Виховання почуттів - Флобер Гюстав
Потягнув вітер. Розанетта сказала, що їй захотілося їсти, і вони зайшли в Англійську кондитерську.
Молоді жінки з дітьми їли, стоячи біля мармурового прилавка, де під скляними ковпаками тиснулися тарілки з тістечками. Розанетта проковтнула два бісквіти з кремом. Цукрова пудра залишила в неї по куточках губ вусики. Щоб витерти їх, вона кілька разів діставала з муфти носовичок; в обрамленні зеленого шовкового капора її обличчя нагадувало розквітлу троянду серед листя.
Вони пішли далі; на вулиці Миру вони зупинилися перед вітриною ювеліра, щоб роздивитися браслет; Фредерік захотів подарувати їй ту оздобу.
— Ні, — сказала вона, — бережи гроші.
Його вразили ці слова.
— Що сталося з моїм котиком? Затужив?
І розмова зав'язалася знову; Фредерік, як звичайно, взявся запевнювати її в своїм коханні.
— Ти ж добре знаєш, що це неможливо!
— Чому?
— А! Тому що…
Вони йшли пліч-о-пліч, вона спиралася йому на руку, і оборки сукні торкалися його ніг. Тут він згадав зимові сутінки, коли по цьому ж таки тротуару йшла обіч нього пані Арну, і так поринув у цей спомин, що вже й не помічав Розанетти і не думав про неї.
Вона дивилася кудись просто себе, висячи на його руці, а він тягнув її за собою, немов ліниве дитя. Була пора, коли повертаються з прогулянки, і по сухій бруківці швидко мчались екіпажі. Їй, мабуть, спливли в пам'яті Пеллеренові лестощі, й вона зітхнула:
— Ох! І є ж десь такі щасливиці! Цілком певно, я створена для якогось багатого чоловіка.
Він брутально заперечив:
— Та ви ж його вже маєте! — Адже пан Удрі, як усі вважали, був тричі мільйонер.
Але, виявилося, вона тільки й мріяла, як би його спекатись.
— А хто вам боронить?
І він дав волю висміюванню того старого буржуа в перуці, запевнюючи її, що цей зв'язок непристойний і що вона мусить його порвати.
— Авжеж, — відповіла Капітанша, ніби розмовляючи сама з собою, — мабуть, я зрештою так і зроблю.
Фредерік був у захопленні від її безкорисливості. Вона пішла повільніше, і він подумав, що вона втомилася. Вона вперто не хотіла сідати в екіпаж і відпустила Фредеріка перед своїм під'їздом, пославши йому поцілунок рукою.
"О! Яка шкода! Лише подумати: є ж такі дурні, що вважають мене за багача!"
Він вертався додому похмурий.
Там на нього чекали Юссоне й Делор'є.
Журналіст, сидячи за столом, малював голови турків, тим часом як адвокат, улігшись у брудних черевиках на канапу, куняв.
— А! Нарешті! — вигукнув він. — Але який лютий вигляд! Можеш ти мене вислухати?
Мода на нього як на репетитора минала, бо він начиняв своїх учнів теоріями, несприятливими для іспитів. Він два-три рази виступив у суді, програв справи, і кожне нове розчарування підкріплювало в ньому давню мрію про газету, де він зміг би показати себе, мстити, вивергати свою жовч і свої ідеї. До того ж прийдуть слава й багатство. Сподіваючись на це, він і укоськував Юссоне, що мав свою газету.
Той випускав її тепер на рожевому папері, вигадував небилиці, укладав ребуси, встрявав у полеміку, навіть (незважаючи на тісне приміщення) збирався влаштовувати концерти. Річна передплата "давала право на місце в партері одного з головних паризьких театрів; крім того, редакція зобов'язувалась забезпечувати іногородніх добродіїв усіма бажаними довідками з царини мистецтва та іншими". Але друкар погрожував, господареві будинку заборгували за дев'ять місяців, виникли всілякі труднощі, і Юссоне дав би "Мистецтву" загинути, якби не вмовляння адвоката, який день у день підтримував у ньому бадьорість. Зараз Делор'є підпріг і його, аби надати більшої ваги своєму клопотанню.
— Ми прийшли заради газети, — сказав він.
— Хіба? Ти й досі думаєш про неї? — байдужим тоном відповів Фредерік.
— Звичайно, думаю!
І він знову виклав свій план. Друкуючи біржові звіти, вони зав'яжуть взаємини з фінансистами і таким чином дістануть сто тисяч франків, необхідних для застави. Однак, щоб листок міг перетворитися на політичну газету, треба спочатку мати численну клієнтуру і заради цього піти на деякі збитки, не рахуючи витрат на папір, на друкування, на контору; коротше — потрібна сума в п'ятнадцять тисяч франків.
— Я не маю капіталів, — заявив Фредерік.
— А ми? — мовив Делор'є, схрестивши руки на грудях.
Фредерік, ображений таким жестом, сказав:
— Хіба в тому моя вина?..
— Ого! Чудово! Вони мають дрова в каміні, трюфелі на обід, м'яку постіль, бібліотеку, екіпаж, усі блага! А що інший тремтить на холодному горищі, обідає за двадцять су, гарує, мов каторжник, і борсається в злиднях — то не їхня вина!
І він повторював: "То не їхня вина!" — з ціцеронівською іронією, що відгонила судовим красномовством.
Фредерік хотів щось сказати.
— Зрештою, я розумію, є потреби… аристократичного Гатунку; безперечно… яка-небудь жінка…
— Ну й що з того, коли б і так? Хіба я не вільний?
— О! Цілком вільний! — І по хвилинній мовчанці Делор'є додав: — Найлегше обіцяти.
— Милий Боже! Я ж не відмовляюся від обіцянок! — сказав Фредерік.
Адвокат правив далі:
— В шкільні роки дають клятви, готуються утворити фалангу, наслідувати "Тринадцятьох" Бальзака! А згодом, коли зустрінуться: "Прощай, голубе, йди своєю дорогою!" Той, хто міг би зробити послугу іншому, дбайливо притримує все для себе.
— Що?
— Авжеж, ти навіть не познайомив нас із Дамбрезами!
Фредерік глянув на нього; в нужденній сюртучині, тьмяних окулярах, блідий, адвокат видався йому таким жалюгідним, що він не міг утриматися від зневажливої посмішки. Делор'є, помітивши її, почервонів.
Він уже вхопив капелюха, щоб іти. Юссоне, занепокоєний, благальним поглядом пробував умовити його і звернувся до Фредеріка, що повернувся до них спиною:
— Ну ж бо, любий мій, будьте моїм меценатом! Посприяйте мистецтвам!
Фредерік, з раптовою покірністю долі, взяв аркушик паперу і, нашкрябавши кілька рядків, подав йому. Обличчя Юссоне засяяло. Він передав листа Делор'є:
— Просіть вибачення, вельможний пане!
Їхній друг благав свого нотаря прислати йому якомога скоріше п'ятнадцять тисяч франків.
— О! Тепер я тебе впізнаю! — сказав Делор'є.
— Присягаю честю дворянина, — додав журналіст, — ви молодчага, вас помістять у галерею доброчинців!
Адвокат докинув:
— Ти нічого не втратиш, оборудка прекрасна.
— Сто чортів! — вигукнув Юссоне. — Та я ручаюся головою!
І він натеревенив стільки дурниць і наобіцяв стільки чудес (у які, певно, й сам не вірив), що Фредерік не міг добрати, чи то він насміхається з них, чи з самого себе.
Того ж вечора він дістав листа від матері.
Вона, злегка кепкуючи з нього, дивувалася, що він і досі не міністр. Далі писала про своє здоров'я і повідомляла, що пан Рок тепер заходить до неї. "Відтоді як він овдовів, я не вважаю за непристойне приймати його. Луїза дуже змінилася на краще". І в дописці: "Ти нічого не пишеш мені про свого впливового знайомого, пана Дамбреза; на твоєму місці я скористалася б із нагоди".
А чому б і ні? Високі пориви він занедбав, засоби його (він бачив те) були недостатні; після сплати боргів і передачі друзям обіцяної суми його прибутки зменшаться принаймні на чотири тисячі франків. Зрештою, він відчував потребу припинити цей спосіб життя і взятися за якесь діло. Тим-то, обідаючи другого дня в пані Арну, він признався, як мати його наполягає, щоб він обрав якусь професію.
— А я гадала, — мовила пані Арну, — що пан Дамбрез намірявся вас улаштувати в Державну раду. Це б вам підійшло.
Виходить, вона цього хоче. Він послухався.
Банкір, як і за першого візиту Фредеріка, сидів за своїм бюро і жестом попросив його кілька хвилин зачекати; якийсь добродій, стоячи спиною до дверей, розмовляв з ним про пильні справи. Йшлося про кам'яне вугілля та майбутнє об'єднання кількох компаній.
Обабіч дзеркала висіли портрети генерала Фуа і Луї-Філіппа; вздовж стін з панелями здіймалися до самої стелі полиці з папками, в кімнаті було всього-навсього шість солом'яних стільців — пан Дамбрез не потребував для своїх справ кращого помешкання; воно скидалося на ті темні кухні, де готуються страви для пишних бенкетів. Фредерік звернув особливу увагу на дві велетенські вогнетривкі шафи, що стояли по кутках. Він подумки питав себе, скільки вони можуть умістити мільйонів. Банкір одімкнув одну з них, залізна плита повернулася, всередині було видно лише сині папки.
Нарешті одвідувач пройшов повз Фредеріка. Це був стариган Удрі. Вони вклонилися один одному і почервоніли, що, видно, здивувало пана Дамбреза. Зрештою, він виявив щиру прихильність. Нічого не було легшого, як відрекомендувати молодого друга міністрові. Там його з радістю приймуть; і на довершення люб'язності він запросив Фредеріка на вечір, якого давав цими днями.
Коли Фредерік сідав у карету, щоб їхати на вечір до Дамбрезів, йому принесли цидулку від Капітанші. При світлі ліхтаря він прочитав:
"Любий, я зробила, як ви радили. Щойно я прогнала свого дикуна. З завтрашнього вечора я вільна! А тепер скажіть, що я не молодець".
Та й тільки! Але ж це запрошення на вільне місце. Він закінчив думку вигуком, сховав листа до кишені й поїхав.
Два кінні поліцейські стояли на вулиці. Над брамою ланцюжком горіли ліхтарі, а в дворі лакеї окриками наказували кучерам заїжджати до ґанку під навіс. У вестибюлі шум одразу втихав.
Крислаті рослини заповнювали прогін сходів; порцелянові кулі лили світло, від якого стіни, здавалося, мерехтіли, неначе білий муаровий атлас. Фредерік жваво піднімався по східцях. Слуга оголосив його прізвище; пан Дамбрез подав йому руку; слідом за ним з'явилася й пані Дамбрез.
На ній була лілова сукня, оздоблена мереживом; локони її зачіски спадали пишніше, аніж звичайно; і жодної коштовної прикраси.
Вона покартала його, що він рідко в них буває, і задля пристойності сказала ще кілька фраз. Гості все надходили; вітаючи господарів, хто відкидав увесь корпус убік, хто згинався вдвоє, а хто лише схиляв голову; пройшло подружжя, потім ціла сім'я — і всі розсіювалися в уже повнісінькій вітальні.
Під самою люстрою стояв величезний круглий диван, посередині якого здіймалась жардиньєрка, і квіти звисали, мов пір'я капелюха, на голови дам, що сиділи кружкома, тим часом як інші повмощувалися в глибокі крісла, розставлені вздовж обох стін прямою лінією, яку симетрично переривали широкі, з малинового оксамиту, фіранки на вікнах та високі пройми дверей із позолоченими карнизами.
Гурт чоловіків з капелюхами в руках віддалік становив суцільну чорну масу, на тлі якої подекуди червоними цятками миготіли орденські стрічки; завдяки одноманітній білині краваток вона здавалася іще темнішою.