Хозарський словник (жіночий примірник) - Павич Милорад
Так, наприклад, під час читання можуть об'єднатися в одне ціле статті з трьох різних книг, у яких іде мова про учасників хозарської полеміки (Сангарі, Кирило, Ібн Кора), про її хроністів (Бекрі, Методій, Халеві), про дослідників хозарського питання в XVII (Коен, Масуді, Бранковин) чи у XX столітті (Сук, Муавія, Шульц). Звичайно, говорячи про трійки, не можна випустити з уваги тих осіб, що походять з трьох видів пекла — ісламського, гебрейського і християнського (Євфросинія Лукаревич, Севаст, Акшані). Їхній шлях до цієї книги був найдовшим.
Втім, нехай читача не лякають усі ці докладні пояснення. Він зі спокійною совістю може перескочити через них і починати читати так, як їсть, користуючись правим оком, як виделкою, лівим — як ножем, а кості кидаючи за спину. І цього буде досить. Правду кажучи, може його спіткати та ж сама доля, що й Масуді, одного з авторів цього словника, який заблудився в чужих снах, так ніколи й не знайшовши дороги назад; так і читач може збитися зі шляху і загубитись між словами цієї книги. Тоді залишиться йому єдиний вихід: повернути від середини у будь-яку сторону, прокладаючи свою власну стежку. Він може йти крізь книгу, як через ліс, — від знаку до знаку, орієнтуючись на зорі, місяць і хрест. А іншим разом він може читати її так, як літає птаха каня — тільки у четвер; або, якщо захоче, може розібрати і знов зібрати її по-новому безліч разів, як під час гри в мадярські кості. Жодна хронологія тут не шанується і не використовується. Саме так кожен читач сам укладе для себе свою книгу, зібравши її в єдине ціле, як в грі у доміно чи в карти, і з цього словника він, як із дзеркала, візьме рівно стільки, скільки у нього і вкладе, бо, як написано на одній зі сторінок цього лексикону, з істини не можна вийняти більше, ніж у неї покладеш. Зрештою, книга ніколи не повинна бути прочитана вся; з неї можна взяти лиш половину чи просто якусь частину, й на тому зупинитися, як зі словниками найчастіше й роблять. Чим більше шукаєш, тим більше і знаходиш, отож щасливому дослідникові відкриються усі зв'язки між іменами цього словника. А інше — для інших.
4. Збережені уривки з передмови до знищеного видання 1691 року (в перекладі з латини)
1. Автор радить читачеві не братись до цієї книги без крайньої потреби. Якщо ж він все-таки торкнеться до неї, нехай це буде того дня, коли він відчує, що його розум і увага сягають глибше, ніж звичайно, і читає нехай так, як обіймає гарячка чи лихоманка — хвороба, що перескакує через кожен другий день і трясе лиш по жіночих днях тижня…
2. Уявіть собі двох людей, які тримають на арканах спійману пуму. Якщо вони захочуть наблизитись одне до одного, мотузки послабляться і пума відразу ж нападе. Тільки тоді, коли вони будуть натягувати аркани одночасно, пума буде знаходитись від них на однаковій відстані. Тому, хто читає, і тому, хто пише, так важко наблизитись один до одного через те, що між ними, затягнута шнурами, стоїть єдина думка, яку вони смикають кожен у свій бік. Якби ми запитали в цієї пуми, чи то пак у думки, що вона мислить про тих двох, то почули б, що на кінцях мотузів стоять ті, які за здобич вважають когось, кого з'їсти не можуть…
8. Стережися, брате мій, лестити надмірно і схилятися понизно перед людьми, що мають владу в персні і силу над посвистом шаблі. Біля них завжди удосталь тих, хто служить їм не з доброї волі і щирого серця, але з повинності. А повинність сю мають, бо носять бджолу на капелюсі, а чи думку під полою, бо спіймані на переступі, та й спокутують його нині, і свобода їхня — на мотузі, і готові вони на все. Ті ж, угорі, що владарюють над всіма, добре се знають і користують. Гляди ж, брате, щоби й тебе, ні винного, ні грішного, не поставили межи такими. А так воно і буде, як станеш їх занадто вихваляти і лестити їм, мов увесь той люд. Впишуть тебе межи тих злодіїв і грішників, і скажуть, що й ти — один із них, з більмом на оці, і все, що робиш — не від щирого серця а чи віри, але з повинності, щоб покаятись за свій переступ. А таких людей ніхто не шанує, їх лиш пхають ногами, як шолудивих псів, а чи штовхають на діла, які схожі на ті, що вже вдіяні ними…
9. Що ж вас, авторів, стосується, то пам'ятайте завжди про наступне: читач — як балаганний кінь, якого необхідно привчити до того, що після кожного успішно виконаного завдання чекатиме на нього грудка цукру в нагороду. Коли того цукру не стане, і з завдання нічого не вийде. Що ж стосується рецензентів і критиків, то вони як обдурені чоловіки: завжди дізнаються про новину останніми…
LEXICON COSRI
CONTINENS
COLLOQUIUM SEU
DISPUTATIONEM
DE RELIGIONE
ЧЕРВОНА КНИГА
Християнські джерела з хозарського питання
АТЕХ
АТЕХ (IX століття) — хозарська царівна, чия участь у полеміці навколо хрещення хозарів була вирішальною. Її ім'я тлумачиться як назва чотирьох станів свідомості у хозарів. По ночах на кожній повіці вона носила одну написану букву, схожу на тих, що їх пишуть на повіках коням перед перегонами. То були букви із забороненої хозарської азбуки, кожен знак якої убиває відразу після прочитання. Писали їх сліпці, а зранку, до вмивання, служки царівни ходили біля неї зажмурені. Так вона ставала захищена від ворогів уві сні. А для хозарів то був час найбільшої беззахисності. Атех славилася своєю вродою й побожністю, букви на її повіках личили їй досконало, а на її столі завжди стояло сім сортів солі, і, перш ніж з'їсти шматок риби, вона вмочала пальці щоразу в іншу сіль. То була її молитва. Кажуть про неї, що так, як сім сортів солі, мала вона й сім облич. За одним переказом, вона щоранку брала дзеркало й сідала малювати: якийсь раб чи рабиня, завжди новий чи нова, приходили до неї позувати. А вона щоразу робила зі свого обличчя якесь нове, не бачене раніше. За іншими розповідями, Атех зовсім не була вродливою, але, вправляючи своє обличчя перед дзеркалом, вона навчила його прибирати такого виразу і розташовувати свої риси так, що воно починало здаватись гарним. Та набута краса вимагала від неї величезних фізичних зусиль, і щойно царівна залишалась сама і покидала свої зусилля, краса її розсипалась, як її сіль. У кожному разі, в IX столітті один ромейський (візантійський) цісар назвав "хозарським лицем" відомого філософа і патріарха Фотія, що могло означати або родинні зв'язки патріарха з хозарами, або лицемірство.
За Даубманусом, не вірно ані перше, ані друге. Хозарським лицем називалось уміння всіх хозарів, а отже, і царівни Атех, щоранку прокидатись кимось іншим, із зовсім новим і незнайомим обличчям, через що навіть найближчі родичі мали мороку з упізнаванням. У той же час мандрівники говорять, що всі хозарські лиця завжди однакові й незмінні, через що вони мають чималі труднощі та непорозуміння. Так чи інакше, а виходить на одне і означає, що хозарським лицем називається те, яке тяжко пам'ятати. Завдяки цьому стає зрозумілою легенда, яка каже, що царівна Атех мала інше лице для кожного учасника хозарської полеміки на кагановому дворі, а цілком можливо й таке, що існувало три царівни Атех — одна для ісламського, друга для християнського і третя для гебрейського місіонера і тлумача снів. А проте залишається фактом, що її присутність на хозарському дворі не згадується в тогочасному християнському джерелі, написаному по-грецьки і перекладеному на слов'янську мову (Житіє Костянтина Солунського — святого Кирила), хоча, якщо вірити Хозарському словнику, деякий час у грецьких і слов'янських монаших колах існувало щось схоже на культ царівни Атех. Той культ бере свій початок з притчі про те, що в згаданій полеміці царівна Атех перевершила гебрейського теолога і разом з каганом перейшла в християнство — про останнього, знову ж таки, не відомо, був він їй батьком, чоловіком чи братом. У грецькому перекладі збереглися дві молитви царівни Атех, які ніколи не були канонізованими, але у Даубмануса вони наведені як Отче наш і Радуйся, Маріє! хозарської царівни. Перша з тих двох молитв виглядає так:
На нашому човні, мій отче, наче мурахи бігають люди: вранці я помила його своїм волоссям, і зараз вони повзають по чистих щоглах і стягують у свій мурашник зелені вітрила, немов солодке виноградне листя; стерничий міряється силою з кормою, щоб перекинути її собі на плечі, як дичину і харч для наступного тижня; найслабші тягнуть за солоні шнури й зникають разом з ними у череві нашої плавучої оселі. І тільки ти, мій отче, не маєш права на їхній рід голоду. У тому поглинанні бистроти тобі, моє серце, що єдине є моїм отцем, належить найбистріша частина. Ти годуєшся розірваним вітром.
Друга молитва царівни Атех ніби пояснює історію її хозарського лиця:
Я вивчила напам'ять життя своєї матері і, ніби роль в театрі, щоранку в один і той же час виконую ту роль перед дзеркалом. Так іде з дня у день, роками. Я роблю це, вбираючись у материні сукні, тримаючи її віяло і зачісуючись так, як і вона, і моя вкладена на голові коса нагадує тоді вовняну шапку. Я граю її роль і перед іншими, і навіть у ліжку свого коханого. У хвилини пристрасті мене й немає більше — то вже не я, а лиш вона. Бо тоді я так вміло виконую її роль, що моя пристрасть зникає, а залишається лише її. Се значить, що вона давно украла всі мої дотики кохання. Проте, я не корю її, бо знаю, що й вона також була колись окрадена так своєю матір'ю, як зараз я. Якщо тепер хтось запитає в мене, навіщо стільки гри, я відповім: збираюсь народитись ще раз, лише тепер — у кращий спосіб…
Про царівну Атех відомо, що їй було відмовлено у праві на смерть. Втім, існує згадка про один запис, вирізаний на руків'ї прикрашеного дрібними дірочками ножа, в якому говориться про її смерть. Ту одиноку і непевну притчу наводить Даубманус, але не як розповідь про смерть царівни Атех, а лише як легенду про той єдиний спосіб, у який вона могла б померти, якби її смерть взагалі була можливою. Як від вина не сивіє волосся, так і від цієї притчі не буде шкоди. У ній пише:
Швидке і повільне дзеркало
Одної весни царівна Атех сказала:
— Звикла я до своїх думок, як до своїх убрань. Вони завжди одні й ті ж самі, і бачу я їх скрізь, навіть на роздоріжжях. Найгірше ж те, що з них уже не йде жодна дорога.
Щоб якось розважити царівну, її слуги принесли їй два дзеркала.
