Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Борхес Хорхе Луїс
Потім мені у голову закралася непевна думка, що хтось міг заховатися у дров'яному сарайчику, але ті друзи, при всій їхній освіченості, не наділені нашим креольським жвавим здоровим глуздом.
Я знову повернувся до вітальні. Перечепився об столик із трьома ніжками, що його друзи використовують для спіритичних сеансів, так наче живуть у Середньовіччі. Мені здалося, що на мене дивляться очі людей з геть-усіх олійних портретів (ви будете сміятися, але моя сестра не дарма завжди стверджувала, що я – трохи божевільний: божевільний поет). Я не давав собі впасти в запаморочення і невдовзі побачив Ібнхальдуна, просто витягнув руку – і наткнувся на нього. Без найменших зусиль ми дуже швидко відшукали сходи; як виявилося, вони були ближче, ніж я думав; ми дісталися до кімнати секретаря. Дорогою ми не розмовляли. Я поринув у думки про знаки Зодіаку. Залишивши в секретарській Ібнхальдуна, кинувся на пошуки іншого друза, і раптом почув щось на кшталт приглушеного хихотіння. Чи не вперше у мене закрався сумнів: може, з мене тут насміхаються? Моментально пролунав крик. Я готовий заприсягти, що не переплутав сузір'я, але хтозна, можливо, злість, а потім здивування збили мене з пантелику, відволікли? Та я ніколи не сумніваюся в очевидному. Відтак повернувся назад, постукуючи палицею, зайшов до кімнати секретаря і спіткнувся об щось, що лежало на підлозі. Тоді нагнувся. Моя рука наткнулася на чиєсь волосся. Потім – на ніс та очі. Механічно я зірвав пов'язку зі свого обличчя.
Ібнхальдун лежав на килимі, з рота у нього сочилася кривава піна; я його обмацав, він був іще теплий, але вже мрець. У кімнаті, крім нас, нікого не було. Я подивився на палицю, яка випала мені з рук. На її кінчику виднілася кров. І тільки тоді до мене дійшло, що це я його вбив. Без сумніву, тої миті, коли до мене долинув приглушений сміх, я збився і переплутав порядок фігур; моя помилка коштувала цьому чоловікові життя. А можливо, що й чотирьом людям… Я визирнув у галерею і почав їх гукати. Ніхто не відповів. Нажаханий, я кинувся вглиб дому, пошепки повторюючи: Овен, Бик, Близнюки – аби лише не настав кінець світу. За хвилину я опинився коло огорожі, й це при тому, що вілла займає три чверті кварталу. Тульїдо Ферраротті завжди мені казав, що моє майбутнє – це забіги на середні дистанції. Але цієї ночі я поставив рекорд стрибків у висоту. З розгону я перескочив через двометрову огорожу, а коли вибирався з рівчака, намагаючись повитягувати осколки пляшок, які повпиналися в моє тіло з усіх боків, раптом почав задихатися від диму. Над віллою піднімалася чорна хмара – щільна, як матрацна вовна. Я давно не тренувався, але тут рвонув так, як ніколи не бігав навіть у найкращі свої часи, домчав до вулиці Розетті, озирнувся, побачив, що небо над віллою зробилося немов 25 травня[53], будівля яскраво палала. Ось що може спричинити заміна знаків Зодіаку! Від цієї думки мені пересохло в горлі. За рогом я помітив поліцейського і різко побіг в інший бік, потім я вештався якимись закинутими місцинами, майже нетрями; аж соромно, що на таке досі можна натрапити у нашій столиці, соромно за нас, аргентинців, а ще мене вкрай роздратували собаки: вистачало одному загавкати, як інші підхоплювали, вони валували дуже близько, тож я мало не оглух. Інакше кажучи, у західній частині міста перехожий не почуває себе в безпеці, до нього нікому немає ніякого діла. Невдовзі я заспокоївся, бо зрозумів, що вийшов на вулицю Чарльоне, якісь нещасні, що скупчилися біля крамнички, побачивши мене, почали викрикувати: "Овен, Бик, Близнюки!" – і видавати при цьому дуже непристойні звуки, але я пішов своєю дорогою, не звертаючи на них уваги. Важко повірити, але я лише за деякий час усвідомив, що, блукаючи, безперестанку впівголоса повторював знаки Зодіаку. Потім я знову заблукав. Знаєте, той, хто споруджував будівлі в цих районах, не мав ані найменшого уявлення про елементарні закони містобудування, а тому вулиці перетворилися на лабіринти. Мені й на думку не спало скористатися якимось транспортом, тож поки я добирався додому, моє взуття перетворилося на дрантя. Це був час, коли на вулиці повиходили нічні прибиральники. Світало, і я почувався хворим від утоми. Здавалося, в мене піднялася температура. Я впав на ліжко, але вирішив боротися зі сном, тож далі повторював назви знаків Зодіаку.
О дванадцятій я дав знати, що захворів, – і в редакцію, і в Санітарне управління. А тоді зайшов мій сусід, комівояжер із Бранкато; він, по суті, силою затягнув до себе – скуштувати тальяринади[54]. Я щиро вам скажу, поклавши руку на серце: від цих спагеті мені навіть полегшало. Мій приятель, чоловік із досвідом, побачивши, в якому я стані, відкоркував пляшку мускатного вина. Одначе мені було не до розмов, тому я сказав, що валюся з ніг від утоми – і повернувся до себе. Цілий день я не виходив з помешкання. Проте я не збирався все своє життя провести за зачиненими дверима. До того ж мене тривожили нещодавні події на віллі, а тому я попросив консьєржку принести мені газету "Новини". Навіть не зазираючи на спортивну сторінку, я відразу зосередився на кримінальній хроніці та моментально побачив фотографії з місця трагедії: о нуль годин двадцять три хвилини, сьогодні вночі, у доктора Ібнхальдуна на віллі "Массіні" сталася пожежа. Попри бездоганну роботу пожежників, будівля згоріла вщент; загинув господар, ключовий представник громади вихідців із Лівану, один із піонерів імпорту лінолеуму в нашу країну, людина великих заслуг. Я нажахано заціпенів. Баудіццоне[55], який веде свою рубрику вкрай безголово, знову зробив кілька помилок; наприклад, він ані словом не обмовився про те, що на віллі проводилася релігійна церемонія, натомість вказав, що того вечора там зібралися друзи, аби зачитати якісь документи і переобрати керівництво громади. Незадовго до нещастя віллу залишили сеньйори Джаліл, Юсуф та Ібрагім. Вони дали свідчення, що до двадцять четвертої години провадили дружні розмови з господарем; його розум був, як завжди, світлим, а розмірковування – блискучими, він не передчував наближення трагедії, яка обірвала його життя і перетворила на попіл шедевр архітектури, традиційної для західного району столиці. Причини грандіозної пожежі розслідуються.
Я ніколи не уникав роботи, але, починаючи з цього дня, більше не повертався ні до редакції газети, ні до Санітарного управління; геть занепавши духом. Через два дні до мене навідався дуже ввічливий сеньйор: нібито для того, щоб обговорити мою участь у придбанні швабр та мітел для прибирання на вулиці Букареллі; потім раптом змінив тему і заговорив про іноземні громади, причому особливо його цікавила сирійсько-ліванська. Прощаючись, він не дуже переконливо пообіцяв, що зайде ще раз. Але більше не повернувся. Зате на розі будинку з'явився суб'єкт, який таємно стежить за мною. Я знаю, що ви – той, кого не зіб'є з пантелику ані жодна поліція, ані хто інший. Урятуйте мене, доне Ісидро, бо я у відчаї!
– Я не віщун і не вмію розгадувати головоломки. Але тобі не відмовлю. Проте – за однієї умови: пообіцяй-но мені, що будеш у всьому мене слухатися.
– Як скажете, доне Ісидро.
– Чудово. Отже, почнемо. Ану, назви всі знаки Зодіаку по порядку.
– Овен, Бик, Близнюки, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риби…
– А тепер – навпаки.
Молінарі зблід і пробурмотів:
– Нево, Киб…
– Що за цирк ти влаштовуєш? Я тобі наказав змінити порядок і назвати знаки водночас навспак і впереміж.
– Змінити порядок? Ви мене не зрозуміли, доне Ісидро, це неможливо.
– Та невже? Давай називай: перший, останній, передостанній…
Молінарі, холонучи від жаху, підкорився. Потім дуже обережно роззирнувся навсібіч.
– Ну, я сподіваюся, що тепер ти викинеш із голови всілякі дурниці та повернешся у свою газету. І не переймайся ти так.
Не сказавши ні слова, заспокоєний і вражений Молінарі залишив тюрму. Зовні на нього чекав незнайомець.
2.
За тиждень Молінарі зрозумів, що не може відкладати візит у виправну тюрму. Насправді йому було трохи ніяково перед Пароді, адже той розкусив його, зрозумівши, наскільки він довірливий при всій своїй самовпевненості. Щоби такий сучасний чоловік, як він, та дозволив задурити собі голову якимось фанатикам-чужинцям! Візити ввічливого сеньйора стали дедалі частішими та доволі зловісними: тепер він говорив не лише про ліванців, а й про друзів із Лівану. Його репліки збагачувалися новими темами: наприклад, сеньйор згадував про заборону тортур 1813 року, про переваги електричних острог, що їх нещодавно відділ розслідувань імпортував із Бремена і т.д.
Одного дощового ранку Молінарі знову подався на вулицю Умберто Першого, дочекався автобуса і сів у нього. Коли він вийшов коло Палермо, за ним поквапився незнайомець; цим разом той не мав чорних вусів, зате мав невелику світлу бороду…
Пароді, як завжди, зустрів його прохолодно; здавалося, він намагається уникнути розмови про віллу "Массіні"; натомість він заговорив на свою улюблену тему, а саме: як багато може досягнути той, хто по-справжньому опанував картярство. Пароді згадав Лінсе Ріваролу, якого огріли стільцем по голові в ту ж таки мить, коли він витягнув зі сховку в рукаві другого пікового туза. І щоби проілюструвати історію, яку власне розповів, Пароді витягнув із шухляди заяложену колоду карт, наказав Молінарі перетасувати їх і розкласти на столі мастю донизу. Відтак промовив:
– Мій друже, сеньйоре, ви в нас справжній чаклун… Дайте-но нещасному старому червову четвірку.
Молінарі пробурмотів:
– Я ніколи не казав, що я чаклун, сеньйоре… Ви ж знаєте, я назавжди порвав із тими фанатиками.
– І з фанатиками порвав, ще й колоду перетасував… Дайте-но мені, сеньйоре, червову четвірку, та якомога швидше! Не треба боятися, вона сама прийде тобі до рук.
Молінарі невпевнено простягнув руку, взяв якусь карту і віддав її Пароді. Той глянув і сказав:
– Ти просто диявол, а не людина! Тепер давай мені пікового валета.
Молінарі взяв другу карту і передав її Пароді.
– Тепер хрестову сімку.
Молінарі знову дав йому карту.
– Ти втомився. Тому я сам витягну за тебе червового короля.
Він легко витягнув якусь карту і поклав поряд з іншими трьома. Потім наказав Молінарі їх відкрити.
