Добрим людям — доброго ранку - Желєзніков Володимир
Там побудували санаторій. І раптом я побачив Волохіна — він грав у теніс з огрядним чоловіком.
Волохін помітив мене, підбіг до огорожі. Він витер з чола піт рукою і сказав:
— Працюю. Поновлюю нормальну вагу у хворого. То як, моя лаялась?
— Лаялась.
— Жорстока жінка! — Він засміявся.— Але господиня — перший ґатунок. У всьому в неї ощадливість. Давай заходь.
— Мене ж не пропустять,— сказав я.
— Давай заходь.— Волохін труснув головою.— Я дам команду.
Я підійшов до входу в парк.
— Іванівно, запам'ятай цього хлопчину,— сказав Волохін контролерші.— Щоб завжди, будь-якої пори, його пропускали.
Цілий день я товкся в парку, подавав волейболістам м'яч, грав з огрядним курортником замість Волохіна в теніс. А ввечері, коли повернувся додому, застав у нас Волохіну. Вона розмовляла з мамою:
— Людей цього року приїхало тьма. Ти чому, Катерино, не здаєш кімнати? Зайві грошенята не обтяжать кишеню.
— У нас тісно,— відповіла мама.
— Слухай, що я тобі скажу.— Волохіна нахилилася до мами.— В мене відпочивальників багато, в міліції більше не пропишуть, а місця ще є. Ти давай оформляй їх на свою площу в міліції, а житимуть вони в мене. Десять карбованців тобі за це.
— Ні,— відповіла мама.— Нам своїх грошей вистачає.
— Дармові ж гроші...
— Толю, ти вечерятимеш? — запитала мама.
— Так,— відповів я й подивився на Волохіну.
— Ач які! — сказала вона зі злістю.— Корчать із себе чесних. А в самої ж чоловіченько!.. Це всім відомо.
Волохіна хряснула хвірткою і пішла. Ми з мамою сиділи мовчки й про вечерю забули. А Волохіна стояла біля огорожі й голосно розмовляла з якоюсь відпочиваючою про війну, про те, як її чоловік чесно воював, а дехто здавався в полон.
Другого дня, коли я проходив повз парк, мене гукнув огрядний курортник і покликав грати в теніс. Біля входу я наразився на Волохіна.
— А, сусід,— сказав Волохін. Він узяв мене за плече й підвів до контролерші.— Іванівно, щоб більше цього хлопчини тут не було. Вештаються усілякі сторонні. До побачення, любий.— І Волохін помахав рукою.— Вітання мамі!
Я не знав, що робити. Якби я був дорослий, то побився б з Волохіним. Я виліз на гору до руїн старовинної татарської фортеці і просидів там цілий день. Коли я повертався додому, то побачив маму, а за кілька кроків позад неї дядька Костю. Я не став їх наздоганяти, а пішов назирці.
Так ми йшли одне за одним. Дядько Костя чомусь не наздоганяв маму. А я не наздоганяв ані маму, ані дядька Костю.
Біля хвіртки нашого будинку прогулювався Волохін з дитиною на руках.
— А в цієї жінки, зайченя,— показав Волохін на мою маму,— чоловік бека.
Мама нічого не відповіла Волохіну й пройшла у хвіртку, а до нього підступив дядько Костя.
— Ось що, шановний,— мовив дядько Костя,— якщо ти ще раз скажеш оці слова, я тобі... Коротше, матимеш справу зі мною!
— Но-но-но... — Волохін відступав до своєї хвіртки.— Обережніш! У мене дитина на руках.
Я підійшов упритул до дядька Кості. Обличчя в нього стало червоне. Я подумав, що він зараз ударить Волохіна, але він тихо мовив:
— Пречудовий негідник. Прикривається дитиною.
Мама чекала нас у дворі. Вона сказала мені:
— Даремно ми приїхали в Гурзуф. Усе в нас тут не йде на лад.
— Та годі вам звертати увагу на всяких негідників! — сказав дядько Костя.
А я подумав, що мама правду каже. Жили б ми на старому місці, там хоч Льошка був. Він вірний друг-
Дядько Костя пішов. Ми з дідом сиділи у дворі, коли поштар приніс мені нового листа від Льошки. Я розпечатав конверт. У ньому, крім маленької Льощиної записки, виявився іще лист, у білому конверті, із зворотною адресою, написаною не по-російському. Скоро я добрав, що він був із Чехословаччини. "Дивно,— подумав я.— Мамі лист із Чехословаччини". Я потримав його в руках, і невиразна тривога раптом огорнула мене. Чомусь не хотілося бігти до мами з цим листом. Але тої миті мама сама вийшла у двір.
— Толю, ти не бачив моєї хустки? — запитала мама.— Ах, як шкода, здається, я її загубила. Славна хустинка. І пам'ять про наше місто.
— Мамо,— сказав я,— тобі лист із Чехословаччини. Льошка прислав. Він надійшов на нашу колишню адресу.
— З Чехословаччини? — здивувалася мама й відразу забула про хустку.
Дід підвів голову. Мама квапливо надірвала конверт, я бачив — у неї тремтіли руки, і витягла лист.
— Почерк Карпів,— сказала вона.— Я не можу читати, тремтять руки й миготить в очах... Нічого не бачу...
— Толю, читай,— сказав дід.
Я взяв з маминих рук лист. Там було кілька пожовклих сторінок із зошита. А першим лежав новенький, білий аркушик паперу, списаний крупними, рівними літерами.
Я почав читати:
— "Дорогий товаришу Катерино Нащокова! Пише листа старий чех, дід Йонек. Точніше, пише не дід, він не знає російської мови, а його внучок Зденєк.
Слава богу, нарешті я знайшов вас. Тепер одержу листа у відповідь, і тоді я заспокоюся.
Пересилаю лист вашого чоловіка, який загинув на чехословацькій землі. Я повинен був давно надіслати вам цей лист, але під час фашистської окупації лист у мене зберігався окремо від конверта з адресою. І конверт пропав, коли фашисти спалили мій дім. Кілька років я дізнавався про ваше прізвище, адже в листі його не було. Я написав багато листів у Радянський Союз, але за самими іменами: Карпішек (так ми звали вашого чоловіка) і Катерина — хіба багато дізнаєшся?
Нарешті я розшукав якогось чеха-партизана із загону вашого чоловіка. Він жив у Високих Татрах. Я поїхав до нього. Він мене відпровадив до іншого партизана в Братиславу. Словом, я об'їздив десятьох чоловік. Усі пам'ятали росіянина, проте прізвища його не знав ніхто. Командир партизанського загону знав, але він загинув. Мій син знав, але він також загинув. А потім, коли дізналися про ваше прізвище, почали шукати вашу адресу. На це потрібно було чимало часу.
Дорога пані Катерино! Приїздіть до нас у гості. Беріть сина й приїздіть. Тут у нас у селі в кожному домі приймуть вас, як рідну. Приїздіть, будьте ласкаві. Йонек Брейхал".
Я відклав лист діда Йонека й подивився на татів почерк, на аркушики паперу, пожовклі і висохлі. Вони зробилися мов крила метеликів у колекції або мов листя й трави в гербарії. І, не підводячи голови, я почав читати татів лист.
— "Дорогі Катю й Толю! Давно ви не одержували моїх листів, а це мій останній лист. Бо мені вже не доведеться ходити по землі. На світанку я буду в руках у гестапівців. Але спершу по порядку.
Ми поверталися з бойового завдання. Бомбували ворожі тили. Летіли ми поодинці. Наш літак був пошкоджений і відстав від основної групи. Над Чехословаччиною літак загорівся, і я наказав усім стрибати. Останнім стрибнув сам.
Тієї хвилини, коли я приземлився й погасив парашут, мене оточили фашисти. їх було чоловік десять. Вони обшукали мене, відібрали пістолет і твій лист. Документів у польоти ми не брали.
"Сам?" — запитав офіцер.
Був ранній ранок, тільки-но починало світати, і фашисти не могли точно роздивитися, скільки чоловік скинулося на парашутах. Видно, вони засікли лише мене.
"Сам,— сказав я.— Решта загинули. Там, там",— я показав на небо.
"Яволь".— Офіцер засміявся. Він щось наказав солдатам і побіг з ними до гайка, який виднів удалині.
Двоє солдатів відвезли мене на мотоциклі в місто, в гестапо. Там я перебув десять днів, а потім попав у концентраційний табір. Росіян у таборі не було. Самі чехи. Після гестапо мені було важко працювати: боліли руки й ноги. Але не піти на роботу було не можна. Хворих відправляли в госпіталь. А звідти ніхто не повертався. І я працював.
З табору мені допомогли втекти чеські товариші. Вони переправили мене в партизанський загін. Загін був маленький, усього чоловік двадцять, і нам доводилося скрутно. І ось ми висадили в повітря залізничний міст, який був дуже потрібний фашистам. Вони через нього возили нафту з Румунії у Німеччину.
Наступного дня фашисти приїхали в село, що лежить поблизу моста, прийшли у місцеву школу й заарештували цілив клас дітей — двадцятьох хлопчиків і дівчаток. Це було "наше" село. У нас там жили свої люди. Один з них був дід Йонек, батько партизана Франтішека Брейхала. Він нам і приніс цю звістку.
Фашисти дали три дні: якщо протягом трьох днів не з'явиться та людина, яка висадила в повітря міст, дітей буде розстріляно. І тоді я вирішив іти до гестапівців. Чехи мене не пускали, вони сказали: "Діти наші, ми й підемо". Але я відповів, що коли піде хто-небудь з них, чехів, то фашисти з помсти однаково можуть розстріляти дітей. А коли прийде росіянин, то дітей буде врятовано. І я пішов з дідом Йонеком.
Зараз ніч, а вранці я піду до фашистів. Коли ти одержиш цей лист, то розкажи всім, як я загинув. Головне, знайди моїх товаришів по полку, хай про мене згадають.
Усе. Вже світанок. А в мене ще багато справ. Зараз я передам і лист і конверт дідові Йонеку. Він усе це збереже і, коли настане час, надішле вам.
Прощавайте. Ваш Карпо".
Цілий вечір дід читав татів лист. Потім він довго сякався, торгав рукою коліно й нарешті сказав:
— Катрусю, мені треба пройтися. Ти не заперечуєш? — Він показав на татів лист.— Я візьму його з собою.
Мамі треба було йти в санаторій, щоб зробити укол якомусь хворому, і я пішов разом з нею. Не хотілося лишатися самому. На зворотному шляху ми зустріли Сойку, ту дівчинку, яка купалася зі мною в перший день.
— У мене ваша хустка. Якась тітка її знайшла, а я їй сказала: "Я знаю, чия це хустка".
Сойка простягла мамі хустку, та розгорнула її і подивилася, вкотре, на цю собачу виставку.
— Я дарую її тобі,— сказала мама.— Адже вона зовсім дитяча. Собаки.
Я поглянув на маму й зрозумів: вона не хотіла, щоб ця хустка поверталася до неї і про щось їй нагадувала. Можливо, про дядька Миколу. А мені однаково було шкода хустки. Адже ж і не маленький я. А шкода. Звик до собак. Але тої миті я перевів очі на Сойку. Що сталося з її обличчям, просто не переказати. Які в неї були перелякані, недовірливі, насторожені очі. Вона не вірила у своє щастя, їй ці собаки подобалися, видно, ще більше, ніж мені. В мене після цього всю мою жадібність як рукою зняло.
— Цього собаку звати Джаз,— сказав я.— А оцього малесенького песика—Знайда. Решті ти сама придумай імена.
— До побачення.— Вона квапилась якнайшвидше піти.— Я їх уже полюбила.
Ми мовчки дійшли додому.