Коли почалася війна - Белль Генріх

Одягаючись, я знову відімкнув пенала Лео й злякався: він був порожній, лежала там тільки записка та добрячий шмат шинки. Лео замкнув пенала, певно, лише для того, щоб я одержав його записку й забрав шинку. В записці було таке. "Я вклепався — мене посилають у Польщу, — та ти ж, мабуть, чув?" Я запхнув записку до кишені, замкнув пенал і швидко одягнувся; мов прибитий, подався я до міста, увійшов до церкви, й навіть те, що майбутні вчителі озирнулись на мене й похитали головами та зразу й повідверталися до вівтаря, не змогло мене розбуркати. Мабуть, їм хотілось пересвідчитися, що я з'явився до служби божої вже після початку приношення дарів,— майбутні вчителі тоді б мали підставу поклопотатися, щоб мене таки відлучили від церкви. Та я справді прийшов до початку приношення дарів, отож вони нічого не могли зробити, та й сам я хотів по-давньому лишатися католиком. Я думав про Лео, й мені робилося страшно, думав і про дівчину з Кельна й почував себе трохи ницим, але я був непохитно певен, що в голосі її лунав відвертий заклик до шлюбу. На злість своїм товаришам по казармі я ще в церкві розстебнув комір мундира.

Після меси я вийшов надвір, став у затінку між ризницею та входом і, спершись на мур, почав дивитись, як із церкви повз мене йдуть люди. Я скинув кашкета й закурив, думаючи про те, що добре було б оце зустріти якусь дівчину, поблукати з нею вулицями, піти десь випити кави, а може, й подивитися кіно; я мав ще три години до того, як розкладати казанки на плащ-намети. Мені хотілося, щоб та дівчина була не дуже дурна й хоч трохи гарненька; думав я й про те, що мій обід у казармі тепер пропаде й що, може, треба було сказати крамарчукові, нехай би з'їв мою котлету й десерт.

Я скурив уже дві сигарети, дивлячись, як віруючі то збираються в гуртки, то знов розходяться, а коли став від недокурка другої прикурювати третю, відчув, що збоку на мене впала чиясь тінь: то був капелан, який щойно правив службу божу. Він здавався дуже привітним, був ще не старий, років десь так тридцяти, не більше, білявий і, може, трохи надміру вгодований. Він подивився спершу на мій розстебнутий комір, тоді на простоволосу голову, тоді на кашкет, якого я, скинувши, поклав на цоколь огорожі, та він звідти зсунувся додолу, на бруківку; нарешті капелан позирнув на мою сигарету й насамкінець — в обличчя, і мені здалося, ніби все, що він побачив, йому дуже не сподобалося.

— Що сталося? — запитав він трохи згодом.— У вас якісь прикрощі? — І тільки-но я у відповідь кивнув головою, він мовив: — Хочете висповідатись?

Прокляття на вашу голову, подумав я, вас тільки сповідь і цікавить, та й у ній — тільки одне.

— Ні,— відповів я,— сповідатись я не хочу.

— То що ж тоді? — спитав він.— Що обтяжує вам душу?

Пролунало це так, наче він питав про кишечник. Святий отець не міг приховати нетерплячки, раз у раз позирав на мій кашкет, і я відчував, як його дратує, що я й досі не підняв кашкета з землі. Я залюбки обернув би капеланову нетерплячку на терпіння, але ж не я його зачепив, а він мене; і я спитав, по-дурному заникуючись, чи не знає він, бува, якої хорошої дівчини, щоб можна було походити з нею по місту, випити десь кави і, може, піти увечері в кіно; нехай вона не бозна-яка красуня, аби гарненька, та й годі, і, по можливості, не з доброї родини, бо дівчата з таких родин здебільшого занадто дурні. Я можу дати йому адресу капелана з Кельна, нехай дізнається в нього, хто я і що я, при потребі зателефонує й пересвідчиться, що я з цілком пристойної католицької родини. Я балакав довго, дедалі все менше заникувався й спостерігав, як він мінився на виду: спершу обличчя в нього було поблажливе, навіть уважне, та це тільки спочатку, поки він мав мене за особливо цікавий, може, навіть унікальний взірець недоумка і я здавався йому психологічно напрочуд потішним. Правда, переходи від поблажливого виразу до майже уважного, від майже уважного до веселого були малопомітні, зате потім капелан раптово — саме як я пояснював йому, які фізичні переваги мусить мати дівчина,— спаленів від люті. Я злякався, бо мати колись мені казала, як це небезпечно, коли в тілистих людей обличчя раптово наливається кров'ю. Потім він загорлав на мене, а як на мене горлають, я тоді просто нетямлюся. Капелан кричав, що в мене, мовляв, неподобний вигляд: сорочка розхристана, чоботи нечищені, що кашкет мій валяється під ногами в бруді — так, так, у бруді! — і я, мовляв, украй розбещений — смалю сигарету за сигаретою, і чи не переплутав я часом католицького священика зі звідником. Мене це так обурило, що я вже анітрохи його не боявся, тільки страшенно лютував. Я спитав його, яке йому діло до моєї сорочки, моїх чобіт і кашкета й чи не думає він часом замінити мені мого унтер-офіцера.

— І взагалі,— закінчив я,— ви, братики, всі любите просторікувати: прийдіте, мовляв, до нас із своїми турботами, а поткнися до котрого зі своєю турботою, він на тебе так і визвіриться.

— "Ви, братики"! — повторив капелан, аж захлинаючись від злості.— Ми що — вже випили з вами по чарці й побраталися?

— Ні,— сказав я,— пити ми не пили.

Ідеї християнства, звісно, були йому не в голові.

Я підняв кашкета, надягнув, не озирнувши його, на голову й попростував геть. Капелан гукнув мені навздогінці, щоб я хоч коміра застебнув і щоб не був такий затятий; я трохи-трохи не обернувся й не закричав, що затятий не я, а він, та вчасно згадав те, що казала мені мати: священикам треба говорити правду, одначе наперекір — ні слова,— і, не оглянувшись, подався до міста. Я йшов, розхриставши комір, і думав про католиків: у світі точиться війна, а вони тільки й бачать, що твій комір та чоботи. Закликають ділитися з ними своїми турботами, а спробуєш поділитись — просто скаженіють.

Я повільно йшов містом у пошуках такої кав'ярні, де б не довелося нікого вітати за статутом, бо ці дурноверхі привітання псували мені всю втіху від кав'ярень; я роздивлявся зустрічних дівчат, інколи озирався їм услід і навіть дивився на ноги, але мені не трапилося жодної такої дівчини, в чиєму голосі не бринітиме відвертий заклик до шлюбу. Я був у розпачі, я думав про Лео, про дівчину з Кельна, якій замалим не послав телеграми; я майже наважився одружитися з нею, аби тільки побути на самоті з дівчиною. Я зупинився перед вітриною фотоательє, щоб спокійно подумати про Лео. Мене брав страх за нього. В шибі вітрини я побачив своє відображення — нечищені чоботи, розстебнутий комір — і вже підняв був руку, щоб застебнутися, та раптом це здалося мені зайвим, і руки мої опустилися. Фотографії у вітрині справляли гнітюче враження — майже поспіль солдати в парадній формі, а декотрі навіть у касках; я мимохіть став думати, котрі з них пригнічують мою психіку дужче,— ті, що в касках, чи ті, що в кашкетах,— аж раптом з ательє вийшов фельдфебель, несучи фотопортрет у рамці; портрет був чималий, щонайменше шістдесят на вісімдесят сантиметрів, а рамка срібляста й полакована; фельдфебель сфотографувався в парадному мундирі й касці; він був ще зовсім молодий, не набагато старший за мене, щонайбільше двадцяти одного року; спершу він хотів був поминути мене, та враз зупинився й, поки я вагався, козирнути йому чи ні, він сказав:

— Облиш це... але комір я, бувши тобою, застебнув би, і сорочку теж. Ще, гляди, наскочиш на такого, що причепиться.

Потім він засміявся й пішов собі; після цієї пригоди я віддаю деяку перевагу (звичайно, відносну) тим, хто фотографується в касці, а не в кашкеті. Чого мені справді бракувало в ту хвилину, це — щоб поруч стояв Лео й роздивлявся фотографії у вітрині; там було й кілька знімків молодят, дітей після конфірмації та студентів із символами корпорації перев'язаних шарфами з корками від пивних пляшок замість китиць, і я довго думав: чого вони не пов'язують такими шарфами голів — декотрим це, мабуть би, личило.

Я потребував товариства, а його в мене не було. Капелан, певне, подумав, що мене або мордує сексуальний голод, або ж я — нацист-антиклерикал; та мене не мордував сексуальний голод, і я не був ані антиклерикал, ані нацист, я тільки потребував товариства, і то не чоловічого; це було так просто, що здавалося безнадійно складним; у місті, звісно, були й дівчата легких звичаїв, і навіть просто повії (це ж було католицьке місто), але й ті, й ті завжди однаково ображаються, якщо тебе не мордує сексуальний голод.

Я довго простояв перед вітриною фотоательє; ще й сьогодні я в чужих містах роздивляюся фотовітрини; вони майже всюди однакові й майже всюди справляють однаково гнітюче враження, хоча не скрізь є фотографії студентів із символами корпорації. Було вже десь близько першої, коли я нарешті рушив далі шукати кав'ярні, де нікого не треба вітати за статутом, одначе по всіх кав'ярнях позасідали вони в своїх мундирах, і я, кінець кінцем, пішов у кіно, на перший сеанс о чверть на другу. Пам'ятаю лише хроніку: дуже нешляхетні на вигляд поляки глумилися над дуже шляхетними на вигляд німцями; в залі було так мало людей, що я цілком безпечно міг курити; у ту останню неділю серпня 1939 року стояла нестерпна спека.

Коли я повернувся до казарми, вже давненько перейшло за третю, але з якоїсь причини наказ почати о третій знову розстеляти плащ-намети й розкладати на них казанки з ложками, підкомірці й таке інше було скасовано; я встиг навіть перевдягнутися, попоїсти хліба з паштетом, хвилин кілька постриміти у вікні, почути уривки розмов моїх сусідів по кімнаті про Ернста Юнгера та про жіноче тіло,— розмовляли тепер ще поважніше, й лунало це ще нудніше; санітар із крамарчуком цього разу пересипали свої міркування латинськими термінами, що робило й так бридку балачку ще бридкішою.

О четвертій нас вишикували на подвір'ї, і я вже був подумав, що знов поведуть вантажити чоботи з машин у вагони чи з вагонів на машини, проте насправді довелося носити картонні коробки з-під прального порошка "Персіль" із спортивної зали, де вони лежали, складені стосами, на машини, а трохи згодом — з машин до поштової комори, де їх також складали стосами. Коробки були не важкі, з адресами, надрукованими на машинці; ми стали вервечкою, і всі як є коробки одна по одній перемандрували через мої руки, ми працювали так цілісіньке недільне пообіддя й вечір, до пізньої ночі, майже без "мертвих хвилин", тож не було коли бодай трохи під'їсти; навантаживши машину коробками, ми їхали на головпоштамт, знов ставали вервечкою й починали розвантажувати.