Бетономішалка - Бредбері Рей

Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули – чи не так?

– Ось цього я аж ніяк не можу збагнути,— мовив Еттіл. – Чому ви так зробили?

– Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. – І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.

Еттіл зібрався на силі – треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: "Люба Тілло..." Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.

– Брате, – закричала вона, обпалюючи Етті-ла вогнистим поглядом. – Чи ти знайшов спасіння?

Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.

– Хіба мені загрожує небезпека?

– Страшна небезпека! – заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо. – Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!

– Здається, справді так, – затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.

– Ми сьогодні вже багатьох порятували. Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба пі? – і вона широко осміхнулася.

– Мабуть, так.

Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла:

– Брате, а ти хрещений?

– Не знаю, – прошепотів у відповідь він.

– Не знаєш?! – скрикнула вона й високо підняла бубон.

. – Це щось схоже па розстріл? – запитав він. [260]

– Брате, – мовила бабуся, – ти потонув у злі й гріхах. Я тебе не звинувачую, тебе так виховали. Я бачу, ваші марсіанські школи жахливі – зовсім не вчать вас істині. Вас розбещують брехнею. Брате, якщо хочеш бути щасливий, тобі треба охреститися.

– І тоді я буду щасливий навіть тут, у цьому світі? – запитав Еттіл.

– Не вимагай одразу всього, – відказала вона.— Тут задовольняйся малим, бо є інший, кращий світ, куди ми всі підемо.

– Той світ я знаю, – сказав Еттіл.

– Там спокій, – мовила вона.

– Так.

– І тиша, – вела вона далі.

– Так.

– Там молочні ріки й кисельні береги.

– Либонь, так воно і є, – скрушно погодився Еттіл.

– Т всі радіють.

– Я бачу все це, як зараз, – мовив Еттіл.

– То кращий світ, – сказала вона.

– Куди кращий, – відповів він. – Так, Марс — велика планета.

– Ти що, пане, глузуєш із мене? – Бабуся аж скинулась і мало не пожбурила в Еттіла свій бубон.

– Та ні! – Еттіл збентежився й розгубився. – Я думав, ви говорите про...

– Та вже ж не про ваш гидкий Марс, пане! От такі, як ти, й кипітимуть вічно в казані, і вкриються виразками, і зазнаватимуть вічних тортур...

– І справді, Земля – місце не дуже приємне. Ви дуже точно її змальовуєте.

– Пане, ти знову глузуєш із мене! — розгнівалася бабуся. [201]

– Hi... Hi, вибачте мені. Це все від мого неуцтва.

– Гаразд, – сказала вона. – Ти поганин, а погани всі невиховані. Ось на, візьми цей папірець, приходь завтра за цією адресою, тебе охрестять, і ти знайдеш щастя. Ми співаємо хором, маршируємо, голосно розмовляємо, і коли хочеш почути наші сурми та барабани, приходь. Прийдеш?

– Спробую, – непевно відказав він.

І вона пішла геть, б'ючи в бубон і пронизливо співаючи на все горло: "Щастя моє вічно зі мною!"

Ошелешений Еттіл знову взявся писати листа.

"Люба Тілло! Уяви лише, я наївно думав, ніби земляни зустрінуть нас гарматами й бомбами. Але ні! Я жорстоко помилився. Тут немає ні Ріка, ні Діка, ні Джіка, ані Беннона, нікого з тих славних хлопців, котрі самостійно рятують цілу планету. Зовсім не так.

Тут живуть біляві роботи з рожевими гумовими тілами; вони ніби справжні, але й трохи неправдоподібні, живі, але все роблять, наче автомати; ціле життя живуть у печерах. Мають неймовірно широкі derrieres *. Очі непорушні, застиглі бо вони тільки й знають, що дивляться кіно. Ніякої мускулатури — розвинені лише щелепні м'язи, адже вони безперестанку жують гумку.

* Зади (фр.).

І такі не окремі люди, моя люба Тілло, а вся цивілізація, в яку нас кинули, наче пригорщу зернин у величезну бетономішалку. Ніхто з нас не виживе. Нас погубить не їхня зброя, а [262] їхня гостинність. Нас знищить не ракета, а автомобіль..."

Хтось відчайдушно закричав. Тріск, гуркіт. Тиша.

Еттіл підхопився. За парканом, на вулиці, зіштовхнулися дві машини. Одна була напхом напхана марсіанами, в другій було повно землян. Еттіл знову взявся писати.

"Люба, люба Тілло, наведу, з твого дозволу, деякі цифри. Тут, на американському континенті, щороку гинуть сорок п'ять тисяч чоловік, вони перетворюються на криваві драглі в своїх бляшанках-автомобілях. Червоні драглі, а в них біліють кістки, наче випадкові думки– смішні, страшні думки, що стирчать у застиглому желе. Автомобілі сплющуються в охайні консервні бляшанки, а всередині все перемішалося й все тихо.

Всюди на дорогах – кривавий гній, а на ньому дзижчать зелені мухи. Раптова зупинка, зіткнення – і лиця перетворюються на карнавальні маски. Є тут таке свято — карнавал на честь дня всіх святих. Мені здається, під час цього свята вони вшановують автомобіль, чи принаймні те, що стосується смерті.

Визирнеш з вікна, а там лежать, міцно обнявшись, двоє; ще хвилину тому вони не знали один одного, а тепер обоє мертві. Я передчуваю, що нашу армію перемелють, отруять, заманять до кінотеатрів усякими відьмами й гумкою-жуйкою. Завтра ж, поки ще не пізно, спробую втекти додому, па Марс.

Десь тут на Землі, моя Тілло, є чоловік; йому варто лише натиснути на важіль – і він порятує цю планету. Але цей чоловік тепер безробітний. Важіль припадає пилом. А сам він грає в карти. [263]

Жінки цієї зловісної планети захлюпнули нас потоками банальної чутливості й недоречної грайливості; вони відчайдушно веселяться, бо невдовзі тутешні парфюмери зварять із них мило. На добраніч, люба Тілло. Побажай мені щастя-долі, адже при спробі втекти я можу загинути. Поцілуй за мене сина".

Еттіла душили сльози. Він згорнув листа: не забути б відправити його поштовою ракетою.

Він вийшов із парку. Що робити? Втікати? Але як? Повернутися на стоянку пізніше, влізти в ракету й полетіти на Марс? Чи це можливо? Він похитав головою. Зовсім заплутався.

Ясно лише одне – коли залишитися на Землі, тобою невдовзі оволодіють речі, які хурчать, пирхають, вивергають дим і сморід. Через півроку в тебе заведеться величезна, рожева, добре приручена виразка, кров'яний тиск підскочить до астрономічних розмірів, ти зовсім осліпнеш, і щоночі тебе мучитимуть нескінченні, невблаганні кошмари, з яких ти не випливеш, мов з глибин океану, пе випручаєшся. Ні, ні!

Він дивився на застиглі обличчя землян, що мчали повз нього в своїх механічних трунах. Незабаром, так, незабаром вони винайдуть автомобіль із шістьма срібними ручками.

– Гей, ви!

Завила сирена. Біля тротуару зупинилася величезна, чорна, зловісна, мов катафалк, машина. З неї виткнувся чоловік.

– Марсіанин?

– Так.

– Ось ви мені й потрібні. Сідайте-но, та швидше, вам неабияк поталанило. Я знаю одну [264] чудову місцинку – там і побалакаємо. Ну, чого ви стовбичите? Наче зачарований, Еттіл відчинив дверцята

й сів у машину. Вони поїхали.

– Що питимете, Е Be? Коктейль? Офіціанте, два коктейлі. Все гаразд, Е Be. Я частую. Я й наша студія. Не хапайтеся за гаманець. Приємно познайомитися, Е Be. Мене звати Ер Ер Ван Пленк. Може, чули? Ні? Байдуже, вашу руку.

Він пом'яв Еттілову руку й випустив її. Вони сиділи в темній печері, грала музика, безшумно пропливали офіціанти. їм принесли два келихи. Все відбулося надто несподівано. І ось Ван Пленк, схрестивши на грудях руки, розглядає свою марсіанську знахідку.

– Ось що я хочу від вас, Е Be. У мене є ідея — найблагородніша ідея, кращої не вигадаєш! Як це мене осяяло, сам не знаю. Сиджу собі вдома, і раптом – мов блискавка! Оце, думаю, буде фільм! ВТОРГНЕННЯ МАРСІАН НА ЗЕМЛЮ! І що мені далі робити? Звісно, знайти консультанта. Отож я сів у машину, натрапив на вас – і ось ми тут. Випиймо! За ваше здоров'я і за наш успіх! Будьмо!

– Але... – почав був Еттіл.

– Так, так, розумію, не задурно ж. У нас грошей – тьма-тьмуща. А ще в мене є книжечка, у ній – рожеві пелюсточки, можу позичити.

– Мені не дуже подобаються ваші земні рослини...

– Та ви жартун, друже! Отже, як я собі все уявляю. – Він схвітльовано нахилився до Еттіла. – Спершу розкішний епізод: на Марсі — [265]велике заворушення, гримлять барабани, всі збуджені. На тлі неба – велетенські срібні міста.

– Але на Марсі міста зовсім не такі...

– Нам потрібне яскраве видовище, синку. Яскраве. Татові Ер Ерові краще знати. Одне слово, всі марсіани таїщюють навколо багаття.

– Ми не танцюємо навколо багать...

– У цьому фільмі вам доведеться розкласти багаття й танцювати навколо них,— виголосив Ван Пленк і аж примружився, пишаючись своєю непохибністю. Далі кивнув головою й мрійно почав розвивати думку: — Потім нам потрібна буде красуня-марсіапка, білява й висока.

– Але марсіанки чорняві й...

– Послухай, Е Be, щось ми ніяк не знайдемо спільної мови. До речі, добре було б тобі перемінити ім'я. Як ти казав тебе звуть?

– Еттіл.

– Якесь жіноче ім'я. Нічого, підберемо краще. Ти в мене будеш Джо. Так ось, Джо. Як я казав, доведеться нашим марсіанкам стаги білявими, бо так краще, втямив? А то тато засмутиться. Ну, що скажеш?

– Я думав, що...

– І ще нам потрібен такий епізод, щоб глядачі ридали, – в марсіанський корабель влучив метеорит чи щось таке, і прекрасна марсіанка рятує всіх од неминучої смерті. Вийде приголомшливо! Ти знаєш, Джо, я такий радий, що знайшов тебе. Ти добре заробиш, будь певен.

Еттіл нахилився, міцно с-тис його руку.

– Стривайте... Я хочу вас запитати щось.

– Давай, Джо, не соромся!

– Чому ви всі тик добре ставитесь до нас? Ми вторглися на вашу планету, а ви всі, мов [266] один, зустрічаєте нас достоту як рідних дітей після довгої розлуки. Чому?

– Ну й диваки ж ви там, на Марсі! Дурні, аж світитесь, – відразу видно. Ти ось що збагни, Маку. Ми люди маленькі, чи не так?

І він махнув засмаглою ручкою, прикрашеною смарагдовим перснем.

– Ми звичайнісінькі собі люди, чи не так? Так ось, ми, земляни, цим пишаємось. Наша доба – це доба Звичайної Людини, Білле, і ми пишаємося, що ми – маленькі люди. На Землі, Білле, всі жителі – Сарояни. Так, сер. Величезна, численна родина добродушних Сароянів, і всі дуже люблять одне одного. Ми вас, марсіан, добре розуміємо, Джо, і знаємо, чому ви вторглися на Землю.