багатьма давніми приятелями, які завжди за таких-оце обставин ставали йому в пригоді. Він брав їх на кпини у віршах, бився з ними, обдурював; але все-таки гадав, що у крайній скруті, як-от теперішня, хоч один знайдеться, котрий зглянувся б на нього. Тож якраз і нагода переконатись, чи цьому правда. Треба в усякому разі спробувати, і він так і зробить.

Дорогою, однак, сталися дві невеличкі події, що [346] спрямували Війонові міркування на зовсім інший лад. По-перше, він впав на слід нічної варти й пройшов ним з тисячу кроків, хоч це й завело його дещо вбік. Але він утішив себе тим, що бодай свої власні сліди заплутає, бо йому все не давали спокою страхи, ніби за ним по п'ятах сунуть через весь засніжений Париж переслідувачі, щоб урешті схопити його сонним за шкірки. Друга подія вразила Війона зовсім по-інакшому. Він вийшов на ріг вулиці, де колись вовки зжерли жінку з дитиною. А зараз саме така погода, міркував він, коли вовки можуть знов заявитись до Парижа, і тоді одинокому перехожому на цих пустельних вулицях самим страхом не відбутись. Він став і розглянувся з дражливим інтересом на це перехрестя кількох вулиць — подивився на кожну з них, чи не побачить, як чвалують чорні тіні на снігу, прислухався, затамувавши подих, чи не почує вовчого виття з боку річки. Він пам'ятав, як мати розповідала йому, тоді ще малюкові, цю історію і показувала місце, на якому те трапилося. Його мати! Якби знаття, де вона живе, то хоча б сякий-такий, а притулок йому був би на ніч. Він вирішив, що завтра ж таки поцікавиться цим, ба навіть сходить побачитися з нею, горопашною жіночкою! Отак роздумуючи, він дійшов до місця призначення — останньої надії своєї на нічліг.

У будиночку було суціль темно, як і в сусідніх, але коли він постукав кілька разів, то почув рух усередині, потім прочинилися двері й чийсь обережний голос спитав, хто тут. Поет назвав себе лунким шепотом і з осторогою став чекати, що буде далі. Недовго й чекав він: угорі нараз відчинилося вікно, і на поріг вихлюпнули відро помиїв. Війон передбачав можливість чогось такого і стояв, якомога щільніше притиснувшись до дверей, та однаково його забрьохало від пояса й до стіп. Штани зразу ж почали крижаніти на ногах. Смерть від холоднечі й застуди дивилась йому просто в лице. Він згадав, що з самого малечку був схильний до сухот, і спробував кахикнути, — чи не почалось уже. Але поважність небезпеки спонукала його взяти себе в руки. Відійшовши добрих кілька сот кроків від дверей, де з ним так нечемно повелися, він зупинився, приклав пальця до носа й став роздумувати. Йому бачився тільки один спосіб знайти собі нічліг — це самому залізти в дім. Він уже й примітив такий будинок неподалік, куди начебто легко можна було б забратись, отож у тому напрямку й завернув, тішачи себе думкою, що й покій у них ще не вистиг, і на столі стоять рештки вечері, і там можна буде перебути найчорніші години ночі, а вранці на відході ще й прихопити з собою оберемок вартнішого посуду. Він навіть прикидав, які наїдки та напої [347] волів би там знайти, і коли так ото розмірковував про улюблені смаколики, на пам'ять йому спала смажена риба, викликавши усмішку, але й пройнявши жахом.

"Повік мені не скінчити цієї балади", — подумав він і раптом здригнувся вже від іншої згадки.

— Клята жирна голова! — аж вигукнув він і сплюнув на сніг.

У будинку, що його мав на прикметі Війон, було ніби темно, але коли він пильніше приглянувся, то завважив проблиск світла за щільно заштореним вікном.

" А ч-чорт! — подумав поет. — Не сплять! Якийсь книжник чи святобливець, хай йому всячина! Чи ж не можуть вони напитись і лягти спати, задаючи хропака, як їхні сусіди? І на яке лихо тоді вечірній дзвін і бідаки-дзвонарі, що натужуються на мотузках у дзвіницях? І нащо тоді здався день, коли всю ніч сидіти? А щоб їх у дибиці взяли! — Він осміхнувся, побачивши, куди веде його така логіка. — Що ж, у кожного свій клопіт, — докинув він подумки, — і коли вже вони не сплять, то, їй-Богу, є всі підстави чесним чином домогтися вечері й обвести диявола круг пальця".

Війон сміливо підступив до дверей і впевнено постукав. В обидвох попередніх випадках він стукав боязко, трохи остерігаючись привертати надмірну увагу. А що цим разом він передумав силоміць вдиратися в дім, то вже стукіт у двері здавався справою зовсім мирною і невинною. Відляск його вдарів дивовижно розкотистою луною розбігся по будинку, так ніби там було абсолютно порожньо, але ще не встигла завмерти луна, як почулась розмірена тверда хода, потім звук відсовуваних засувів, і ось уже одна стулка дверей широко розчинилася, наче господар не боявся ніякого підступу. Перед Війоном постав високий мускулястий худий чоловік, єдине що трохи зігнутий у плечах. Голова його була масивна й правильної форми, ніс приплеснутий при основі, однак з тонким переніссям, що прилягало до сильної і рівної стяжки брів; навколо рота й очей видніла тонка сітка зморщок, а все обличчя обмережувала густа сива борода, підстрижена чітким квадратом. При світлі миготливої лампи в руці воно виглядало, можливо, шляхетнішим, ніж насправді, але все-таки то було гарне обличчя, більш поважне, аніж розумне, і водночас енергійне, просте й відкрите.

— Пізнувато ви стукаєте, добродію, — чемно промовив старий дзвінким голосом.

Війон зіщулився і почав якнайпокірніше вибачатись: у такі скрутні хвилини, як ця, жебрак у ньому брав гору, а обдарованість його збентежено никла. [348]

— Ви змерзли, здається, — мовив далі старий, — і зголодніли. Тож заходьте.

І він доволі шляхетним жестом запросив гостя ввійти.

"Якесь велике цабе",— подумав поет, тимчасом як господар, поставивши лампу на вистелену кам'яними плитами підлогу передпокою, засував усі засуви.

— Ви вже даруйте, але ,я пройду перший, — сказав він, упоравшись із дверима, і провів гостя нагору до великого покою, який обігрівала жарівші й освітлювала велика лампа, що звисала зі стелі. У покої було майже порожньо: тільки буфет із позолоченим посудом, декілька грубезних фоліантів та у простінку між вікнами — рицарський обладунок. На стінах висіли майстерно виткані гобелени, що зображували на одному розп'яття, а на другому — сценку з пастухами й пастушками біля струмка. Над коминком було прикріплено щит з гербом.

— Посидьте отут, — сказав старий, — а я, з вашого дозволу, залишу вас на часинку. Я один сьогодні вдома, тож мені доведеться самому пошукати вам попоїсти.

Ледве господар вийшов за двері, як Війон схопився з крісла, на якому зразу був сів, і почав розглядатись по кімнаті, звинний і пронюшливий, мов той кіт. Він зважив на руці позолочені глечики, перегорнув усі фоліанти, придивився до герба на щиті й до тканини, якою було оббито сидіння крісел. Поет встиг розсунути штори на вікнах і побачити розкішні кольорові вітражі на шибках, де було увічнено військові подвиги, наскільки він розгледів. Тоді став серед покою, набрав повні груди повітря, роздув щоки і, крутнувшись на підборах у такій позі, ще кілька разів розглянувся на всі боки, ніби вбираючи в пам'ять усі деталі обстави.

— Сервіз на сім посудин, — сказав він уголос. — Якби їх було десять, я б ризикнув. Добрячий будинок, та й старий господар нічого собі, присягаюся всіма святими!

Почувши цю мить ходу в коридорі, він хутенько шаснув назад у крісло й почав смиренно гріти ноги біля червоної жарівні.

Господар уніс таріль з м'ясом в одній руці, а глек з вином у другій. Таріль він поставив на стіл, кивнув гостеві ближче присунути крісло і, взявши з буфета два келихи, наповнив їх вином.

— Я п'ю за те, щоб вам випала краща доля, — промовив він, повагом цокнувшись із Війоном.

— А я за те, щоб ми краще запізналися, — відказав поет, трохи осмілівши.

Когось із простолюду могла б і в страх вкинути доброзвичайність старого сеньйора, але Війон усякого набачився: [349]

йому не раз доводилося розважати великих панів, і він переконався, що вони пройдисвіти не менші за нього. Отож він пожадливо припав до м'ясива, давши змогу старому, що відхилився на спинку крісла, пильно й допитливо приглядатись до гостя.

— У вас на плечах кров, чоловіче, — зауважив господар. Певно, це Монтіньї мацнув його своєю мокрою правицею, коли прощалися. Війон подумки лайнув зарізяку.

— Це не моя робота, — затинаючись, відказав гість.

— Я так і думав, — погодився спокійно господар. — Бійка?

— Та щось таке, — здригнувшись, визнав поет. — І когось убили?

— Та ні, не вбили, — відказав, дедалі більш заплутуючись, Війон. — То була чесна гра... просто трапився нещасливий випадок. Я не причетний до цього, боронь Боже! — запально докинув він.

— Одним негідником менше, смію думати, — зазначив господар.

— І слушно так думаєте, — схвалив його думку Війон, якому аж відлягло від серця. — Такий негідник, яких мало на світі. Водномить відкинув копита. Але дивитись було жах як бридко. А ви, гадаю, набачилися мерців на своєму віку, сеньйоре? — додав він, глянувши на рицарський обладунок.

— Ще й багатьох! — сказав старий. — Я воював на війнах, як ви можете здогадуватись.

Війон відклав ножа й виделку, що їх був знов узяв до рук.

— І були серед них лисі? — поцікавився він.

— О, були, — були також і сиві, як от я.

— Та сивина ще не так відстрашливо, — сказав Війон. — А цей був рудий. — І його знову затіпало й мало не прорвало нервовим сміхом, але він стримав себе тим, що сьорбнув великий ковток вина. — Мені стає трохи не по собі, коли я про це думаю, — мовив він далі. — Я знав його... хай йому чорт! А тут ще від морозу всяка чортівня лізе в голову... або, може, від чортівні пробирає мороз — не знаю.

— Чи маєте ви гроші? — запитав старий.

— Одного біляка маю, — відповів сміючись поет. — Витяг з панчохи замерзлої дівулі на котромусь ґанку. Вона, горопаха, була мертва, як цезар, і холодна, як церковний мур, і ще клаптик стрічки був у волоссі. Суворий цей світ узимку для вовків, дівах і бідних волоцюг, схожих на мене.

— Я, — сказав господар, — Енгерран де ля Феє, сеньйор де Бризету, баї* з Пататраку. А ви що за один будете?

Війон підвівся і зробив належний для такої нагоди уклін.

— Мене звати Франсуа Війон, — сказав він, — я злиденний [350] майстер мистецтв тутешнього університету.