Еллі - Фолкнер Вільям

Що знаєш". А-а, ти, я бачу, не скінчила. Так що я знаю?

— А що знаєш, те й скажи,— відповіла Еллі. І розлючено зашепотіла:— Скажи, що сьогодні вранці ми пішли з ним у кущі й пробули там дві години. Оце й скажи!

Стара жінка старанно склала програмку і мовчки підвелася.

— Бабусю!— вигукнула Еллі.

— Подай мою тростинку,— сказала бабка.— Онде під стіною.

Коли вона вийшла, Еллі замкнула двері. Після цього спокійно дістала з шафи халат кузини і стала повільно роздягатись, раз по раз позіхаючи на весь рот.

— Боже, яка я стомлена! — сказала вона вголос, укотре позіхнувши. Тоді сіла за туалетний столик і взялася манікюрити нігті. Вряди-годи вона позирала на невеличкий годинник зі слонової кістки, що стояв на столику.

Нарешті годинник під сходами почав вибивати північ. Еллі посиділа ще з хвилинку, схилившись головою до своїх наманікюрених нігтів і прислухаючись до останнього удару годинника Потім подивилась на годинник, що стояв на столику. "Щоб я через тебе вганяла за поїздом!"— промайнула у неї думка. На її обличчі, коли вона дивилася на годинник, проступив той самий пекучий розпач, що й удень. Еллі підійшла до дверей і вийшла в темний хол. Боса, з похнюпленою головою, вона стояла там у темряві й заходилася тихим плачем, по-дитячому вражена своїм безталанням. "Все проти мене,— подумала вона.— Все". Коли вона рушила далі, витягши перед собою руки, ходи її не було чутно. У темряві Еллі так напружувала зір, що мало очі не випадали їй з орбіт. Вона ввійшла до ванної кімнати й причинила за собою двері. Тоді поспіх і гарячкове бажання діяти посіли її знову. Вона підбігла до стіни, за якою була' кімната для гостей, і, приклавши трубкою долоні до уст, прошепотіла: "Полю! Полю!" — стримуючи віддих, поки її гарячковий шепіт завмирав понад холодною штукатуркою. Вона зіщулилась, незграбна в чужому халаті, її невидющі очі метались у темряві в бездонному розпачі. Еллі підскочила до туалету, намацала кран і зробила так, щоб вода скрапувала тихіше. Потім прочинила двері й стала на порозі. Годинник унизу вибив пів на першу. Вона стояла, завмерши на місці, і тільки дрібно тремтіла немов з холоду, коли годинник вибив годину ночі.

Еллі почула відразу, як Поль вийшов з кімнати для гостей. Вона чула, як він ішов через хол, як його рука намацувала вимикач. Коли запалилося світло, Еллі усвідомила, що очі в неї увесь час були заплющені.

— Ти чого тут? — озвався Поль. На ньому була піжама її дядька. — Що ти, в чорта...

— Причини двері,— прошепотіла вона.

— А нехай тобі! От ненормальна. Зовсім здуріла!

— Полю!

Еллі міцно вчепилася в нього, наче боялася, що він утече. Вона причинила за ним двері й навпомацки шукала засувку, коли він схопив її за зап'ясток.

— Випусти мене звідси! — просичав він.

Вона прихилилась до нього, час від часу здригаючись і силкуючись утримати його. Очі її були притьмарені.

— Вона розповість батькові. Завтра розповість батькові, Полю.

У проміжки між її словами чути було, як неквапливо й тихо крапає вода.

— Що розповість? Що вона знає?

— Обійми мене, Полю!

— Ще чого! Пусти! Ходім звідси.

— Розповість. Але ти можеш допомогти. Від тебе залежить, щоб вона не розповіла.

— Як допомогти? Хай йому чорт, ти пустиш мене?

— Вона розповість, але тоді це вже не матиме значення. Пообіцяй, Полю. Скажи, що ти це зробиш.

— Що я з тобою одружуся? Ти це маєш на увазі? Я вчора тобі сказав, що цього не буде. Пусти мене, кажу!

— Добре. Добре вже.— Вона говорила пристрасним шепотом.— Я вже вірю тобі. Спершу я не вірила, але тепер вірю. Якщо так, тобі й не треба одружуватись зі мною. Ти можеш і без цього допомогти мені.— Вона пригорнулася до нього всім тілом, обвила його своїм волоссям, зваблива й спокуслива.— Тобі не треба буде одружуватись зі мною. Але ти зробиш?

— Що зроблю?

— Слухай! Пам'ятаєш той поворот на дорозі, де низенька біла огорожа над глибоким проваллям? Якби машина пробила ту благеньку огорожу...

— Ну, то й що?

— Слухай! Ти повезеш її в машині. Вона нічого не знатиме, не встигне навіть запідозрити. А та благенька огорожа не здержить машини, і всі скажуть, що це нещасливий випадок. Вона стара, їй багато не треба, може, самого струсу вистачить, а ти молодий, і може, навіть і не... Полю! Полю! — Еллі говорила дедалі тихіше й слабше, і ревне бажання та розпач бриніли в її голосі, що поволі слабшав, а він стояв і дивився нз Ц.сполотніле обличчя, на її очі, які манили —запаморочливо звабливою обіцянкою.— Полю!

.— А,ти де будеш весь цей час?,— Вона не ворушилася, обличчя її було як у сновиди.— Ага, ясно. Ти поїдеш додому поїздом. Так?

— Полю!, і—промовила вона протяглим, ледь чутним шепотом.— Полю!

Коли він хотів її вдарити, його долоня мовби з власної волі відмовилася скоритись: вона розкрилася і, здригнувшись, лягла на її обличчя довгим, мало не пестливим рухом. Ухопивши її за карк, він удруге спробував ударити, і знов долоня не виконала його наказу. Тоді він відштовхнув дівчину від себе, і вона важко поточилася на стіну. А* потім хода його завмерла, і чулося тільки, як розмірено й неквапливо капотить вода. Нарешті годинник унизу вибив другу. Еллі насилу підвелася й тугіше закрутила кран.

Але вода, здавалося, капотіла й далі. Вона крапала в тишу, коли Еллі лежала горілиць у ліжку й не спала, і навіть не думала ні про що. Крапала й тоді, як Еллі сиділа за сніданком із застиглим зболеним обличчям, і тоді, як від'їжджали і бабка вмощувалася поміж Полем і нею на, єдиному сидінні машини. Навіть гуркіт мотора не зміг заглушити цього капотіння, аж поки раптом Еллі усвідомила, що це, власне, шумить. "Та це ж дорожні знаки!" — подумала вона, дивлячись, як їх одного за одним поглинає дорога. "Я навіть пам'ятаю ось цей; тепер лише дві милі. Підожду до наступного і тоді... Вже! Зараз!"

— Полю! — озвалась Еллі. Він не озирнувся в її бік.— Одружишся зі мною? ,,

— Ні.

Еллі теж не дивилася на його лице. Вона приглядалася до його рук, які легко й невідривно орудували кермом. А поміж ними сиділа бабка, випростана й застигла у своєму старосвітському чорному капелюшку, втупившись просто перед,себе — наче силует, вирізаний з пергаменту.

— Востаннє питаю тебе. Потім буде вже пізно. Чуєш, буде вже пізно, Полю... Полю!

— Ні, кажу тобі. Ти не кохаєш мене. Я не кохаю тебе. Ми ніколи й не казали, що кохаємо одне одного.

— Добре, нехай і так. А